21 червня у Львові відбудеться Свято музики – фестиваль, який охоплює все місто, адже музика звучить усюди: у парках, на балконах, у двориках та на площах. З 10 ранку до 10 вечора у слухачів буде можливість відвідати стільки концертів, скільки вони встигнуть! 16 ЧЕРВНЯ, 15:40 "Вуличні співаки", 1930-ті. Абрам Мінчин УЧАСНИКИ Цьогоріч у фестивалі беруть участь 118 учасників, зокрема MARIAM, Онісука Тайгер, БУРДОН, Міша Правильний, Військовий оркестр 17-ї Полтавської бригади 2-го корпусу НГУ “Хартія”. З повним переліком учасників можна ознайомитись на сайті. У межах Свята музики у кафе "Вітальня" відбудеться подія, натхнення серією книг “Історії українських митців” та постаттю Олександри Екстер — художниці, яка поєднувала мистецтво, дизайн, театр і ритм модерності. У гостей буде можливість познайомитись з українським авангардом та послухаємо діджей-сет від Marichka Porichka, що продовжить експерименти вже мовою сучасної музики. "Концерт", 1930-ті. Олександра Екстер РАНКОВИЙ ЗАБІГ Не лише музикою буде наповнений Львів, а й… бігом! Найперший виступ запланований на 10:20 і це Running Rave від TANØK. Всі охочі можуть пробігти центром міста 5 кілометрів під DJ set від Євгена Шульги. ЛОКАЦІЇ Слухайте артистів на 57 локаціях: вулиці Лісній, просторах Jam Factory Art Center, American House Lviv, кав’ярнях Black Honey, кава з молоком, “Штука”. Музика буде звучати чи не в кожному парку — парку Культури, парку Франка, Шевченківському гаю. В центрі, на Сихові, у Винниках. Не потрібно їхати в центр — виходьте на Свято музики у себе на районі! Створити маршрут свого "Свята музики" можна на сайті події. "Мелодія Баха (Айзенах)", 1975. Зеновій Флінта. БЛАГОДІЙНА МЕТА ФЕСТИВАЛЮ Мета події — зібрати кошти на 14 дронів для Сил оборони України в межах кампанії АЗОВ.ONE "Східний Бар‘єр". Підтримати збір посильним донатом можна тут. Вхід на всі концерти вільний, але організатори просять не забути підтримати фестиваль посильним донатом. також читайте: “МОНА ЛІЗА” НА БРОДВЕЇ — ЕНДРЮ ЛЛОЙД ВЕББЕР ГОТУЄ МЮЗИКЛ ПРО ПОГРАБУВАННЯ СТОЛІТТЯ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У Національному музеї Тіссен-Борнеміса (Мадрид, Іспанія) триває виставка, присвячена підсумкам півторарічної реставрації полотна “Венера і Купідон” Петера Пауля Рубенса. "Венера і Купідон" (1606-1611) Петера Пауля Рубенса фото: музей Тіссен-Борнеміса “Венера і Купідон” — знакова робота фламандського маляра Пауля Рубенса, створена під час його дипломатичної місії у Мадриді. Сюжет полотна спирається на класичний міфологічний мотив, який встиг стати улюбленим для багатьох митців, — від Лоренцо Лотто до Пабло Пікассо. У центрі композиції — богиня краси Венера, яка роздивляється своє відображення у дзеркалі, яке тримає її син Купідон. Картина мала суттєві втрати на окремих ділянках, що й спонукало музейних фахівців розпочати комплексні відновлювальні роботи. Реставрація полотна “Венера і Купідон” тривала близько півтора року. процес реставрації полотна "Венера і Купідон" (1606-1611) Петера Пауля Рубенса фото: музей Тіссен-Борнеміса Виставка “Рубенс. Відновлення “Венери і Купідона” демонструє різні етапи цього реставраційного процесу за допомогою мультимедійних та цифрових ресурсів. В експозиції представлені порівняльні зображення та макрознімки полотна, розповіді про етапи дослідження, тексти про творчий процес та малярську техніку Рубенса. Відреставровану “Венеру і Купідона” Рубенса можна буде побачити у постійній експозиції Тіссен-Борнеміса до 13 вересня. також читайте: THE LAST MUSEUM: НЕВІДОМІ СТВОРИЛИ ГЛОБАЛЬНИЙ ПОШУКОВИК МУЗЕЙНОГО МИСТЕЦТВА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Амстердамський Стеделек-музей презентував свій виставковий календар на 2026–2027 роки. До програми увійшли ретроспективи Яйої Кусами, Марка Шагала та Цао Фей, експериментальні інсталяції молодих авторів та групові дослідницькі проєкти. "DASH", 2026. Цао Фей фото: © Cao Fei, 2026, надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam Головною подією осені для Стеделек-музею стане велика ретроспектива Яйої Кусами. Ця виставка, яку готували у тісній співпраці з художницею та її студією, на жаль, стане посмертною — 14 серпня Яйої Кусама, “повелителька кружечків та гарбузів”, померла на 98-му році життя. У музеї зазначають: “Це — наша шана мисткині, ода її життю та творчості. Тепер, після новини про смерть, цей проєкт — не лише можливість замислитися над новаторськими художніми практиками Кусами, а ще й простір для осмислення її тривалого впливу та значення для світового мистецтва”. Експозиція займе два поверхи музею та охопить понад сім десятиліть творчої практики Кусами: від її підліткових робіт до "нью-йоркських експериментів" та найновіших проєктів, над якими художниця працювала впродовж останнього десятиліття у Токіо. Також глядачі зможуть побачити нову (і останню) едицію “Дзеркальної кімнати нескінченності”. Відкриття анонсоване на 11 вересня. Яйої Кусама зі своєю інсталяцією "Жовте дерево / Жива кімната»"(Yellow Tree / Living Room), 2010 фото: © YAYOI KUSAMA, Ota Fine Arts & David Zwirner надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam На початку жовтня у музеї відкриється “Якась дика мова” (Some Wild Kind of Language) американського концептуаліста Адама Пендлтона (відкриття анонсоване на 10 жовтня). У межах проєкту митець у своєму “фірмовому” методі Black Dada переосмислить сходи Стеделеку (один із перших “білих кубів” в експозиційній історії) як “чорний куб”. А у Почесній галереї (IMC Gallery of Honour) представлять його малярський і графічний доробок. Значна частина робіт експонуватиметься уперше, кажуть організатори. Навесні у виставковому календарі музею запланована виставка “ZILIJIFA” ганського митця Ібрахіма Махами (з 27 березня 2027). Спеціально для цього проєкту Махама створює серію інсталяцій, присвячену темам матеріальної спадщини колоніалізму, постколоніалізму та індустріалізації Гани. Центральним елементом в експозиції постане інсталяція з великим локомотивом. У такий спосіб митець продовжить дослідження історії залізничної мережі Гани, заснованої за часів британського колоніального панування 1890-х років, що є одним з головним наративів його художньої практики. Центральною подією весни у Стеделеку стане ретроспектива Марка Шагала. Востаннє велику моновиставку митця музей робив у 1957 році. Сучасна виставка об’єднає депозити з закордонних музейних колекцій та твори сучасників Шагала. Відкриття — 15 травня 2027. "Автопортрет з сімома пальцями", 1912-1913. Марк Шагал фото: © Marc Chagall, c/o Pictoright Amsterdam/Chagall надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam Ще одна велика ретроспектива відбудеться у музеї у вересні 2027 року, це — проєкт китайської мультимедійної мисткині Цао Фей. Від ранніх відеоробіт кінця 1990-х років аж до найновішого проєкту “DASH”, виставка простежить шлях мисткині через кіно, інсталяцію та імерсивні симуляції VR. Завершує виставковий календар Стеделеку на 2027 рік міжнародний груповий проєкт “Це зрозуміло без слів” (It Goes Without Saying), який анонсовано на листопад 2027 року, за участі мисткинь Гали Поррас-Кім, Чітри Сасміти та Сандри Пульсон. Звертаючись до “археологічного” підходу, авторки зосередяться на проблематиці колоніалізму в сучасних європейських суспільствах. фрагмент експозиції Садри Пульсон "Este quarto parece uma República!" надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam Раніше ми вже писали про те, що музей д’Орсе оголосив свою програму на 2026-2027 роки. Майбутній сезон паризької інституції буде присвячений одразу кільком ювілеям: 40-річчю самого Музею д'Орсе та 100-річчю з дня смерті Клода Моне. також читайте: ПАРИЗЬКИЙ МУЗЕЙ Д'ОРСЕ ОГОЛОСИВ ПРОГРАМУ НОВОГО СЕЗОНУ З РЕТРОСПЕКТИВАМИ МОНЕ, КАССАТ ТА БАРТОЛЬДІ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Восени аукціонний дім Bonhams проведе серію торгів, на яких розпродаватимуть приватну збірку американської підприємиці та меценатки Сенді Лернер. Головною атракцією аукціону будуть предмети мистецтва, натхненні образами котів. частина приватної збірки Сенді Лернер, натхненної образами котів фото: Bonhams Сенді Лернер — співзасновниця технологічної компанії “Cisco Systems” та б'юті-бренду “Urban Decay”. Понад сорок років вона збирала предмети мистецтва, натхненні котами. 2017 року Лернер навіть видала монографію “Caticons: 4,000 Years of Art Imitating Cats”, присвячену своїй унікальній збірці. “Це речі, які я вибирала особисто. Кожна з них мала своє місце в моєму домі (...) Тепер їм потрібен новий дім і люди, які дбатимуть про них, цінуватимуть і поважатимуть як символ людських досягнень та любові, яка їх створила. Нехай ці прекрасні речі принесуть вам стільки ж радості й захоплення, скільки я знайшла в їхньому товаристві” — Сенді Лернер скрін з сайту Bonhams Перша частина торгів відбудеться 30 вересня у новій нью-йоркській штаб-квартирі Bonhams. На аукціон виставлять 66 лотів, серед яких: графічні роботи Цуґухару Фудзіти “Chat et Chaton” (1934) та “Chaton” (1926) з естімейтом $30,000–$50,000 кожна; бронзова скульптура Альберто Джакометті “Tête de Chat” (бл. 1970), з естімейт - $20,000–$30,000; рисунок Анрі Матісса “Visages et grenades” (бл. 1952) з естімейтом $10,000–$15,000. Також на аукціоні будуть представлені твори Едуара Мане, Рембрандта Бугатті, Теофіля-Александра Стейнлена, Фернандо Ботеро та Генрієтти Роннер-Кніп. скрін з сайту Bonhams Паралельно з живим аукціоном, на сайті Bonhams, з 22 вересня по 1 жовтня, триватимуть онлайн-торги, де можна буде придбати інші предмети мистецтва, декор та прикраси з цієї ж тематичної колекції. також читайте: ЛОНДОНСЬКІ ТОРГИ SOTHEBY`S ПОБИЛИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РЕКОРД Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Національний художній музей України презентував віртуальний проєкт “Анатоль Петрицький. Поза сценою”, який присвятили маловідомим частинам творчої спадщини митця — його пейзажам та баталістиці. фрагмент експозиції виставки "Анатоль Петрицький. Поза сценою" фото: єМузей Виставку “Анатоль Петрицький. Поза сценою” можна переглянути онлайн на сайті НХМУ та на платформі єМузей. Протягом першого місяця “віртуальні відвідини” безкоштовні. Знаний насамперед як сценограф та ілюстратор, Анатоль Петрицький залишив по собі чимало живописних полотен. Саме цій (маловідомій) частині творчої спадщини митця і присвятили проєкт “Поза сценою”. Експозиція охопила еволюцію пейзажу Петрицького: від ранніх формалістичних пошуків до пізніх композицій. Чільне місце в ній посів фронтовий цикл 1943 року зі сценами понівечених боями міст і сіл. Власне ці замальовки стали основою для центрального експоната виставки — масштабного батального полотна “Битва на Курській дузі”, що зараз експонується вперше. Цей незавершений твір та пов'язані з ним фронтові етюди демонструють складність і водночас суперечливість доробку митця. За словами організаторів, “проєкт пропонує розглядати доробок Петрицького не як ілюстрації радянської історії, а як складні документи часу, порушуючи ширше питання: як сьогодні працювати з українським мистецтвом, створеним в іншій політичній системі”. фрагмент експозиції виставки "Анатоль Петрицький. Поза сценою" фото: єМузей Виставку “Анатоль Петрицький. Поза сценою” мали відкрити в Національному Художньому музеї України наживо, проте після травневого ворожого удару по будівлі інституції (тоді вибухова хвиля завдала серйозних пошкоджень будівлі, тож принаймні до зими її закрили для відвідувачів) експозиційний календар НХМУ зазнав значних змін. Музей, відтак, випробовує нові формати експозиційної діяльності та завдяки співпраці з командою єМузей адаптував проєкт до віртуального формату, що повністю відтворює експозицію в залах музею. також читайте: “ЖИВОПИС ЯК ЖИТТЯ”: В НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ У ЛЬВОВІ ПРЕЗЕНТУЮТЬ ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ВОЛОДИМИРА ПАТИКА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Зізнаюся, що коли побачила анонс виставки “Зі стрічками і прапорами”, подумала, що потрібно хоча б віддати належне Одеському національному художньому музею (ОНХМ) за відвагу експонувати Чичкана саме зараз, у 2024 році (хоча й вистачило відваги цієї ненадовго). 18 січня Одеський національний художній музей опублікував на своїй сторінці в Інстаграм анонс виставки Давида Чичкана “Зі стрічками і прапорами”, вона мала відкритися 21 січня. А вже ввечері 19 січня інституція повідомила, що “з міркувань безпеки, які поза компетенцією музею, вони вимушені тимчасово відмінити відкриття до з’ясування всіх деталей” (с). 23 СІЧНЯ 2024 скрін з анонсом виставки "Зі стрічками і прапорами" Давида Чичкана, Instagram-сторінка ОНХМ За добу під дописом-анонсом виставки зібралося 200+ коментарів з критикою політичних поглядів мистця (Чичкан називав себе анархо-синдикалістом та "радикальним ліваком"), згадок його робіт, де він “ставив знак рівності між ветеранами АТО і бойовиками Л/ДНР” та вимогами скасувати виставковий проєкт. Ввечері 19 січня Музей опублікував лаконічне повідомлення про відміну події. Того ж вечора я звернулася до інституції з проханням прокоментувати, що ж саме сталося? Чому відкриття відмінили? Наскільки це все тимчасово? Про які саме міркування безпеки йдеться та чи була цій самій безпеці якась реальна загроза? І ще попросила надати будь-яку інформацію, яку інституція вважає релевантною. У відповідь на звернення вже зранку наступного дня отримала від музею листа: “На жаль, ми не маємо права і повноважень сказати більше ніж оприлюднили в сторіс. Протягом місяця ми зможемо сказати, чи відбудеться цей проєкт в музеї. Це також пов'язано з подальшими планами та зобов'язаннями митця”. Тобто жодної відповіді на бодай одне з поставлених питань Музей, на жаль, не надав. Колеги з Суспільного того ж таки дня, коли Музей оголосив про рішення скасувати відкриття виставки, опублікували коментар самого художника. Давид Чичкан не сказав у ньому чогось нового чи несподіваного, адже митець — послідовний у своїх політичних поглядах та своєму мистецтві. Іншими словами — “такі вислови стосовно його робіт художник чує вже приблизно 12 років”. ПРО ДАВИДА ЧИЧКАНА Давид Чичкан — художник, який у своїх роботах здебільшого працює з політично-соціальними темами. Вважає себе анархо-синдикалістом та носієм антиавторитарних лівих поглядів. Він народився у Києві 1986 року. Його батьки, Тетяна Ілляхова та Ілля Чичкан, — також митці. Проте Давид зазначає, що все життя ріс без батька і на нього, як на художника, дуже сильно вплинула саме мати. На жаль, власне про мистецьку практику Чичкана — мало інформації (я про ґрунтовну арткритику та фахові огляди на його попередні виставки). Архівні інтерв’ю з митцем в українських медіа (Українська Правда, Громадське, Your Art, Art UKRAINE), мені нагадують радше гонзо-курси історією лівих рухів, ніж матеріали про українського сучасного митця. Сам же Давид каже, що кар’єра художника — побічний продукт його основної діяльності. Художником себе називає рідко, радше “рисувальником”. У нього немає вищої освіти (з інтерв'ю 2019 року), художню практику розпочав на початку 2000-х років, був учасником Київської бієнале сучасного мистецтва 2015 року. Ймовірно, ширше коло людей дізналося про Чичкана після того, як 2017 року на його виставку "Втрачена можливість" у київському Центрі візуальної культури було вчинено напад. На виставці були представлені роботи, які відображали погляд митця на події Майдану, війну на сході України та процеси декомунізації. Чичкану закидали, що у своїх роботах він ототожнював українських націоналістів, що тримали стяги "Правого Сектору", з російськими шовіністами з прапорами ДНР; що він ставив знак рівності між ветеранами АТО і бойовиками Л/ДНР; прирівнював українських воїнів до проросійських бойовиків. робота Давида Чичкана фото - LB.ua Давид Чичкан "Проти віри. Проти слави. Проти честі", мурал, 2014 фото - Українська правда робота Давида Чичкана фото - YourArt За місяць до повномасштабного вторгнення виставка "Стрічки і трикутники" Давида Чичкана навіть встигла відкритися у Львівському муніципальному мистецькому центрі. На ній вже не було нічого про однаковість українських ветеранів з бойовиками ЛНР/ДНР, натомість було про “омріяну художником прогресивну, революційну, соціальну та незалежну країну Україна” (цитата з пресрелізу), багато портретів Лесі Українки та Івана Франка. Хто б що не казав про незадовільну роботу інституту репутації в Україні, тоді у Львові, ймовірно, спрацював саме він. Чичкану згадали роботи його раніших циклів, а до Муніципального центру прийшли люди з вимогами скасувати виставку. Це все назвали провокацією, поліція відкрила справу за статтею хуліганство, а виставку спочатку закрили, а потім, після недовгої паузи, знову відкрили. роботи Давида Чичкана з виставки "Стрічки і трикутники", фото - Львівський муніципальний мистецький центр Цікаво, що сам митець каже, що “його роботи (політичні плакати), — не для галерей, а для вуличних стін, парканів, під’їздів та соцмереж, для широких мас трудящих”. Тому, можливо, усі ці деструктивні процеси, що роками відбуваються навколо виставок Давида Чичкана — цілком передбачувані й закономірні, бо мистецтво художника починають тягти у непризначені для цього мистецтва місця... ТАК ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ А тепер, давайте, ще трохи про передбачуваність та закономірність бурхливих реакцій на анонсовану виставку. Не розуміти, що проєкт Давида Чичкана зараз викличе суспільний резонанс можуть лише люди, які вкрай далекі від “мистецької тусовки”. Це — не якийсь noname-художник чи новачок української артсфери, митець має за плечима строкату кар’єру, достатньо широко висвітлену в українських медіа. У цьому ж випадку майданчиком для проєкту зголосився стати цілий Національний музей, установа, де працюють топ-професіонали культурної сфери, які, без сумніву, тримали й продовжують тримати руку на пульсі мистецького життя України. Тому казати, що після анонсу виставки Чичкана “критика, включно з погрозами, через попередні проєкти митця” стала для інституції несподіванкою, напевне, було б лукавством. Знаючи, що саме відбувалося навколо проєктів митця у Києві (2017) та Львові (2022) у ще відносно мирний час, коли нерви суспільства не були настільки оголені як зараз, розраховувати на спокійний вернісаж в Одеському художньому — це або самообман, або легковажність, або недостатня фаховість. ОНХМ у своєму інстаграм-дописі зазначав, що "показує мистецтво, ангажоване до різних політичних ідеологій" та є "відкритим простором для суспільної дискусії”. Як бачимо на практиці, “простір” закрився не відкрившись, не витримавши не те що суспільної дискусії, а просто коментарів у соцмережах (щоправда, мушу віддати належне за те, що коменти на сторінці не відключили, це — таки сміливо). скрін допису з інстаграм-сторінки ОНХМ Дратівливим є й те, що у державних мистецьких інституцій наче з’явилася нова практика “вкиду” у суспільство “неоднозначних” виставок, а потім, коли щось з цими виставками йде не по плану, просто “ховати голову у пісок”. А хотілося б таки підготованої, адекватної позиції щодо обраного для експонування проєкту, а не формальних відписок. У випадку “Зі стрічками та прапорами” Чичкана, якщо вже інституція під час війни взялася за такий (потенційно) резонансний проєкт політичного мистецтва, дивує абсолютна відсутність антикризових комунікацій, фахового медіаторства, адвокації, бодай якоїсь підготовчої піар-кампанії, посилених заходів безпеки, аби проєкт відкрився та діяв, врешті-решт. Адже саме ці речі відрізняють виставку в авторитетній інституції від показу робіт на “вуличних стінах, парканах, під’їздах та соцмережах”, хіба ні? одна з робіт Давида Чичкана, яка мала бути представлена на виставці “Зі стрічками та прапорами” в ОНХМ, фото - Facebook сторінка Давида Чичкана Натомість маємо черговий лаконічний допис про відміну проєкту. Пишу тут “черговий”, бо “так це ж було вже” (с) з виставкою Морозюк в Інституті проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Тоді інституція, зіштовхнувшись з хвилею суспільного незадоволення, обмежила антикризову комунікацію розмитим (чи то пак, змазаним) дописом у фейсбуці та прикрила проєкт. ОЦІНКА ЗАГРОЗ, РИЗИКІВ ТА НАСЛІДКІВ То ж що маємо з цим проєктом зараз? Маємо ще одну інтернет-гризню, емоційні гойдалки та переживання, наче нам усім цього зараз бракує, знову жменьку свіжих інфоприводів для деяких закордонних та й вітчизняних (чого вже тут лукавити) медіа про “лютих націоналістів”, цензурування мистецтва та утиски апологетів лівих рухів в Україні. А, ну, й одну з найвідоміших мистецьких інституцій країни, яка, після рішення про відміну проєкту, вкинула у медіапростір загальні тези про “погрози, безпекову ситуацію та неприйнятність цензурування культури, бо це — ознака тоталітаризму” й сказала, що решту пояснять колись потім. Таким чином надавши поле для найрізноманітніших інтерпретацій та маніпуляцій цією ситуацією. То це в Україні вже ознаки тоталітаризму? Чи ще ні? Даруйте, знову сарказм. Випереджаючи закиди мистецтвознавців/кураторів/арткритиків та інших дієвців культури (а вони вже почалися, я бачу), мовляв, українці вкотре виявилися не готовими до сучасного мистецтва, хочу сказати, що в цьому конкретному випадку люди якраз були готові, неготовими виявилися саме мистецька інституція та організатори, неготові до плюралізму думок та відгуків, адже сучасне мистецтво — це ж не лише позитивні рецензії, захоплені погляди відвідувачів та фотозвіти з вернісажів, реакції (як відомо з історії світового мистецтва) можуть бути вкрай різними, і це — абсолютно нормально. Впевнена, що зараз виставку Давида Чичкана “Зі стрічками та прапорами” спокійно можна було б провести у будь-якій країні Західної Європи чи у США. Там би і майданчик достойний знайшовся, цілком ймовірно, що і якийсь грант на фінансування цього проєкту, а колективному “сучасному мистецтву України” був би плюсик у карму, так би мовити. Переконана, що можна було б й на будь-якому приватному майданчику в Україні без таких хвилювань показати цей проєкт, зрештою інша виставка Чичкана "Ідентифікація. Інтерпретація. Репрезентація" без резонансу відбулася влітку 2023 у запорізькому Туристичному інформаційному центрі. Тому цікаво таки почути від організаторів, чому ж вони вирішили ризикнути й знехтувати кон’юнктурою моменту, яка зараз абсолютно не сприяє проведенню такого проєкту у будь-якому Національному музеї України. А потім, “відгрібши” трохи народного гніву, не відстоювали обраний проєкт, а просто кудись його сховали, кинувши у публічний простір тезу про "цензурування культури" та "ознаки тоталітаризму". ОНХМ пообіцяв опублікувати змістовну позицію щодо цього усього впродовж чи тижня, чи місяця. Чекатиму. (думки, висловлені у цій публікації, відображають особисті погляди автора) Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

До роковин загибелі художника та військовослужбовця Давида Чичкана вийшло друком двомовне видання про його графічну серію «Зі стрічками та прапорами». Презентація книги відбудеться у Національному Художньому музеї України. фрагмент роботи Давида Чичкана фото надане Національним художнім музеєм України Про це повідомляє сектор комунікації НХМУ. Над своєю графічною серією «Зі стрічками та прапорами» Давид Чичкан працював впродовж 2022–2024 років, до того, як добровільно долучився до лав бойового підрозділу Збройних Сил України. Робота над книгою розпочалась за життя автора, але була закінчена та видана вже після його загибелі. До видання увійшли зображення всіх робіт серії «Зі стрічками та прапорами» та тексти, присвячені автору, його проєктам та історії українського анархістського та антиавторитарного рухів, герої та геройки яких постають на останніх роботах Давида. Видання створене за продюсування та підтримки Андрія Божка у співпраці берлінського видавництва «Verlak» та українського видавничого проєкту «ilostmylibrary». книга «Зі стрічками та прапорами» фото надане Національним художнім музеєм України, колаж [естéт] газети У презентації, що відбудеться 4 вересня о 18:00 у Національному художньому музеї України, візьмуть участь Ганна Циба (дружина Давида Чичкана, незалежна кураторка та дослідниця), Андрій Божок (незалежний продюсер книжок), Денис Пілаш (історик політики, автор текстів, військовослужбовець) та Альона Каравай (видавчиня, співзасновниця культурних та видавничих проєктів). Під час події також представлять скульптурний портрет художника, створений Дмитром Войтовичем. також читайте: КОН’ЮНКТУРА МОМЕНТУ ЧИ ЦЕНЗУРУВАННЯ КУЛЬТУРИ ?РОЗДУМИ ПРО СКАСУВАННЯ ВИСТАВКИ ДАВИДА ЧИЧКАНА В ОДЕСІ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

На 98-му році життя померла японська мисткиня Яйої Кусама. Вона здобула світову славу завдяки своїм яскравим скульптурам та інсталяціям, всіяним фірмовими кружечками, і залишила по собі рідкісну річ — впізнавану візуальну мову, для якої не потрібен підпис автора. Яйої Кусама зі своєю інсталяцією «Жовте дерево / Жива кімната» (Yellow Tree / Living Room), 2010 фото: © YAYOI KUSAMA, Ota Fine Arts & David Zwirner надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam Яйої Кусама — рідкісний приклад мисткині, чия візуальна мова вийшла далеко за межі сучасного мистецтва. Її кружечки, гарбузи, дзеркальні кімнати, химерні гігантські квіти впізнають навіть ті, хто зовсім далекий від контемпорарі арту. В цьому, напевне, й полягає «парадокс Кусами»: те, що зараз називають надбанням світової попкультури, виросло з дуже особистого досвіду. З дитинства художниця мала зорові та слухові галюцинації, які, як сама вона каже, переносила у свої роботи. Мистецтво стало для неї способом буквального відтворення власного сприйняття світу. Вона однією з перших показала, що сучасне мистецтво може бути одночасно складним, дуже особистим, масовим, комерційним і абсолютно впізнаваним. Кусама понад сорок років добровільно мешкала в психіатричній лікарні. Її публічний образ багатьом запам'ятався фірмовою яскраво-червоною перукою та гігантськими, химерними пластичними творами. Виставки художниці збирали мільйони відвідувачів по всьому світу, а роботи продавалися за рекордно високими цінами. Згідно із заявою її компанії, Кусама померла в лікарні в Токіо 14 серпня: «Протягом усього свого надзвичайного життя, повністю присвяченого мистецтву, Кусама побудувала визнану на міжнародному рівні кар’єру новаторської авангардної художниці, чия практика охоплювала візуальне мистецтво, перформанс, прозу та поезію. Вона працювала до останніх днів, не відкладаючи пензель, продовжувала досліджувати теми кохання та духовності. Наша фундація й надалі втілюватиме бажання художниці та через мистецтво даруватиме надію та силу людям по всьому світу» Яйої Кусама працює над інсталяцієї «Моя вічна душа», 2009-2021 фото: Ota Fine Arts & David Zwirner надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam Світове визнання Кусама дістала вже після 80 років, до того її творчість десятиліттями залишалася у тіні. У 1960-х роках, коли вона приїхала до США, мистецьке середовище Нью-Йорка сприйняло її прохолодно, хоча тоді художниця не раз викликала фурор своїми виставками фалічних скульптур та перформансами з оголеними тілами. 1965 року вона створила роботу «Нескінченні дзеркальні кімнати» (Infinity Mirror Rooms), де дзеркала та світло створювали ілюзію безкрайнього простору. Після цього популярність здобули і її фірмові мотиви — кружечки та гарбузи. Кусама важко переживала, коли колеги-чоловіки, наприклад, Енді Воргол, Клас Ольденбург та Лукас Самарас, «надихалися» її ідеями та отримували контракти з престижними галереями. Зрештою, на початку 1970-х років, виснажена та розчарована, Кусама повернулася до Японії. Там вона розпочала лікування у закладі, що спеціалізувався на роботі з ментальними розладами методом арттерапії. Безпечне середовище дало їй змогу повністю зосередитися на своєму мистецтві, вона жила й працювала там до останнього дня. перформанс Яйої Кусами 'Anatomic Explosion' на Бруклінському мосту в Нью-Йорку, серпень 1968 фото: Getty Research Institute, Shunk-Kender © J. Paul Getty Trust надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam інсталяція Яйої Кусами «Ілюзія всередині серця» з її серії «Нескінченні дзеркальні кімнати» (Infinity Mirrored Room), експонувалася в межах ретроспективної виставки у Базелі 2025 року фото: Ota Fine Arts © YAYOI KUSAMA надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam У 1993 році Кусама стала першою художницею, яка сольно представляла Японію на Венеційській бієнале. Але це не був її «венеційський дебют», бо 27 років до того вона з'явилася у Венеції (без запрошення) зі своєю інсталяцією «Сад Нарциса». Кусама розклала 1500 дзеркальних куль на галявині в Джардіні (головній локації Венеційської бієнале) і почала продавати їх відвідувачам по $2 за штуку. Це був, по суті, одночасно й перформанс, й рекламна акція, й насмішка над тим, як мистецтво перетворюють на товар. Успіх у Венеції кардинально змінив сприйняття Яйої Кусами вдома, в Японії, та у світі. Тоді сталося, мабуть, найцікавіше в її біографії: художниця, яка критикувала комерціалізацію мистецтва, стала однією із найбільш комерційно успішних мисткинь XXI століття та ще й перетворила своє мистецтво в самостійний артбренд. 2001 року Кусама отримала престижну премію Asahi за вагомий внесок у культуру Японії. У 2022 році вона стала однією з найдорожчих мисткинь сучасності, коли її роботу продали на аукціоні за 10,5 млн доларів. Її твори закуповували до своїх колекцій топові музеї світу, їх продавали з аукціонів, люксові бренди створювали колаборації. В якийсь момент стало неможливо зрозуміти, де ж закінчується Кусама-художниця і починається Кусама як частина масової візуальної культури. Яйої Кусама зі своєю інсталяцією «Сад Нарциса» під час 33-ї Венеційської бієнале, 1966 фото: Ota Fine Arts & David Zwirner © YAYOI KUSAMA надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam інсталяція Яйої Кусами біля паризького Maison Louis Vuitton, 2023 фото: JUNHYUNG PARK / Unsplash Витоки химерної творчості Яйої Кусами сягають її дитинства, кажуть біографи мисткині. Вона народилася 1929 року в місті Мацумото і з ранніх років страждала від галюцинацій. «Одного разу, побачивши на столі скатерку з візерунком із червоних квітів, я помітила такий самий візерунок на стелі, вікнах і стінах. Він заповнив кімнату і покрив моє тіло», — згадувала Кусама у своїй автобіографії Батьки не підтримували її прагнення навчатися живопису в Кіото, і казали, що творчість доньки соромить їхню консервативну родину. Частина американської преси також критикувала художницю за постійне прагнення до публічності та її антивоєнні заклики (проти війни у В’єтнамі). Яйої Кусама у віці 10 років , 1939 (фото 1); рисунок Кусами 1939 р. (фото 2); Кусама у своїй нью-йоркській студії, 1971 р. всі світлини надано для використання Stedelijk Museum Amsterdam Втім світова артспільнота повністю переглянула своє ставлення до Кусами. Починаючи з 2010-х років, увагу до її мистецтва не аби як допомагали «підігрівати» соцмережі, зокрема Instagram, адже на фото інсталяції мисткині виглядають вражаюче і збирають багато «лайків». Серед багатьох мотивів особливе місце у доробку Кусами посідав гарбуз — він уособлював для неї затишок, ностальгію та спокій. «Гарбузи розмовляють зі мною, — ділилася художниця в інтерв'ю. — Вони втілюють відчуття стабільності» інсталяція Яйої Кусами «Гарбуз» на острові Наошима, Японія фото: henry perks / Unsplash 11 вересня в амстердамському Стеделек-музеї відкриється велика ретроспектива Яйої Кусами. «На превеликий жаль, проєкт, який ми готували близько року, тепер стане посмертним. Він стане нашою шаною мисткині, одою її життю та творчості. Тепер ця виставка — не лише можливість замислитися над новаторськими художніми практиками Кусами, а ще й простір для осмислення її тривалого впливу та значення для світового мистецтва», — йдеться у сьогоднішньому повідомленні Стеделек-музею. Варто зауважити, що квитки на останню виставку Кусами в Кельні були розпродані за півтора місяця до завершення проєкту, тож цілком ймовірно, що за білетами на експозицію в Амстердамі теж буде не аби який ажіотаж (на офіційному сайті музею попередній продаж уже розпочався). Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відкрилась виставка “Володимир Патик. Живопис як життя”. Подію присвятили 100-річчю від дня народження одного з найбільш знаних львівських живописців. фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Львівська обласна державна (військова) адміністрація Про митця Володимир Патик (1926–2016) — один із найяскравіших представників та реформаторів львівської школи малярства другої половини XX століття. Його вчителями були Роман Сельський, Йосип Бокшай та Микола Федюк. Творчість митця охопила понад шість десятиліть і стала синтезом європейського модернізму, постімпресіонізму та прикметних українських традиційних образів. Володимира Патика називають майстром експресивного, “чистого”, кольору, він також є автором монументальних мозаїк, зокрема львівської “Море і риби”, яку було знищено 2019 року, але згодом відновлено за ініціативи небайдужих містян. ескіз Володимира Патика, зараз експонується на виставці "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Львівська обласна державна (військова) адміністрація фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Мар'яна Яриш фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Львівська обласна рада Які роботи можна побачити на виставці Експозиція виставки “Володимир Патик. Живопис як життя” об’єднала майже 300 творів, багато з яких експонуються вперше. Побудована за тематично-хронологічним принципом, вона охопила різні періоди та напрями творчості Володимира Патика: портрети, роботи з натурою, пейзаж і натюрморти, етномодерністичні та абстрактні композиції. Окреме місце в експозиції посіли твори, у яких особливо виразно проявляється характерна для Володимира Патика робота з кольором. Загальний контекст епохи та життя художника доповнили архівними матеріалами та спогадами його родини та товаришів. фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького Виставковий проєкт “Володимир Патик. Живопис як життя” триватиме в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького до 18 жовтня. також читайте: КАРТИНА ЗАМІСТЬ ДЕПОЗИТУ? ЯК ПРАЦЮЄ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Чому сьогодні, коли говоримо про артрезиденції, формат "фабрики "артпродуктів"" поступається місцем Research-based Art та етиці турботи? І як відмова від інституційного тиску допомагає українським митцям відновити ментальне здоров'я та повернути художню суб'єктність? З 1 по 10 липня у місті Жовква, що у Львівській області, тривала мистецька резиденція "Відпуст". Спеціально для [естéт] газети кураторка проєкту Олена Якимова поділилася роздумами про глобальну трансформацію форматів артрезиденцій та докладніше розповіла про концепцію "Відпусту". учасниця резиденції Вікторія Малік за роботою фото: Анастасія Редченко Резиденції для митців сьогодень є звичним і поширеним явищем. Зважаючи на те, що інституалізація цього явища відбулася у повоєнні часі в середині минулого століття, формат резиденцій актуальний для українського мистецького простору. Проєкти "резиденційного" типу отримують підтримку від різноманітних фондів та організацій, тому можуть забезпечити митців простором і матеріалами для роботи. Для митців, які залишаються в Україні, участь у проєктах на кшталт резиденцій є можливістю перебувати у творчому процесі, попри складні життєві обставини. Сучасне спрямування резиденцій у світі характеризується відходом від формату Artist-in-Residence, з обов'язковим виробництвом об'єктів, у бік Research-based Art, де мистецький процес є дослідженням, наприклад, з фокусом на критичному урбанізмі та програмах екологічного й емоційного відновлення. В контексті українських реалій традиційна функція резиденції як "фабрики "артпродукту"" чи "мережевого хабу" зазнала в останні роки радикальної трансформації. Доволі характерною є переорієнтація такого роду практик в напрямку концепції етики та естетики турботи (Ethics and Aesthetics of Care), де явище "інституційного насилля через вимогу продуктивності", коли артринок або міжнародні фонди очікують від митця миттєвої рефлексії, експонування травми чи виробництва "актуального воєнного контенту" переосмислюється та трансформується у формат відновлення та відсутності тиску. Митець отримує ресурс (простір, стипендію, житло) без зобов'язання створювати підсумковий об'єкт чи проводити виставку. майстер-клас з ситодруку від учасниці резиденції Катерини Савич фото: Анастасія Редченко Стрес та безпосередня відсутність простору, де можна продовжувати мистецьку практику, для багатьох українських митців стали перепоною у веденні повноцінного творчого діалогу з суспільством, тому в межах діяльності ГО “Екологія. Культура. Мистецтво” виникла ідея звернутися до формату резиденції, де митцю буде надано безпечний, наскільки це можливо, простір для творчості. Водночас очевидним був той факт, що основна аудиторія митців, для якої створювався проєкт, буде складатися з тих, хто безпосередньо потерпає від війни, – мешканців прифронтових територій, внутрішньопереміщених осіб, сімей військовослужбовців та тих, чиє майно постраждало або втрачено внаслідок атак росії. Враховуючи психологічний стан учасників, було вирішено зробити акцент саме на психологічному відновленні через практики групової терапії у співпраці з професійними психологами. Поширеною практикою психологічної допомоги на сьогодні вважається арттерапія. Постає питання, чи не перетворилася резиденція саме на такий формат взаємодії? Для професійних митців їхня творчість є звичною формою терапії через мистецтво, але завдання, поставлене перед психологами, було іншим. Йшлося радше про повноцінне повернення до творчого процесу. Важливо зазначити, що учасникам, згідно з окресленою вище концепцією підтримки та форматом Slow Art (повільного мистецтва), на початку резиденції було акцентовано на тому, що вони не мають зобов'язання створювати підсумковий об'єкт чи проводити виставку. Але ідея відновлення творчого процесу та ментального здоровʼя настільки захопила митців, що вони дивували організаторів своїм завзяттям до роботи. Відповідно, на основі їхньої діяльності під час резиденції було створено повноцінний виставковий проєкт, який вирізняється різноманіттям медіа та тематик. "Масштаб звичного" учасниці резиденції Елеонори Павлюченко на виставці в Народному домі "Просвіта" в Жовкві фото: Г. Заверуха також читайте: СВЯТО ВОГНЮ, ДИМУ, СКЛА ТА ЕМОЦІЙ. ПРО 13-Й МІЖНАРОДНИЙ СИМПОЗІУМ ГУТНОГО СКЛА У ЛЬВОВІ Окрім того, що учасники резиденції представляли різні мистецькі осередки і школи, вони працювали з багатьма медіа, зокрема створювали живописні серії, інсталяції, гобелени, серії фоторобіт та колажів, а також варто відзначити, що під час резиденції та в подальшій роботі виникли успішні колаборації митців та мисткинь. Деякі спільні роботи були заплановані, а певні ідеї виникли спонтанно, в процесі взаємодії. Зокрема фотоколаж Анастасії Редченко та Тетяни Ваврик “Свідки часу” став не першою їх спільною роботою такого характеру і є результатом уповільнених, завдяки резиденції, спостережень за містом та тими, хто або що наповнює його змістом. Водночас твір "Жовківська собака" став рефлексією Олесі Бачинської та Юлії Гадупʼяк щодо кількості безпритульних тварин у місті. Цей експресивний рисунок, створювався таким чином, що в процесі одна мисткиня доповнювала іншу. Попри різні художні мови, учасницям вдалося сформувати спільний художній образ змарнілого, худорлявого, але дуже дружнього собаки. Одним з елементів мистецької складової резиденції стала децентралізація художнього простору та перенесення фокуса з проєктів, які відбуваються у великих містах, наприклад, у Львові, на невелике провінційне, але глибоко історичне, містечко Жовква на Львівщині та його околиці. Архітектурний ландшафт міста з його унікальним ренесансно-урбаністичним укладом та мультикультурною спадщиною за задумом мав відігравати роль не лише пасивного тла. Простір міста та його околиці перетворилися ледь не на найактивнішого учасника діалогу, живий палімпсест. Митці, які взяли участь в резиденції, провзаємодіяли із простором, що акумулював у собі тяглість культури та історичну стійкість. вечірня Жовква в обʼєктиві учасниці резиденції Анастасії Редченко екскурсія Жовквою в обʼєктиві учасниці резиденції Анастасії Редченко Під час роботи, окрім доволі традиційної пленерно-урбаністичної практики взаємодії з містом у серії “Італійська Жовква” Юрія Ямаша та фантазійних рефлексіях щодо нього у полотні В'ячеслава Апета “Велика замріяна хмара над набережною в Жовкві”, місто інспірувало створення "макету" Жовкви у роботі Елеонори Павлюченко "Масштаб звичного", де мисткиня намагалась дослідити поняття дому та його сприйняття крізь призму погляду ззовні, певного відсторонення. Для Олексія Маліка Жовква навпаки стала основою для яскравих та сонячних ремінісценцій його рідної Одеси. Роздуми про те, як трансформуються та фіксуються спогади про щось рідне, постали також у проєкті Катерини Савич “Айдар”, де мисткиня розглядає памʼять про місце, зокрема річку Айдар, як розмову про звʼязок людини з ландшафтом, що формує її навіть на відстані. Під час резиденції було задіяне приміщення “старої аптеки”, яке вже давно не використовується за призначенням. Вид на площу Вічеву, головну площу містечка, та знайдені на місці артефакти допомогли доповнити ті роботи, які не були безпосередньо повʼязані з містом, а радше постали способом адаптації досвіду та памʼяті, зокрема у проєкті Оксани Жарун, мисткині з Кривого Рогу, "Тобі один чи два шматочки?", частину якого, зокрема графічні роботи з архівних фото металургійного виробництва і цеху Павлівського цукрового заводу, було виконано коксовою пастеллю, яка для мисткині є можливістю не лише акцентувати на специфіці свого регіону, але й втілити її знання коксохіміка, ким вона є за освітою. Водночас Вікторія Малік, спостерігаючи за містом у серії живописних робіт “Між”, спробувала дослідити, як реальні враження від навколишнього середовища – інтер’єрів, людей, тварин і ландшафту – змішуються зі спогадами, фантазіями та снами. мандри духовними осередками Жовківщини фото: Анастасія Редченко Осмислення стану тривоги та способів її опанувати прорефлексували дві мисткині, які працюють з текстилем в дуже різний спосіб. Тетяна Білоус з Харкова виткала гобелен-диптих “Вартові неба. Пташки ППО”. Водночас Хельга Зубчевська зосередилася на філософському баченні тривоги та створила серію вишивок, доповнених сухоцвітами, під назвою “Без шкіри”. Загалом теми памʼяті, дому, сприйняття себе та подій довкола стали основними в тих нетривалих дослідженнях, які митцям вдалося проробити в часі резиденції. Вони також знайшли відображення у фотороботах Анастасії Редченко та Єви Гольц. Єва, фотографуючи, доповнює існуючі простори ляльками та їх елементами, де лялька постає спрощеною версією людини. Окрім серії фото “Жовква. Фрагменти”, Анастасія також створила одноіменну відеороботу, яка є своєрідним запрошенням зупинитися й подивитися на місто без поспіху: крізь гру світла й тіней, архітектурні ритми, політ птахів, випадкові силуети та тихий повсякденний плин. У цьому випадку травматичний досвід сучасності наклався на тривкі пласти матеріальної і нематеріальної спадщини та трансформував особисті відчуття у певну філософську рефлексію про майбутнє. Візуальна мова проєктів, створених у межах резиденції, з огляду на інтермедійність обраних учасників, очікувано трансформується від враженнєво-емоційного живопису до концептуальних мультимедійних серій, які фіксують втрачений спокій і віднайдену внутрішню опору. Це виразно вказує на те, що відмова від інституційного тиску на користь етики турботи та формули повільного мистецтва у новому для резидента середовищі, багатому історичними, духовними та загалом культурними складовими, повертає митцю втрачену художню суб'єктність, перетворюючи тимчасову паузу не на мовчання, а на органічний і психовідновлювальний акт віднайдення внутрішньої опори. учасниця резиденції Елеонора Павлюченко за роботою фото: Анастасія Редченко Проєкт Резиденції діалогу та відновлення "Відпуст" реалізується ГО "Екологія. Культура. Мистецтво" за підтримки Британської Ради (British Council) у партнерстві з Українським культурним фондом (УКФ). також читайте: "ЛЕВИЦЬКИЙ — ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ ВОДНОЧАС": МИСТЕЦТВОЗНАВИЦЯ І КУРАТОРКА ОКСАНА ЖМУРКО ПРО ВИСТАВКУ "ЛЕОПОЛЬД ПРИТЯГАЛЬНИЙ" Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Леопольд Левицький й досі залишається однією з найцікавіших і водночас недооцінених постатей українського мистецтва XX століття. Він надихався найсміливішими проявами модернізму у Кракові та Парижі, працював та творив у суворих реаліях соцреалізму, у часи радянської окупації перетворив своє львівське помешкання на "мистецьку оазу", середовище довіри, моральної безпеки та радості для однодумців… До 120-річчя з дня народження митця в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відкрили виставковий проєкт "Леопольд Притягальний". Редакторка [естéт] газети Ія Степанюк поговорила з мистецтвознавицею та кураторкою Оксаною Жмурко про особливий магнетизм Леопольда Левицького, його "соцреалізм" і "нонконформізм", самопожертву дружини митця задля збереження його спадщини та візуальну концепцію ювілейної виставки "Леопольд Притягальний". розмова з Оксаною Жмурко, мистецтвознавицею та кураторкою виставки "Леопольд Притягальний" фото: Оксана Данилів Ія Степанюк: Перше моє питання буде про лаконічну назву виставки "Леопольд Притягальний". Чому винесли саме таку характеристику митця у назву, чому просто "притягальний"? Оксана Жмурко: Гадаю, для людей, які трохи знають про Левицького, назва буде зрозумілою. Річ у тому, що Леопольд Левицький, бувши художником, графіком, скульптором, крім цього всього, мав ще цікаву здатність активно гуртувати навколо себе спільноту близьких йому духом людей мистецтва. Це словосполучення, "Леопольд Притягальний", зустрічаємо у спогадах Романа Корогодського, київського культуролога, який добре знався з Левицьким. Корогодський писав, що склад характеру, мислення й комунікація Леопольда Івановича були такими, що він буквально притягував до себе людей, не дарма ж дружина митця називала його "живим магнітом". І цей магнетизм проявлявся у Левицького ще з часів його студентства, коли він навчався у Кракові, це саме спостерігаємо й під час його, нехай і короткого, "паризького" періоду, але найбільше, звісно, вже у Львові, де йому вдалося створити середовище друзів, однодумців, учнів, послідовників, які і є віддзеркаленням образу "Леопольд Притягальний". Тому ця назва для виставки, як на мене, — дуже влучна. І. С.: Вочевидь, Леопольд Левицький "притягнув" й Вас. Я знаю, що Ви вивчаєте Левицького досить давно. Розкажіть, будь ласка, чому обрали його як героя своїх наукових досліджень. О. Ж.: У 2010 році я прийшла працювати в Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького, який є підрозділом Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (зараз Оксана Жмурко є очільницею цього музею - ред.). Мушу зізнатися, що тоді, попри свою фахову мистецтвознавчу освіту, про Левицького я знала небагато. Років 20 тому постать митця все ще була маловідома і входила у різні навчальні програми дуже "на краєчках", скажімо так. Оксана Жмурко, мистецтвознавиця та кураторка виставки "Леопольд Притягальний" фото: Оксана Данилів Знайомство з Левицьким у мене починалося з читання мистецтвознавчих розвідок, потім я вже перейшла до спогадів його сучасників (колег і друзів), і саме ці документи дали найкраще розуміння постаті Левицького, складних соціально-політичних умов, в яких він жив і працював. Все це допомогло контекстуалізувати митця. Цікаво було вивчати саме його середовище — людей, які його оточували, яких він притягував. У Левицького було насичене і цікаве (з мистецтвознавчого погляду) життя. Він народився на зламі століть, ріс у провінційному містечку на Тернопільщині, навчався у Краківській академії мистецтв, вдосконалював свою художню майстерність у тогочасному епіцентрі світового авангарду — Парижі, а після Другої світової осів з дружиною у Львові, де жив і працював до своїх останніх днів в суворих реаліях радянського соцреалізму… Були моменти, коли мені здавалося, що вже все зрозуміло про Левицького, все прочитано, описано і систематизовано, але це лише так здавалося, бо його мистецтво настільки багатогранне, що досі може відкриватися під дуже різними кутами. Леопольд Левицький, фото 1963 року надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького Леопольд Левицький (посередині) з Йонашем Штерном та Станіславом Коханеком перед поїздкою до Парижа, 1929 надано Національним музеєм у Львові імені Андрея Шептицького також читайте: ХРАНИТЕЛІ РІЗДВА. ПРО НАЙДАВНІШІ УКРАЇНСЬКІ РІЗДВЯНІ ІКОНИ РОЗПОВІДАЮТЬ НАУКОВЦІ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ У ЛЬВОВІ І. С.: Тобто зараз Леопольда Левицького можна назвати такою собі "темною конячкою" українського мистецтва першої половини XX століття — він не такий популярний як деякі його сучасники, наприклад, те ж подружжя Сельських, але якщо продовжувати його розкривати, то він цілком може "вирватися в лідери"? О. Ж.: Так, потенціал для цього є колосальний. І. С.: Тоді розкажіть, будь ласка, як так трапилося, що попри популярніших сучасників, "свій" музей має саме Леопольд Іванович? О. Ж.: Те, що нині у нас є Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького, це абсолютна заслуга дружини митця — Ґєні Бенціонівни Надлер-Левицької. Вона була його другом, порадником, музою (хоч я й не люблю цього звороту), першим глядачем і критиком його творів, господинею дому… Музей же знаходиться у квартирі, де подружжя мешкало. І ось вона поставила собі за мету зберегти спадщину чоловіка для нащадків, меморіалізувати його постать (хоча "меморіалізація" — це теж не дуже про Левицького, бо це щось "нерухоме", "застигле", а він і його мистецтво — дуже "живі"). "Портрет дружини", 1950-ті. Леопольд Левицький зараз експонується в межах виставки "Леопольд Притягальний" фото: Оксана Данилів Коли родина Ґєні Бенціонівни, виїжджала в еміграцію, то кликали її з собою, але вона відмовилась, сказала, що має подбати про спадщину чоловіка, зробити музей, щоб це все не розпорошилося і збереглося. І їй це вдалося! 1982 року Левицька написала заповіт, згідно з яким Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, тоді це був Львівський музей українського мистецтва, успадкував всю художню спадщину її чоловіка разом з сімейним помешканням, з умовою створення там музею. Тоді Ґєня Беніціонівна ще жила у цій квартирі, а у вітальні дому була імпровізована експозиція. Якщо хтось приїжджав, то вона водила екскурсії, любила товариство, з задоволенням розповідала про мистецтво Леопольда Івановича. Після її смерті, 1988 року, музей вже почав діяти у конвенційному форматі. Втім в 1990-х роках експозиція не працювала через брак коштів, відновили роботу музею 2008 року. Сьогодні Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького має найповніше зібрання творів митця, включно з ескізами та архівними матеріалами, що є дуже цінно. фрагмент постійної експозиції Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького, 2020 фото: Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького фрагмент постійної експозиції Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького, 2020 фото: Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького І. С.: Роботи Леопольда Левицького зараз можна побачити, наприклад, в постійній експозиції "Мистецтво ХХ-ХХІ століть" Краківського національного музею, та й взагалі його твори у різних виставкових проєктах у Польщі — не дивина. Чому так? Яке ставлення польської академії до Левицького? О. Ж.: Левицький народився в міжетнічному шлюбі: його мама була українкою, тато — поляком. У Чорткові на Тернопільщині він навчався у польській гімназії. При заповненні документів для вступу в Академію мистецтв у Кракові, він зазначив, що він є поляком. Левицький мав багато друзів у польському середовищі, намагався підтримувати зв’язок з ними навіть після війни, коли вже жив у Львові. Але в житті мовою спілкування Леопольда Івановича була українська; з дружиною, друзями, колегами говорив українською. Пройшовши досить складний період студентства, з різними випробуваннями (світоглядними та особистісними), Левицький долучився до створення одного з найвідоміших і найактивніших мистецьких об’єднань міжвоєнної Польщі — "Краківської групи". І от, власне, твори саме того часу і є представлені в багатьох музейних збірках в Польщі. Діяльність "Краківської групи" мала велике значення для польського мистецтва, зрештою — і для всього мистецтва Центрально-східної Європи також. Гадаю, саме через це польські колеги вважають Леопольда Левицького важливою фігурою для свого мистецтва. лінорит "Жінка з котом" Леопольда Левицького (справа) та офорт "Метаморфоза кота у жінку" Марка Шагала (зліва) в експозиції виставки "Я, Кіт" у Музеї японського мистецтва та науки Manghha у Кракові, липень 2022 фото: Ія Степанюк скульптура "Музична композиція" (1934-1935 рр.) Леопольда Левицького в експозиції виставки "Краківська група 1932-1937" в Музеї сучасного мистецтва міста Вроцлав, грудень 2018 фото: Музей сучасного мистецтва міста Вроцлав також читайте: "ЧАСТИНА ТВОРЧОГО СПАДКУ КРИЧЕВСЬКОГО У ВАС ВДОМА". ВИДАВЕЦЬ ОЛЕКСАНДР САВЧУК ПРО СВІЙ НОВИЙ ПРОЄКТ І. С.: Виставка "Леопольд Притягальний" присвячена 120-літтю з дня народження митця. Якщо говорити про такі моновиставки, то часто схема їх відвідин виглядає так: ти заходиш в перший зал, читаєш щось про художника (здебільшого ця інформація розміщена на стіні біля входу), потім починається експозиція: ранні роботи, учнівські-студентські ескізи, впродовж виставкового маршруту "митець росте", "художня мова розвивається"... І проблематика, ну, для мене особисто, таких виставок в тому, що коли вже доходиш до "топових" творів, ти просто втомлена і перевантажена візуальним матеріалом, бо довелося передивитися все те, що було до "творчого піку". У виставці "Леопольд Притягальний", де є 5 великих залів, ви вирішили порушити цей (канонічний) хронологічний принцип і побудувати експозицію за образно-тематичним принципом? Розкажіть про це, будь ласка. О. Ж.: Фактично "Леопольд Притягальний" — це п’ять окремих виставок, кожна з яких займає окремий зал: "Шлях творчості" (мініретроспектива), "Місто: Чортків — Краків — Париж — Львів", "Жінка. Дружина. Мама. Родина", "Життя як воно є", "Коло дому Левицьких: друзі, учні, колеги". Хронологічний принцип — присутній, але в межах залів, в кожному з них тема починається з 1930-х років і завершується 1960-70-ми роками. Тобто хронологію ми зберегли, але вона не домінує в загальному експозиційному наративі. монтаж виставки "Леопольд Притягальний" фото: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького фрагмент експозиції виставки "Леопольд Притягальний" (зал "Місто: Чортків — Краків — Париж — Львів") фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети Знаєте, в Левицького є багато мультисюжетних композицій, де в одному творі зібрано кілька різних історій. Цей його художній прийом надихнув мене на таке експозиційне рішення, коли у виставковому просторі є абсолютно різні сюжети (історії), але всіх їх об’єднує один автор. І. С.: На цій виставці представлено багато творів, які свого часу були частиною постійної експозиції Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького (експозицію закрили 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення), але "Леопольд Притягальний" представив публіці набагато більше робіт, ніж було у камерному музейному просторі на вулиці Устияновича. Розкажіть, що цікавого і, можливо, досі неекспонованого, зараз можна побачити на виставці? О. Ж.: Леопольд Левицький при житті не мав персональних виставок. Потрібно розуміти й історичні реалії, в яких він жив і працював, — це жорсткий радянський пресинг. Так, він вимушено "писав соцреалізм", але й створював багато нонконформістських робіт, як то кажуть, "у шухляду". І, відповідно, ці твори показував тільки дуже вузькому колу. Тепер всі ці праці (і його "офіційне", і так зване, "шухлядне" мистецтво) зараз зберігаються в колекції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. фрагмент експозиції виставки "Леопольд Притягальний" ( зал "Коло дому Левицьких: друзі, учні, колеги") фото: Оксана Данилів фрагмент експозиції виставки "Леопольд Притягальний" (зал "Жінка. Дружина. Мама. Родина") фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети На цій виставці ми дістали з фондів роботи, які досі ніколи не експонувалися на такий широкий загал, також ті, які не були введені в науковий обіг, або не були представлені в найбільш знаному досі альбомі творів Левицького авторства Мар’яна Бесаги. Тобто абсолютно точно тут є багато речей, які відвідувачі побачать уперше. Візуальний ряд проєкту ми також формували з авторських портретів друзів і учнів Левицького. Випозичали роботи у наших музейних колег — Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького та із приватної колекції Петра Грегорійчука. фрагмент експозиції виставки "Леопольд Притягальний" ( зал "Коло дому Левицьких: друзі, учні, колеги") фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети І. С.: В межах цього виставкового проєкту Ви також презентували каталог, розкажіть про це видання. О. Ж.: Фактично, це — перший ілюстрований каталог виставки Леопольда Левицького. Досі його каталоги були неілюстровані, бо це були виставки 1930-х років, тоді такі видання здебільшого мали лише перелік назв експонованих творів, без візуального матеріалу. Каталог виставки "Леопольд Притягальний" містить якісні репродукції 135 робіт Левицького, також тут є твір матері Леопольда Івановича пані Ольги Блюс-Левицької та 45 портретів представників кола дому Левицьких. Також у виданні є статті про кожну з тем виставки та архівні світлини, які фіксують важливі моменти з життя митця. Гадаю, це видання буде хорошою згадкою для відвідувачів про ювілейну виставку Леопольда Левицького в Національному музеї у Львові. обкладинка каталогу "Леопольд Притягальний: до 120-річчя Леопольда Левицького" фото: [естéт] газета Новий каталог можна придбати у музейній крамничці. Також для цього виставкового проєкту Музей створив спеціальний аудіогід, який можна слухати безкоштовно, скануючи QR-коди розміщені в експозиції. Виставка "Леопольд Притягальний" триває у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького до 6 вересня. також читайте: ВІД МОДЕРНІЗМУ ДО НЕОАВАНГАРДУ ТА АНДЕРҐРАУНДУ : 15 ВИСТАВОК, ЯКІ ВАРТО ПОБАЧИТИ ЦЬОГО ЛІТА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Як завершують свої літні виставкові сезони музеї та галереї Львова? У серпні тут можна провести не одну годину на виставці українського наїву, роздивитися у найдрібніших деталях відреставроване полотно учениці Мікеланджело та поблукати серед тіней Олега Тістола у новому артпросторі. Про всі ці та інші літні проєкти — читайте у матеріалі. фрагмент репродукції роботи "Портрет молодої патриціанки" Софонісби Анґвісоли ІНТРИГА ПАТРИЦІАНКИ Де: мала експозиційна зала “Палацу Потоцьких” Львівської галереї мистецтв імені Бориса Возницького Коли: з 13 серпня до 13 листопада Софонісба Анґвісола була ученицею Мікеланджело, придворною художницею іспанського короля Філіппа II та залишила помітний слід в історії європейського мистецтва XVI століття. Кажуть, вона проклала шлях для наступних поколінь жінок у мистецтві, зокрема Артемізії Джентілескі та Лавінії Фонтани. Робота “Портрет молодої патриціанки” Анґвісоли є одним із найбільш знакових полотен італійського малярства XVI століття зі збірки Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Нині “Патриціанка” стала головним (і єдиним) експонатом моновиставки у Палаці Потоцьких. Проєкт є першою нагодою побачити портрет після завершення реставраційних робіт, що тривали кілька років. фрагмент експозиції виставки "Інтрига патриціанки" фото: Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького ЛЕОПОЛЬД ПРИТЯГАЛЬНИЙ Де: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького Коли: з 24 липня до 6 вересня Присвячена 120-річчю від дня народження маляра, графіка та скульптора Леопольда Левицького, виставка є першим великим посмертним представленням робіт митця. Фактично, “Леопольд Притягальний” — це п’ять окремих виставок (“Шлях творчості”, “Місто: Чортків — Краків — Париж — Львів”, “Жінка. Дружина. Мама. Родина”, “Життя як воно є”, “Коло дому Левицьких: друзі, учні, колеги”), бо проєкт побудований не строго за хронологічним, а більше за тематично-образним принципом, кажуть організатори. “Леопольд Притягальний” запрошує зазирнути у світ образів митця крізь теми Міста, Людини та щоденного Життя. Багато робіт відвідувачі побачать уперше. монтаж виставки "Леопольд Притягальний" фото: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького також читайте: ПЕРФОРМЕРКА ФЛОРЕНТІНА ГОЛЬЗІНГЕР ВПЕРШЕ ПРИЇДЕ В УКРАЇНУ НАШІ Де: Zenyk Art Gallery (Львів) Коли: з 16 липня до 31 жовтня Це — велика виставка українського наїву, примітивізму та арт брюту, що зібрала близько двох сотень творів. Тут відвідувачі мають нагоду побачити фантастичних звірів Марії Примаченко, квіткові композиції Ганни Собачко-Шостак, паперові витинанки та “індійські” ілюстрації Параски Плитки-Горицвіт. Також в експозиції представлений міський пейзаж Никифора Дровняка флористичні гуаші й акварелі Параски Власенко та Євмена Пшеченка. У проєкті є і роботи сучасних українських митців і мисткинь: Дмитра Молдованов, Яни Гудзан, Ірини Максимової та інших. фрагмент експозиції виставки "НАШІ" фото: Львівська обласна військова адміністрація ТІНІ ВИБОРУ “АНҐІАРІ” Де: галерея “Політе” Коли: триває Минулого тижня кафедра Візуального мистецтва і дизайну Національного університету “Львівська політехніка” відкрила у середмісті Львова новий виставковий простір. Дебютною виставкою став проєкт Олега Тістола “Тіні вибору “Анґіарі”. У його назві — водночас відсилання до фрески Леонардо да Вінчі “Битва при Анґіарі” та вже добре впізнаваний “тістолівський” образ тіней. Цього разу митець звертається до тіней військових — як символу присутності людини, її вибору і пам’яті. фрагмент експозиції виставки “Тіні вибору “Анґіарі” фото: [естéт] газета також читайте: ГОТЕЛЬ, КІНО І “ДЕРЖМАЙНО”: ПРО ВИСТАВКУ ОЛЕГА ТІСТОЛА “ТІНІ ІМПЕРІАЛУ” У ЛЬВІВСЬКОМУ MERCURY ART CENTER ВОЛОДИМИР ПАТИК. ЖИВОПИС ЯК ЖИТТЯ Де: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького Коли: з 21 серпня Ця виставка — частина ювілейного проєкту “100 років Володимиру Патику". В експозиції зібрано близько 300 творів митця, організатори кажуть, що багато з них експонується уперше. Виставковий проєкт поділений на тематичні блоки, що присвячені портрету, роботі з натурою, пейзажу, натюрморту, етномодернізму та абстракції. фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Мар'яна Яриш FRANKO LABORATORIUM 4.0. РУКОПИСИ Де: Дім Франка Коли: з 14 серпня до 6 вересня “Franko Laboratorium” — спільний дослідницький проєкт Дому Франка та Львівської академії мистецтв, що відбувається з 2017 року і через який спадщина Франка отримує нове прочитання у творах сучасних митців і мисткинь. Цьогорічною темою “Franko Laboratorium” стала рукописна спадщина Каменяра, пам’ять та слід людини в часі стрімкого розвитку цифрових технологій. Експозиція виставки об’єднала роботи 11 митців Львівської національної академії мистецтв у різних медіа: малярство, графіка, кінетична скульптура, відео-арт та перформанс. Серед експонентів — Володимир Одрехівський, Михайло Барабаш, Тереза Барабаш, Роксолана Табака, Ярина Шумська, Ірина Пряхіна, Віталія Олексюк, Ілля Загородний, Артем Чернов, Даниїл Сташко та власне куратор проєкту Василь Одрехівський. фрагмент інсталяції "З життя степу" Ірини Пряхіної, виставка "Franko Laboratorium” фото: [естéт] газета ГРИМАСИ Де: ЯГалерея Коли: з 25 червня до 4 жовтня “Що написано на обличчі? Екстаз, агресія, зневага, сарказм, напруження чи іронія?” — ця виставка стала запрошенням поміркувати, чому в історії мистецтва так багато облич, портретів і масок, та чому людство знову і знову повертається до зображення самого себе. Експозиція виставки об’єднала добірку літографій для газети “Le Charivari” Оноре Дом’є, дитячі кривляння Андрія Сагайдаковського, омажі Володимира Костирка, карикатури Анатолія Василенка зі сторінок журналу “Перець” та скульптурні керамічні голови Сергія Радька. фрагмент експозиції виставки "Гримаси" фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети Також, якщо ви пропустили нашу попередню добірку, нагадаємо й про інші виставки, що тривають. У Мистецькому Арсеналі до кінця літа можна встигнути на “Мерехтливі зв’язки. Український живопис на межі 90-х і тепер”, тим часом у Одеському національному художньому музеї до кінця осені триває персональна виставка Андрія Сагайдаковського “Поміж предметів”. У Львівській національній картинній галереї імені Бориса Возницького до 30 серпня продовжили виставку Любомира Медвідя “Штрихом і духом”, а у Київській картинній галереї ще можна оглянути проєкт “Анна Крюгер-Прахова. Музейна прем’єра”. також читайте: ВІД МОДЕРНІЗМУ ДО НЕОАВАНГАРДУ ТА АНДЕРҐРАУНДУ : 15 ВИСТАВОК, ЯКІ ВАРТО ПОБАЧИТИ ЦЬОГО ЛІТА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com