До 100-річчя художника Володимира Патика стартував проєкт, покликаний по-новому відкрити постать одного з найяскравіших представників львівської мистецької школи. До програми увійшли видання двомовної монографії з раніше не публікованими роботами, створення онлайн-архіву Володимира Патика, освітні зустрічі та ювілейний пленер. А зараз у Національному музеї імені Андрея Шептицького, що у Львові, триває велика ретроспектива живописця, експозиція якої зібрала близько 300 його полотен. фрагмент роботи "Автопортрет" (1984) Володимира Патика фото: Музей Володимира Патика Людина, яка обирала внутрішню свободу Володимир Патик (1926-2016) працював у складному історичному та культурному середовищі, пережив суспільні трансформації, зміни художніх систем та ідеологічні обмеження, однак зумів зберегти внутрішню незалежність, послідовність і відданість власному баченню. Він залишався вірним живопису, природі, пленерній практиці та кольору, який у його творчості став не лише формальним засобом, а й носієм емоції, настрою, пам’яті та особистого переживання. У центрі ювілейного проєкту — Патик-художник, людина і громадянин. За кожним його твором стоять особистий досвід, спостереження, пам’ять, характер і життєва позиція. Художник уважно вдивлявся у світ — у міські вулиці та архітектуру Львова, українські села й ландшафти, дерева, воду, небо, світло та зміну кольорових станів природи. Його живопис є діалогом людини з довкіллям, у якому реальність трансформується через індивідуальне відчуття митця. Володимир Патик у майстерні, 1980-ті фото з родинного архіву Володимира Патика Львів та український пейзаж посідають у доробку митця особливе місце. Львів для нього — місце проживання та одна з улюблених тематик, а ще простір пам’яті, щоденного спостереження та постійного творчого відкриття. Через його роботи місто постає як живий організм, у якому взаємодіють час, світло, колір, людина та історія. Водночас український пейзаж у творах етномодерніста набуває особливої емоційної сили та стає образом землі, з якою художник відчував глибокий особистий і культурний зв’язок. 1 - "Вулиці Львова", 1976. Володимир Патик; 2 - "Під Високим Замком. Вулиця Підгірна", 1976. Володимир Патик фото: Львівська національна академія мистецтв фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" в НМЛ ім. А. Шептицького фото: Львівська національна академія мистецтв Жива пам'ять: від інтерв'ю до пленерів Організатори проєкту прагнуть показати Володимира Патика не лише через його малярські полотна, а й через його щоденну працю, пошук мотивів і людські взаємини. Спеціально для цього зібрано спогади-інтерв’ю рідних, друзів, колег і мистецтвознавців. Їхні свідчення допомагають сформувати багатовимірний портрет митця та розкрити його характер, принципи й ставлення до життя. Живим продовженням творчого методу художника став 10-й ювілейний пленер імені Володимира Патика “Волинські мотиви”, проведений у селі Мельники на Волині. Захід об’єднав митців різних поколінь навколо роботи з натурою і професійного обміну досвідом. Це була водночас і меморіальна подія, і втілення головного принципу Володимира Йосиповича: працювати безпосередньо з реальністю й шукати власну індивідуальність. учасник 10-го ювілейного пленеру імені Володимира Патика “Волинські мотиви” Андрій Чижов за роботою фото: Благодійна організація "Фонд ім. Володимира Патика" також читайте: "ЛЕВИЦЬКИЙ — ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ ВОДНОЧАС": МИСТЕЦТВОЗНАВИЦЯ І КУРАТОРКА ОКСАНА ЖМУРКО ПРО ВИСТАВКУ "ЛЕОПОЛЬД ПРИТЯГАЛЬНИЙ" Двомовна монографія та цифровий архів Важливою частиною проєкту є систематизація та наукове опрацювання спадщини художника. Головними практичними результатами ювілейної програми стануть два проєкти: Альбом-монографія “Володимир Патик. Живопис як життя”: двомовне (українсько-англійське) видання, що містить репродукції живопису й графіки (чимало з них публікуються вперше), архівні фото, біографічні матеріали та мистецтвознавчі статті. Воно допоможе відкрити доробок митця як українським читачам, так і міжнародним дослідникам чи кураторам. Сучасна онлайн-платформа: двомовний цифровий архів, де об’єднано біографію, каталог робіт, інтерв’ю, архівні документи, інформацію про пленери та матеріали школи “Емоційного живопису ім. Володимира Патика”. Сайт виконуватиме освітню та комунікаційну функції й поповнюватиметься новими дослідженнями та виставковими проєктами й надалі. альбом-монографія "Володимир Патик. Живопис як життя" фото надане Львівською національною академією мистецтв Крім того, творчий спадок Володимира Патика стане основою для освітньої програми: лекцій, публічних дискусій і зустрічей, присвячених львівській мистецькій школі, українському малярству XX століття та проблемі творчої свободи. Спадщина, яка продовжує жити Сьогодні, коли Україна переосмислює власну культуру та повертає знакові імена в загальноукраїнський і міжнародний культурний простір, постать Володимира Патика демонструє самодостатність українського мистецтва та силу індивідуального голосу. Пам’ять про Володимира Йосиповича продовжується не лише в його картинах. Вона живе у спогадах людей, які його знали, у роботі дослідників, у пленерах, що мають його ім’я, у молодих художниках, які відкривають для себе силу роботи з натурою, та у глядачах, які сьогодні по-новому дивляться на його живопис. фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" в НМЛ ім. А. Шептицького фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети робота Володимира Патика, зараз експонується в межах виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Львівська національна академія мистецтв Головний урок Володимира Патика залишається простим і водночас надзвичайно важливим: мистецтво починається з особистого погляду — зі здатності бачити і вміти побачити світ власними очима, відчувати його по-своєму і залишатися чесним перед собою. Проєкт до 100-річчя Володимира Патика реалізовується за підтримки Українського культурного фонду (УКФ). також читайте: “ЖИВОПИС ЯК ЖИТТЯ”: В НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ У ЛЬВОВІ ПРЕЗЕНТУЮТЬ ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ВОЛОДИМИРА ПАТИКА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Твір українського художника Нікіти Кадана поповнив збірку одного з найвідоміших музеїв Іспанії — Національного музею Тіссен-Борнемісса в Мадриді. Це стало можливим завдяки тому, що приватний фонд TBA21 передав частину своєї колекції у власність державного музейного фонду Іспанії. "Сонце і супутник" (2021), Нікіта Кадан, з колекції TBA21 фото: TBA21 / nikitakadan.com Про це напередодні повідомили у фонді TBA21. Загальна вартість переданих активів TBA21 оцінюється майже у 100 мільйонів євро. Іспанія безповоротно отримала у державну власність понад 180 творів сучасного мистецтва, а ще стільки ж робіт Національний музей Тіссен-Борнемісса прийняв у довгострокове користування. Щоб розмістити нові надходження, інституція розширить свої експозиційні площі: для сучасного мистецтва відкриють другу локацію в історичній будівлі Palacio del Hielo y del Automóvil, що розташована поруч з основною будівлею музею. Відомо, що у колекції TBA21 було кілька творів Нікіти Кадана, які саме з них потрапили до списку переданих до Національного музею Тіссен-Борнемісса наразі невідомо. Завдяки донату TBA21, крім робіт Кадана, державний музейний фонд Іспанії поповнився творами Ай Вейвея, Марини Абрамович, Олафура Еліассона, П'єра Юіга, Білла Вайоли та інших топових мисткинь та митців. Франческа Тіссен-Борнемісса на виставці "Terraphilia", Національний музей Тіссен-Борнемісса, 2025 р. © Френсіс Цанг. Надано Національним музеєм Тіссен-Борнемісса ЩО ВІДОМО ПРО ФОНД TBA21 Заснований у 2002 році колекціонеркою та філантропкою Франческою Тіссен-Борнемісса, фонд TBA21 (Thyssen-Bornemisza Art Contemporary) за два десятиліття виріс в одну з найвпливовіших приватних артінституцій у світі, що спеціалізується на сучасному мистецтві. Франческа Тіссен-Борнемісса є донькою барона Ганса Генріха Тіссен-Борнеміси, одного з найвпливовіших артколекціонерів минулого століття. Приватна збірка їхньої родини стала фундаментом для колекції Національного музею Тіссен-Борнеміса у Мадриді. Приватний фонд TBA21 підтримує митців Глобального Півдня та регіонів і спільнот, які історично були недостатньо представлені в європейському дискурсі. Колекція TBA21 охоплює практично всі медіа сучасного мистецтва — живопис, скульптура, перформанс, саунд-, відео- та діджитал-арт. Головна філософія збірки — використовувати мистецтво як інструмент для роздумів про екологію, кліматичні зміни та соціальну справедливість. Від початку повномасштабного вторгнення, Франческа Тіссен-Борнемісса активно підтримує українську культурну спільноту. 2022 року вона стала однією із засновниць міжнародної ініціативи Museums for Ukraine та долучилася до створення виставки про український модернізм «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900-1930» (In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine 1900-1930). Після прем'єри в Мадриді ця експозиція гастролювала музеями Європи, зокрема експонувалася у Кельні, Лондоні, Братиславі і Відні. Крім того, Тіссен-Борнемісса активно підтримує митців з України, купуючи їхні твори для колекції TBA21. Крім робіт Нікіти Кадана, у збірці TBA21 також є твори Павла Макова, Романа Хімея та Яреми Малащука. До слова, весною цього року TBA21 організувала соло-виставку Хімея і Малащука “Педагогіки війни” в Національному музеї Тіссен-Борнемісса. також читайте: РОБОТИ ХУДОЖНИЦІ ЛЕСІ ХОМЕНКО УВІЙШЛИ ДО КОЛЕКЦІЙ ДВОХ ЗАКОРДОННИХ АРТ-ІНСТИТУЦІЙ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У січні 2021 року журналістка, майстриня народного мистецтва, авторка й упорядниця численних книг, присвячених життю та творчості Алли Горської, Людмила Огнєва вперше розповіла про обставини пошуку й відкриття у Маріуполі мозаїки «Дерево життя». Це панно було виконане бригадою монументалістів на чолі з В. Зарецьким та А. Горською 1967 року. Після загибелі Горської, через ідеологічні причини роботу замурували цеглою, і там вона пробула майже сорок років. Доки у липні 2008 року завдяки ентузіазму Людмили Огнєвої «Дерево життя» не було знайдено, а у жовтні визволене з неволі. Проте, так склалося, що невдовзі ресторан припинив роботу, а приміщення на довгі роки опинилося під замком. Через це дуже небагатьом пощастило побачити роботи бригади Алли Горської своїми очима. панно «Дерево Життя» в інтер'єрі ресторану «Україна» фото надано Л.Огнєвою Навесні 2022 року мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер» зазнали катастрофічних ушкоджень від дій російських окупантів під час нищення Маріуполя. Сьогодні увесь творчий доробок Горської-монуметалістки практично втрачено. Мисткиня працювала переважно на сході, і більшість її робіт опинилися на окупованих територіях ще у 2014 році. Наразі відомо лише про дві мозаїки авторства Алли Горської, що збереглися на підконтрольній Україні території. Однак, Людмила Огнєва, стараннями якої шедеври отримали друге життя, про втрату вже не дізнається. 29 квітня 2022 року її не стало. Саме у квітні тривали запеклі бої в центрі Маріуполя і вірогідно тоді було зруйновано обидва панно. На фоні трагічних подій в Україні смерть дослідниці життя Алли Горської пройшла майже непоміченою. Так склалося, що втрата «Дерева життя» викликала більший розголос, ніж втрата людини, завдяки якій той шедевр усім став відомим. Републікуємо розмову з Людмилою Огнєвою на знак поваги та засвідчення її визначного внеску у збереження й популяризацію українського мистецтва. втрата «Дерева життя» викликала більший розголос, ніж втрата людини, завдяки якій той шедевр став усім відомий панно «Дерево Життя» у грудні 2021 року панно «Дерево Життя» у липні 2022 року - Як ви стали дослідницею життя та творчості Алли Горської? - Хоча темі «Алла Горська» я присвятила не один рік свого життя не вважаю себе дослідницею її діяльності. Бо мене не це цікавило. Перше за все я хотіла зрозуміти лише ті монументальні роботи, які були створені за традиціями народного мистецтва у Донецьку в екстер’єрі школи № 5. На них я випадково натрапила під час прогулянки містом влітку 1966 року. - Хто і коли їх створив не знала. Не знали й мої колеги, а інших знайомих у мене тоді ще не було, бо тільки-но переїхала до Донецька. Лише у 1995 зі статті Надії Світличної в журналі Союзу українок Америки «Наше життя» вдалося дізнатися про авторів і назви мозаїк в екстер’єрі школи №5, інтер’єрі ювелірної крамниці «Рубін» у Донецьку та ресторані «Україна» в Маріуполі. З того часу й почала збирати інформацію про А.Горську і створення школи українського національного монументального мистецтва. Майже одразу по загибелі Алли Горської Вячеслав Чорновіл у листі до мистецтвознавця Романа Корогодського висловив думки щодо збірника про Аллу Горську. Ось тоді я й засіла за архів А. Горської у Центральному Державному архіві літератури і мистецтва України. Це моя данина пам’яті В. Чорноволу – виконання його заповіту. За освітою я – радіофізик, за фахом – педагог і програміст, тому починала знайомитися з мистецтвом, історією, політологією від нуля. Людмила Огнєва, 2017 р. - Коли і як ви дізналися що в маріупольському ресторані «Україна» повинна бути ще одна мозаїка? - Вже у 1995 році я знала, що в Маріуполі киянами були створені мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер». Про це писалося і в «Нашому житті», і в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини…» (1996). Тому я шукала не «ще одну», а дві мозаїки. Проте, у 1997 році коли вперше прийшла до ресторану «Україна», то не побачила жодної. Присутні в той день працівники завірили, що в будинку є лише одна мозаїка, але не в ресторані, а у гастрономі «Київ». До речі, ресторан і гастроном мали ті ж назви, що і у 1967 році. Інакше я їх не знайшла б. Наступного року ресторан вже називався «Аристократ» і гастроном мав іншу назву. На цей раз мені пощастило: працівниці ресторану згадали про мозаїку у закритій залі на верхньому поверсі. Це був «Боривітер». Шість років поспіль їздила до нього в гості. будівля ресторану «Україна» наприкінці 90-х років, Маріуполь - Як зрозуміли що «Дерево Життя» вціліло? - У 2003 році мене до мозаїки супроводжувала адміністратор ресторану Ольга. Від неї дізналась, що в цій залі за стіною з величезним дзеркалом захована ще одна мозаїка, на якій зображено дерево. Виявилось, що Ольга працювала робочою в бригаді Зарецького-Горської, коли творилися ті шедеври. Вона охоче взялася допомогти мені дізнатися, чи зіпсована замурована мозаїка. Виявилося це не складним, бо в одному будинку з нею жила донька колишньої директорки ресторану, при якій «Дерево життя» відправили у «задзеркалля». Вона й розпитала матір. стіна з дзеркалом за якою знаходилось панно «Дерево життя» фото надано Л. Огнєвою Те, що мозаїку не зруйнували, підтвердив пізніше й син Алли Горської – Олексій Зарецький. У той час, коли приймалося рішення закрити «Дерево життя», він був помічником М. Жулинського - Голови Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України - від нього й знав, що діється в Маріуполі. З Києва відправили фотографа, щоб сфотографувати панно перед тим як його замурують. панно «Дерево Життя» перед тим як його зашили фото надано Л.Огнєвою - Чому друге панно «Боривітер» не спіткала така сама доля як «Дерево Життя»? У щоденнику Алли Горської є такий запис (3-го липня 1967 року): «Був Іванченко з Києва. Нарада. Напади Іванченка на наше «Дерево». Виступ-захист Плаксія. Зв’язок з архітектурою: внутрішній, емоційний, образний, структурний.» І як підсумок: «Найбільша крамола – бути українцем в Україні». «Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні». Найбільша крамола – бути українцем в Україні. Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні - зі щоденника Алли Горської Автори мозаїки «Дерево життя», використовуючи архаїчні символи Світового дерева та птахів, творчо переповіли головний міф наших предків про створення Всесвіту. Панно «Дерево життя» мало чітко виражене українське обличчя, чого, мабуть, не побачили контролери з Києва в панно «Боривітер». - Як вам вдалося умовити власника ресторану прибрати стіну? Хто ще брав участь у звільненні мозаїки? - Від 2003 року по 2008 рік я, приїхавши до Маріуполя у справах або Союзу українок, або НРУ, перш за все йшла до ресторану. Не їсти, а провідати «Боривітер» і дізнатися чи не прибрали стіну перед «Деревом життя». До місцевої влади я особисто не зверталася. Хотіла, щоб це зробили маріупольці. Тому знайомим журналістам дарувала свої книжки про Аллу Горську. Ігнатченко, Молчанова, Александрова, Джувага зреагували. Якось подалась і до редакції «Приазовського робочого». Потім була велика стаття про цю зустріч. Познайомилася з художниками-монументалістами В. Константіновим, Л. Кузьминковим. Лише з власником будинку та його донькою - директором ресторану - зустрітися не вдавалося. Пощастило у травні 2008 року. Були святкові першотравневі дні. Власник будинку М. Тимченко відпочивав з онуками у парку, що поруч, а машину припаркував біля ресторану. Про це мені підказали працівники ресторану, з якими за 12 років перезнайомилась. Отам його й чекала. Однак, Микола Костянтинович розмовляти зі мною відмовився. Рішуче сідав в машину. Тоді я щось йому у відчаї сказала. Не пам’ятаю що. Несподівано він зачинив двері машини і запропонував оглянути будинок. Мабуть, тут зіграло не те, що я сказала, а як воно прозвучало. Я, дійсно, була у відчаї і він це відчув. Разом ми обійшли всі закутки гастроному і ресторану. І розмовляли. Довго розмовляли і про ремонт будинку, і про дизайн приміщень в ньому, і про мозаїки та їх авторів. Ніяких обіцянок відносно визволення «Дерева життя» не було. Я зрозуміла, що М. Тимченко намагається повернути будинку вигляд 1967 року, робить це грамотно, професійно, з повагою до країни. Я була в українських ресторанах в Петербурзі, Ризі, Донецьку. Вони нагадують хліви: поруч або віз, або півні товчуться з курми. В маріупольському ж «Аристократі» відчуваєш себе аристократом. Про це й сказала господарю. Потім ще 3 місяці йому дзвонила поки не почула: «Приїжджайте, візьмемо кувалду, розіб’ємо стіну і подивимось чи збереглась мозаїка». Він мав підстави сумніватися, що мозаїка не пошкоджена, бо нещодавня комісія з Києва, винесла вердикт: розчин покладено на мозаїку. 22 липня 2008 року разом з донецьким художником-монументалістом Михайлом Кушніром приїхали до Маріуполя. Я запросила ще й маріупольських монументалістів Валентина Константінова і Леля Кузьминкова бути присутніми, коли довбатимемо стіну. Але довбати не прийшлося. В приміщенні вже почалися реставраційні роботи. Було знято стелю. Це давало можливість заглянути зверху і побачити як стоїть стіна, яка закривала мозаїку. Ми з Константіновим і Кузьминковим у той час розмовляли і не помічали, що робиться біля стіни. Ми знали, що мозаїка ціла, тому були спокійними. А тим часом Михайло десь знайшов драбину і поліз нагору, забувши, що боїться висоти. Згадав, коли вже був під стелею. Потім по хибкій драбині поліз до стелі Тимченко. Від побаченого він був шокований. Від хвилювання навіть втратив голос. Вразили його не лише розмір панно, а й те, що стіна, яка його закривала була на відстані від нього аж на пів цегли. Склали протокол огляду. А у неділю 13 жовтня 2008 року Микола Костянтинович подзвонив мені: «Стіну в суботу прибрали». стіна в приміщенні ресторану під час обстеження у липні 2008 року фото надано Л. Огнєвою - Ви згадували про якісь містичні обставини… - М. Тимченко і його донька Олена розповіли мені, що в будинку живе привід. Охоронці будинку з початком реставраційних робіт почали чути вночі чиїсь кроки на верхньому поверсі, де були мозаїки, і, навіть, бачили там високу біляву жінку (такою була Алла Горська). Робочі боялись працювати. Після того, як стіну прибрали, привід зник. Можливо це були провокаційні дії, щоб завадити роботі. Хто знає? протокол обстеження ресторану фото надано Л. Огнєвою - Якою була реакція в суспільстві на це відкриття? - Я не проводила моніторинг. Написала невеликий нарис «Дерево життя знайшли» (29 серпня 2008 "Донеччина" № 54). Журналістка Ірина Молчанова також написала у «Приазовському робочому». В Україні та за її межами ця подія лишилася непомітною. А в Маріуполі чутка про магічне дерево в ресторані «Аристократ» поширилась серед населення. Освітлюючи мобілкою дорогу до панно, хворі люди приходили після роботи лікуватися, доторкнувшись до мозаїки. Про це мені розповіла власниця ресторану. «Дерево життя». Фотографія панно після розконсервування у жовтні 2008 року фото надано Л.Огнєвою - Часто зустрічається інформація, що «Дерево життя» та «Боривітер» внесено до переліку спадщини ЮНЕСКО. Чи це так? - Думаю, що ця інформація – мрія. Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні станом на 2020 рік налічує 7 найменувань. Три пам'ятки частково перебувають на території інших держав, а чотири повністю знаходяться в межах території України: 1. Київ: собор святої Софії та прилеглі чернечі будівлі, Києво-Печерська лавра. 2. Львів — ансамбль історичного центру. 3. Геодезична дуга Струве (Хмельницька область). 4. Первісні букові ліси Карпат. Мозаїк Горської серед них немає. - Яку на вашу думку значущість мають ці дві мозаїки у творчості Горської? Та яке їх значення для Маріуполя? В Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві. - У 1960-ті роки уперше художники-професіонали працювали за законами народного мистецтва. Тоді і тут, на Донеччині, утверджувалась нова мистецька національна українська школа, у витоків якої стояли Михайло Бойчук та Григорій Синиця. Мозаїчний комплекс «Школа» і «Жінка Птах» у Донецьку, «Дерево життя» і «Боривітер» у Маріуполі є історичною та мистецькою пам'яткою. Вони мають бути об'єктами культурної спадщини не місцевого значення, а об'єктами культурної спадщини України. І ще прошу звернути увагу на те, що мова йде не про мозаїки Алли Горської, а мозаїки групи художників, до складу якої вона входила. До фрази «в Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві» додам: ще у Краснодоні дві, а у Донецьку десять. - Виходить що порятунок «Дерева життя» це була ваша приватна ініціатива. Чи вважаєте що так і повинно бути, або що такі процеси повинні ініціювати якісь державні чи суспільні інституції? - Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство (особи, громадські організації тощо). Дійсно, я ініціювала питання внесення мозаїчного комплексу «Школа» до Державного реєстру культурної спадщини України (на це пішло 8 років), і порятунку мозаїки «Жінка Птах» у Донецьку, і розконсервування мозаїки «Дерево життя» у Маріуполі. А у 2016-17 рр. займалася порятунком мозаїки «Вітер» на ресторані «Вітряк» у Києві. Вдалося не лише врятувати «Вітер» від знищення, а й внести до Державного реєстру культурної спадщини. Це все мозаїки співавтором та співвиконавцем яких була А.Горська. Кожного разу, за винятком Маріуполя, мені вдавалося долучити до справ відомих і впливових осіб. В Маріуполі було складніше, бо будинок по вул. Артема, 33 був приватною власністю. Держава дала маху і нести відповідальність за це не хотіла. Тут я не мала нічиєї підтримки. Лише сам власник М.Тимченко міг вирішити всі питання. Кожного разу я сама писала листи, звернення, зустрічалася з посадовими особами, шукала однодумців. Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство Микола Тимченко біля панно «Дерево життя» у липні 2019 року - Чому зараз майже всі монументальні твори знаходяться під загрозою? Чи бачите ви якесь розв’язання цієї проблеми? - В Україні під загрозою знищення знаходяться не лише монументальні твори, а культура взагалі. Манкуртизм глибоко проникнув у наші гени. Це дуже складна проблема, але про напрямок праці скажу наступне: сьогодні усі негаразди в суспільстві пов'язують з кризою - чи то економічною, чи екологічною, чи етнічною, чи демографічною, чи оздоровчою. Але всі вони у перекладі з грецької означають одне – «вирок». Варто було б замислитися над цим. У пошуках виходу з будь-яких криз нам треба звернутися до правитоків нашого народу. Також запрошуємо подивитися наш документальний проєкт «Маріуполь монументальний», одним з головних завдань якого є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. також читайте: ВІДНОВЛЮВАТИ МОЗАЇКУ “ПІДКОРЮВАЧІ КОСМОСУ” В ОКУПОВАНИЙ МАРІУПОЛЬ ПРИСЛАЛИ РЕСТАВРАТОРІВ З ЕРМІТАЖУ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Норвегія арештувала російське науково-дослідне судно «Професор Молчанов», яке доправляло митців на першу «Арктичну Бієнале». Подія, яку організовує Росія на Шпіцбергені, ще до офіційного старту опинилася в епіцентрі юридично-політичного скандалу. «Професор Молчанов» біля Баренцбурга фото з відкритих джерел ЧОМУ РОСІЯНИ ОПИНИЛИСЯ В НОРВЕГІЇ Баренцбург — другий за величиною населений пункт острова Шпіцберген на архіпелазі Свальбард. Архіпелаг перебуває під норвезьким суверенітетом, але має спеціальний економічний статус. За Свальбардською угодою 1920 року громадяни всіх країн, які її підписали, мають право на економічну експлуатацію місцевих природних ресурсів. Росія є підписанткою цього договору і чи не єдина, окрім самої Норвегії, активно підтримує свою економічну присутність на Шпіцбергені. Там зокрема діє їхній «Державний трест „Арктиквугілля“», який займається видобутком вугілля. У Баренцбурзі функціонує Генеральне консульство Російської Федерації, а цьогоріч росіяни анонсували проведення там першої «Арктичної Бієнале» (яку повністю спонсорує ДТ «Арктиквугілля»). У проєкті мали взяти участь близько 20 російських митців, яких і віз на Шпіцберген нині арештований «Професор Молчанов». ДО ЧОГО ТУТ УКРАЇНА Норвезька влада заарештувала «Молчанова» за запитом української компанії «Нафтогаз» — відповідний документ було опубліковано на сайті губернатора Шпіцбергену. Арешт на судно наклав місцевий окружний суд 31 серпня. Суть конфлікту — в активах, які втратив «Нафтогаз» після окупації Криму Росією. 2017 року українська компанія подала позов проти РФ до Міжнародного трибуналу з вимогою відшкодувати збитки. У 2023 році Арбітражний суд у Гаазі зобов'язав Росію виплатити «Нафтогазу» близько 5 млрд доларів як компенсацію. Відтоді «Нафтогаз» розшукує та стягує російські державні активи по всьому світу. «Професор Молчанов» належить «Росгідромету», а отже є держмайном і законним предметом інтересів «Нафтогазу». Увійшовши до вод Шпіцбергену, судно опинилося під норвезькою юрисдикцією, чим, ймовірно, й скористалася українська компанія. Наразі «Професор Молчанов» заблокований на швартовій стоянці в Баренцбурзі. пришвартований біля Баренцбурга «Професор Молчанов» фото: Марія Філіппа Россі / NRK Про арешт «Професора Молчанова» детально написало норвезьке видання NRK. У статті радник Міністерства юстиції Франк Лінум заявив, що влада Норвегії була зобов'язана виконати судове рішення про арешт. Він також підтвердив, що підставою для арешту стало звернення до суду українського «Нафтогазу». У цій же статті є коментар губернатора Шпіцбергену Ларса Фаусе, в якому він каже, що пасажирам і екіпажу «Молчанова» забезпечать можливість вільно залишити територію Норвегії, якщо вони цього захочуть. Тим часом російських ТАСС повідомляє, що не зважаючи на ситуацію з судном, «Арктична Бієнале» відбудеться, а митці вже висадилися на землю і почали монтаж артінсталяцій. ЩО ВІДОМО ПРО СУДНО «ПРОФЕСОР МОЛЧАНОВ» Впродовж останніх кількох років, науково-дослідне судно «Професор Молчанов» (за фрахтом ДТ «Арктиквугілля») активно залучене у дослідженнях морського дна навколо Шпіцбергена з метою пошуку корисних копалин. Втім у Норвегії переконані, що «дослідницька діяльність» — лише ширма і маршрути плавзасобу цивільно-науковими завданнями не обмежується. Норвезькі медіа пишуть, що судно систематично використовується для російських гібридних операцій та політичної пропаганди у субарктичних регіонах. Після того як у 2023 році Росія ухвалила нову морську доктрину, вона отримала офіційне право залучати цивільні судна для військових цілей та збору розвідувальної інформації. «Професор Молчанов» пов'язаний зі суперечливим Океанографічним інститутом імені Ширшова, який перебуває під санкціями США та України. З 2024 року регулярні маршрути судна між Мурманськом і Баренцбургом подаються під виглядом комерційного туризму. 20-денний вояж російські туристичні агенції продають за ціною від $9500 до $24000 (залежно від класу каюти). Втім норвезькі журналісти кажуть, що мають підстави стверджувати, що «Професор Молчанов», крім туристичних, виконує й приховані (військово-розвідувальні) функції. «Професор Молчанов» неодноразово ставав майданчиком для ідеологічних та провокативних акцій. Наприклад, судно двічі привозило на Шпіцберген єпископа Російської православної церкви, який використовував ці візити на архіпелаг для демонстративних святкувань із радянською символікою та георгіївськими стрічками. Крім того, під час відзначення 9 травня цього року саме цей корабель доправив на Шпіцберген групу молоді у російській військовій формі для участі у подіях «вшанування героїв Великої Вітчизняної війни». Усі ці епізоди, як, власне, і перша «Арктична Бієнале», є складниками ширшої схеми гібридної діяльності РФ у субарктичних регіонах. також читайте: «АРТИСТІВ ПРИВЕЗТИ МОЖНА, А ТВІР МИСТЕЦТВА — НІ»: РОСІЙСЬКИЙ ПАВІЛЬЙОН НА ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ БУДЕ ЗАКРИТИЙ, АЛЕ Є ОДНЕ «АЛЕ» Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Восени в Досі, столиці Катару, відкриється постійний павільйон, присвячений німецькому митцю Герхарду Ріхтеру. Вернісаж проєкту відбудеться в межах першої в історії країни міжнародної квадрієннале сучасного мистецтва. візуалізація інтер'єру постійного павільйону Герхарда Ріхтера в Досі фото: © Selldorf Architects Про це у пресрелізі повідомила група Qatar Museums, урядова організація, яка опікується державними музеями та галереями Катару. Споруда нового павільйону розташовна у так званому арткварталі столиці, поруч із Музеєм ісламського мистецтва. Будівлю спроєктував сам Ріхтер у співпраці з бюро Selldorf Architects та Аннабель Зельдорф — авторкою проєктів для Колекції Фріка, Художньої галереї Онтаріо та галерей David Zwirner і Hauser & Wirth. Ідея створити павільйон спала на думку Ріхтеру під час поїздки до Дохи у 2013 році, коли він працював над серією "Смуга" (Strip). Цитата Ріхтера з пресрелізу: "Архітектура та історія міста наштовхнули мене на думку про будівництво окремої споруди, яка змогла б об'єднати тематичні лінії цієї серії". Шестикутний павільйон буде облицьований декоративними панелями з візерунком із серії "Патерни" (Patterns, 2011), який Ріхтер отримав під час цифрових експериментів із фотографією своєї картини "Абстрактний живопис (724-4)" (1990). Візерунок складається з 8192 найтонших симетричних смуг. також читайте: FRIEZE ДЕБЮТУЄ В ЕМІРАТАХ "Смугаста вежа" (2023) Герхарда Ріхтера в Serpentine South фото: Andy Stagg / Serpentine Gallery Усередині павільйону між трьома картинами з серії "Смуга" будуть розміщені великі панелі, що віддзеркалюють твори, простір і самих глядачів. У центрі шестикутної зали стоятиме спеціально створений для цього проєкту скульптурний триптих "Смугаста вежа" (Strip Tower). Відкриття павільйону анонсоване на 20 листопада, у переддень старту першої в історії Катару міжнародної квадрієннале сучасного мистецтва Rubaiya Qatar. Раніше ми також писали про те, що на початку року в Досі відбувся перший ярмарок Art Basel Qatar. Він зібрав представників 85 міжнародних музеїв і фундацій, а загальна кількість гостей сягнула 170 тисяч людей. Art Basel Qatar помітно відрізнявся від аналогів у Базелі, Маямі, Парижі чи Гонконзі. По-перше, своєю камерністю. Близько половини представлених митців були з регіону MENASA (Middle East, North Africa, South Africa), мистецтво якого не надто добре знайоме західним колекціонерам. По-друге, форматом: подія більше нагадувала велику виставку. Вперше в історії Art Basel залучили куратора — єгипетського митця Ваеля Шаукі. Він запропонував тему Becoming (“Становлення”) і концепцію “один художник — один стенд”. Наступний (другий) Art Basel Qatar анонсовано на 28-30 січня 2027. також читайте: МИСТЕЦТВО В ПУСТЕЛІ — ЯК ВІДБУВСЯ ДЕБЮТНИЙ ЯРМАРОК ART BASEL QATAR Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У Frieze з'явилася нова адреса — Абу-Дабі в Об’єднаних Арабських Еміратах. У листопаді британський ярмарок уперше відбудеться в регіоні Перської затоки. Там очікують понад 80 галерей із близько 30 країн. Культурний центр Manarat Al Saadiyat в Абу-Дабі, де відбудеться ярмарок Frieze Abu Dhabi фото: Frieze Frieze Abu Dhabi не робитимуть “з нуля”, подія буде результатом ребрендингу локального арт'ярмарку Abu Dhabi Art, який відбувався в ОАЕ сімнадцять років поспіль. Тепер цей регіональний проєкт отримав нове ім'я і став частиною глобального календаря Frieze поряд із Лондоном, Нью-Йорком, Лос-Анджелесом, Чикаго та Сеулом. Наразі серед заявлених учасників — Gagosian, Pace, Perrotin, Victoria Miro, Thaddaeus Ropac та Galleria Continua. Організатори обіцяють зберегти регіональну оптику: більшу частину програми формуватимуть галереї з ОАЕ, Лівану, Саудівської Аравії, Ірану, Туреччини, Північної Африки та Індії. Окремий розділ Frieze Abu Dhabi, "Masters", представить куровано добірку старожитностей, рукописів та предметів мистецтва початку XX століття на тему історії Західноазійського регіону. "Abu Dhabi Art", який цьогоріч у результаті ребрендингу перетвориться на "Frieze Abu Dhabi" фото: Abu Dhabi Art Ярмарок Frieze Абу-Дабі відбуватиметься з 19 по 22 листопада в районі Саадіят — поруч із Лувром Абу-Дабі, Національним музеєм Заїда та майбутнім Ґуґґенгаймом. Раніше ми також писали про те, що на початку року в Досі відбувся перший ярмарок Art Basel Qatar. Він зібрав представників 85 міжнародних музеїв і фундацій, а загальна кількість гостей сягнула 170 тисяч людей. Art Basel Qatar помітно відрізнявся від аналогів у Базелі, Маямі, Парижі чи Гонконзі. По-перше, своєю камерністю. Близько половини представлених митців були з регіону MENASA (Middle East, North Africa, South Africa), мистецтво якого не надто добре знайоме західним колекціонерам. По-друге, форматом: подія більше нагадувала велику виставку. Вперше в історії Art Basel залучили куратора — єгипетського митця Ваеля Шаукі. Він запропонував тему Becoming (“Становлення”) і концепцію “один художник — один стенд”. Наступний (другий) Art Basel Qatar анонсовано на 28-30 січня 2027. також читайте: МИСТЕЦТВО В ПУСТЕЛІ — ЯК ВІДБУВСЯ ДЕБЮТНИЙ ЯРМАРОК ART BASEL QATAR Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

На початку року в Досі відбувся перший ярмарок Art Basel Qatar. Подію відвідали представники правлячої династії Аль Тані, найвідоміші колекціонери та очільники топових мистецьких інституцій, серед гостей були Анжеліна Джолі та Девід Бекхем. Ярмарок зібрав представників 85 міжнародних музеїв і фундацій, а загальна кількість гостей сягнула 170 тисяч людей. Розповідаємо, чим запам'яталася катарська прем’єра Арт Базеля. фрагмент експозиції Art Basel Qatar фото: Art Basel Чутки про прихід найвпливовішого арт'ярмарку світу до Західноазійського регіону ходили вже давно. Щоправда, очікувалося, що станеться це в Абу-Дабі (ОАЕ), де вже працює філія Лувру та добудовується Музей Ґуґґенгайма. Проте у цих “мистецьких перегонах” у Перській Затоці переміг Катар. Видання Politico пише, що керівництво Катару серйозно інвестує у розвиток сучасного мистецтва та культури. Мовляв, зараз держава витрачає на закупівлю творів мистецтва приблизно $1 млрд на рік, а запуск Art Basel Qatar свідчить про те, що Катар робить серйозну ставку на нарощення так званої soft power. Досі регіон Перської затоки був відомий кількома великими колекціонерами (переважно пов'язаними з королівськими династіями), наприклад, правляча родина Катару Аль Тані впродовж останніх 20 років активно наповнює фонди своїх державних артінституцій першокласним bluechip (і часом redchip) мистецтвом. Найактивніше цим займається Шейха Аль Маясса бін Хамад бін Халіфа Аль Тані, голова Катарського музейного відомства (Qatar Museums, далі - QM). На Art Basel Qatar її присутність важко було не помітити, галеристи чекали її візиту на своїх стендах більше, ніж візиту Анжеліни Джолі (яка була запрошеною гостею події). Анджеліна Джолі на Art Basel Qatar фото: Pilot Galeri Istanbul / Instagram Кажуть, що учасники ярмарку, роботами яких зацікавилася Шейха, отримували просто білий папірець. Якихось єдиних офіційних результатів продажів події так і не оголосили, але "білих папірців" було дуже багато. Обрані та придбані Шейхою роботи, ймовірно, поповнять збірку катарського Музею сучасного мистецтва Art Mill, відкриття якого планують на 2030. З цікавого — регіональні покупці, ймовірно, притримували свої пропозиції галереям доти, доки Шейха не зробить свій вибір, з поваги до королівської родини. Правляча династія Аль Тані десятиліттями колекціонує мистецтво. Свого часу Шейх Сауд бін Мохаммед розробив концепцію створення п'яти художніх музеїв у країні, а Шейх Хассан бін Мохаммед (засновник Арабського музею сучасного мистецтва в Досі) зібрав колекцію з 10 тисяч робіт і під час війни в Перській затоці запросив іракських митців жити й працювати в Катарі, підтримавши тамтешню артспільноту. Тим часом Шейха Аль Маясса не покидає світових рейтингів найвпливовіших людей мистецтва. стенд галереї Hauser & Wirth на Art Basel Qatar фото: Art Basel також читайте: ДЕМАРШ КИТАЮ. ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА БІЄНАЛЕ В КВАНДЖУ Art Basel Qatar помітно відрізнявся від аналогів у Базелі, Маямі, Парижі чи Гонконзі. По-перше, своєю камерністю (цьогоріч тут було всього 87 галерей із 31 країни). Близько половини представлених митців були з регіону MENASA (Middle East, North Africa, South Africa), мистецтво якого не надто добре знайоме західним колекціонерам. По-друге, форматом: подія більше нагадувала велику виставку. Вперше в історії Art Basel залучили куратора — єгипетського митця Ваеля Шаукі. Він запропонував тему Becoming (“Становлення”) і концепцію “один художник — один стенд”. Візуально це зробило простір чіткішим і організованішим, хоча ярмарок дещо втратив звичний “ярмарковий вайб”. Art Basel Qatar фото: Art Basel Відповідно до кураторської концепції, галереї могли виставляти на своїх стендах роботи лише одного митця, але у кімнатах для приватного перегляду можна було пропонувати будь-яке різноманіття авторів. Так, не на загал, гостям Art Basel Qatar була представлена картина Пабло Пікассо ($42 млн), рідкісна робота Анрі Руссо від галереї Acquavella та скульптура гарбуза Яйої Кусами від галереї Victoria Miro. На відміну від інших локацій, катарський ярмарок офіційно не оголосив про жоден продаж, а у пресрелізах ціни на твори не вказувалися. Вся інформація про продажі “просочувалася” у пресу завдяки коментарям артдилерів і галеристів. Головні лоти та резерви Gladstone: Алекс Кац Американська галерея виставила три полотна з квітами Алекса Каца, роботи балансують на межі поп-арту та абстракції. Картину 2025 року оцінили в $1,2 млн, а полотно 1969 року — у понад $3 млн (умовою продажу від галереї була покупка лише для державних музейних фондів Катару, приватні продажі не розглядалися). Підтверджень продажу наразі немає. роботи Алекса Каца, представлені в межах Art Basel Qatar галереєю Gladstone фото: Andrea Rossetti / Gladstone Eigen + Art: Нео Раух На стенді показали нову роботу німецького художника Нео Рауха за $1,3 млн. За даними Artnet Intelligence Report, подібні полотна автора продавалися на аукціонах за $850 000 – 940 000. Галерея повідомила, що QM зарезервувало роботу, але підтвердження угоди продажу на момент закриття ярмарку не було. Hauser & Wirth: Філіп Гастон Галерея, з, ймовірно, найрепрезентабельнішою локацією на теренах ярмарку, одразу біля центрального входу, презентувала пізні роботи Філіпа Гастона періоду його переходу від абстрактного експресіонізму до похмурого фігуративу. Цінники на представлені роботи були від $9,5 млн до $14 млн (світовий аукціонний рекорд Гастона — $24 млн). До кінця ярмарку галерея повідомила лише про одну зарезервовану роботу. До слова, більшість паблік-арту на вулицях Дохи створена саме митцями, яких представляє Hauser & Wirth. роботи Філіпа Гастона, представлені в межах Art Basel Qatar галереєю Hauser & Wirth фото: Hauser & Wirth також читайте: КОТИ МАТІССА І ФУДЗІТИ — BONHAMS РОЗПРОДУЄ ПРИВАТНУ КОЛЕКЦІЮ "КОТО-МИСТЕЦТВА" Krinzinger: Маха Маллух Ближче до завершення ярмарку з'явилася неофіційна інформація про резерви для QM, її оприлюднило видання The New York Times. У цьому списку була інсталяція саудівської мисткині Махи Маллух за $80 000. Маллух — художниця, яка зараз набирає популярності у світі, у 2017 році її об'єкти продавали за (в середньому) $20 000, а у 2025-му на перших торгах Sotheby's в Ер-Ріяді ціна на її твори піднялася вже до $84 000. Fergus McCaffrey: Сіґеко Кубота У списку ймовірних покупок QM — й інсталяція Сіґеко Куботи (дружини Нам Джун Пайка), присвячена шаховій партії 1968 року між Марселем Дюшаном та Джоном Кейджем. Нью-йоркська галерея оцінила її у $850 000. інсталяція Сіґеко Куботи, представлена в межах Art Basel Qatar галереєю Fergus McCaffrey фото: Fergus McCaffrey роботи Кацумі Накаї, представлені в межах Art Basel Qatar галереєю Luxembourg & Co фото: Art Basel Al Markhiya Gallery: Бутайна Аль Муфтах Великоформатну текстильну скульптуру місцевої катарської художниці оцінили у $285 000. Очікується, що інсталяція увійде до зібрання майбутнього музею сучасного мистецтва Art Mill. David Zwirner: Марлен Дюма Серед підтверджених угод, за даними видання The Art Newspaper, — монументальний живопис південноафриканської художниці Марлен Дюма за $10 млн. Робота із серії Against The Wall (2009–2010) створена на основі документальних фото ізраїльсько-палестинської війни. робота із серії "Against The Wall" Марлен Дюма, представлена в межах Art Basel Qatar галереєю David Zwirner фото: David Zwirner 2025 року на Christie's було встановлено новий рекорд на роботи Дюма — $13,6 млн, і тепер вона — одна з найдорожчих живих художниць. Lisson: Ольга де Амарал QM викупив усі файбер арт роботи колумбійської художниці Ольги де Амарал (ціновий діапазон робіт — від $600 000 до $2 млн). Її плетені скульптури стали помітним трендом останнього десятиліття, особливо після участі у Венеційській бієнале 2024 року. Рекорд ціни на її роботи, встановлений 2025 року, — $3,1 млн. PR-кампанія Art Basel Qatar зробила цей ярмарок однією з найочікуваніших артподій року. Крім, вже згаданої, Джолі, майже на кожному офіційному заході був присутній Девід Бекхем. Він також брав участь у рекламній кампанії ярмарку для соцмереж і, подейкують, отримував близько $300 000 за публікацію. Девід Бекхем на Art Basel Qatar David Beckham / Instagram Напередодні відкриття ходили вперті чутки, мовляв, QM викупить ледь не всі стенди великих міжнародних галерей, аби гарантувати їхнє повернення наступного року. Можливо через увесь цей інформацій шум деякі експерти артринку після завершення ярмарку публічно заявляли, що очікували від катарського майданчика більше. Втім навіть якщо половина, заявлених у медіа, продажів підтвердиться, це буде дуже хороший показник для західноазійського дебюту Art Basel. У травні Art Basel оголосив ім’я художньої директорки другого ярмарку, який анонсовано на 28-30 січня 2027. Нею стане кураторка з Іраку Вассан Аль-Худхайрі. Тема наступної події — “між” (between), вона досліджуватиме поняття “обміну”, а також географічні та поколіннєві зв'язки регіону. також читайте: ЧИМ ЗАВЕРШИВСЯ ART BASEL: ГУЧНІ ПРОДАЖІ, ЗМІНИ У ПРОГРАМІ І УКРАЇНСЬКА ПРИСУТНІСТЬ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Китайські художники та кураторська команда офіційно відмовилися від участі в бієнале в південнокорейському Кванджу. Рішення було ухвалене за директивою китайського посла в Республіці Корея, який висунув вимогу зняти роботи, припинити підготовку й залишити Художній музей Хаджонгун. виставковий зал бієнале в Кванджу фото: Бієнале в Кванджу / Facebook Про це повідомив пресцентр Бієнале в Кванджу. Причиною демаршу став конфлікт довкола назви виставкового простору тайванських учасників. Початково простір мав назву "Павільйон NTMoFA" — за абревіатурою Національного музею образотворчого мистецтва Тайваню, що виступив куратором їхнього проєкту. Однак після протестів тайванських художників організатори бієнале дозволили змінити назву на "Павільйон Тайваню". Оскільки Китай вважає Тайвань власною територією, будь-яке визнання його суверенітету, зокрема у форматі назви павільйону, вважається Пекіном порушенням дипломатичної політики. Натомість митці з Тайваню наголошували, що початкова назва суперечила основоположним ідеалам бієнале, заснованої у 1994 році на згадку про демократичне повстання в Кванджу 1980 року. Куратор Китайського павільйону Жуань Юелай на пресконференції заявив, що організатори бієнале використали некоректне позначення для "китайського регіону Тайвань", і назвав втручання політичних чинників у мистецтво неприпустимим, підтвердивши одноголосне рішення команди залишити виставку на знак протесту. Зі свого боку, організатори бієнале в Кванджу публічно перепросили за конфлікт перед артспільнотою та підкреслили, що під час роботи дотримувалися принципу невтручання в планування, зміст та мистецьке висловлювання виставки. Раніше ми також писали про те, що у Південній Кореї відкрилася філія Центру Помпіду. Новий мистецький центр створено в межах угоди про партнерство між французькою музейною інституцією та південнокорейським культурним фондом Ханва. Протягом наступних чотирьох років південнокорейська філія планує організовувати по 2 фондові виставки щороку та займатися проєктами, присвяченими сучасному корейському мистецтву. також читайте: "ПРИЙНЯВ БИ ТАКЕ Ж РІШЕННЯ ЗНОВУ": ПРЕЗИДЕНТ ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ П'ЄТРАНДЖЕЛО БУТТАФУОКО ПРО ПАВІЛЬЙОН РОСІЇ НА ЦЬОГОРІЧНІЙ ПОДІЇ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У свіжому інтерв’ю італійській газеті Corriere della Sera президент Венеційської бієнале П'єтранджело Буттафуоко заявив, що не шкодує про рішення допустити Росію до участі у цьогорічній події. президент Венеційської бієнале П'єтранджело Буттафуоко під час відкриття Венеційського кінофестивалю фото: La Biennale di Venezia У розмові, опублікованій 1 вересня, на запитання журналіста, чи не шкодує Буттафуоко про рішення дозволити Росії представляти свій проєкт на цьогорічній бієнале, той відповів, що не шкодує: «Бієнале — незалежна інституція, я прийняв би таке ж рішення знову. Таким чином перемогло мистецтво». Очільник бієнале також анонсував спецпроєкт, присвячений російському богослову, філософу та математику Павлу Флоренському (1882-1937). За словами Буттафуоко, захід триватиме з 16 по 20 листопада у Венеції. Нагадаємо, що цьогоріч Росія, вперше після формальної відсутності на двох попередніх бієнале, бере участь у події з проєктом «Дерево вкорінене у небі». Намагаючись якось проскочити між європейськими санкціями та хвилями публічного обурення, оргкомітет Венеційської бієнале дозволив росіянам експонувати їхній проєкт крізь відчинені вікна формально закритого приміщення павільйону. відкритий павільйон Росії під час передпоказів проєктів 61-ї Венеційської бієнале, травень 2026 фото: Ія Степанюк З 4 по 8 травня, під час передпоказів для преси та експертів сфери, кілька десятків учасників російського проєкту перебували у павільйоні, де їхні перформанси фіксували на відео. Згодом ці матеріали змонтували у відеоінсталяцію, яку охочі відвідувачі бієнале тепер можуть спостерігати через вікна зачиненого павільйону. Ситуація довкола цьогорічної участі РФ у бієнале викликала помітну напругу в італійському уряді. Прем’єр-міністерка Джорджа Мелоні намагалася тримати дистанцію, наголошуючи на автономії Фундації Венеційської бієнале. Натомість Міністерство культури Італії та його очільник Алессандро Джулі одразу заявили, що не мають стосунку до цього рішення, адже вся відповідальність лежить на Фундації. На знак протесту, Джулі відмовився брати участь в урочистостях з нагоди відкриття 61-ї бієнале у травні. також читайте: «АРТИСТІВ ПРИВЕЗТИ МОЖНА, А ТВІР МИСТЕЦТВА — НІ»: РОСІЙСЬКИЙ ПАВІЛЬЙОН НА ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ БУДЕ ЗАКРИТИЙ, АЛЕ Є ОДНЕ «АЛЕ» Зі свого боку, Фундація декларувала, що діє за регламентом: держави, чий суверенітет визнає Італія і які мають стаціонарні павільйони в садах Джардіні, подають заявки на участь методом простого повідомлення. Саме так, мовляв, і зробила Москва. У Фундації підкреслюють, що процедури заборони чи скасування участі для таких країн просто не існує, а інституція «не перешкоджає жодній державі». Підсумовуючи усі ці конфлікти, Буттафуоко у розмові з Corriere della Sera заявив, що в цій ситуації перемогли бієнале і мистецтво: «Наша інституція має понад 130-річну історію, впродовж якої під час багатьох конфліктів ми завжди приймали всіх. Було б святотатством скасувати цей давній принцип — принцип “олімпійського перемир'я”». Проти участі Росії у 61-1 Венеційській бієнале публічно виступили 22 країни Європи, підписавши відкритого листа про неприйнятність присутності РФ на теренах найбільшої артподії світу під час того, як ця держава веде неспровоковану війну проти України. Також Європейська комісія відкликала грант бієнале у розмірі €2 млн. учасники цьогорічного проєкту для павільйону Росії на 61-й Венеційській бієнале, фрагмент експозиції фото: Ія Степанюк Утім, завдяки позиції оргкомітету Венеційської бієнале та її західноєвропейським симпатикам, Росії таки вдалося реалізувати схему, за якої зачинений павільйон не завадив державі-агресору стати офіційним учасником 61-ї Венеційської бієнале. Російський проєкт зараз транслюють на багатомільйонну аудиторію, зберігаючи за РФ всі супутні привілеї: присутність у медіапросторі, офіційній комунікації події та каталогах. також читайте: ВІЗИ БЕЗ ЧЕРГИ ТА «ОСОБЛИВІ ДОМОВЛЕНОСТІ»: ЯК ВЕНЕЦІЙСЬКА БІЄНАЛЕ ДОПОМАГАЛА РОСІЯНАМ ОБІЙТИ САНКЦІЇ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Греки й римляни, китайці та індуси, ацтеки, мая й ескімоські шамани — усі вони вірили в божественне походження грибів. Тож і в мистецтві ця тема виявляється значно багатшою на сюрпризи, ніж здається на перший погляд. (ЦЕЙ МАТЕРІАЛ ВИЙШОВ ДРУКОМ У #8/2020 [ЕСТÈТ] ГАЗЕТИ) ілюстрація до книги Охріма Судомори "Війна грибів з жуками" (1919) Усе почалося 1906 року на художній виставці в Глухові на Сумщині. 20-річний Георгій Нарбут (1886–1920) представив там ілюстрації до народної казки "Війна грибів". Того ж року художник переїхав на навчання до Санкт-Петербурга, а вже 1909-го книга побачила світ у видавництві "Кнебель". Сьогодні це оригінальне видання є бібліографічною рідкістю, але скласти уявлення про нього можна завдяки репринту 2008 року. Сюжет описує, як Боровик, полковник грибного війська, затіяв війну, а інші гриби відмовляються ставати під його прапори. На першому малюнку Боровика зображено зі спини: його трон прикрашає герб (Нарбут обожнював геральдику). Далі на сторінках з’являється людина у грибі-будинку, постать зі спотвореним обличчям, жаби, комахи та павуки. Попри експериментальний характер, ці ілюстрації переконливо будують виразний фантастичний світ. ілюстрація Георгія Нарбута до народної казки "Війна грибів" (1909) Згодом, перебуваючи на піку популярності, Нарбут створював герби, печатки й банкноти для гетьмана Павла Скоропадського, обіймав посади професора та ректора Української академії мистецтв, співпрацював із мистецькими часописами. Словом, був помітною постаттю свого часу. Через десять років, у 1919-му, київське видавництво "Час" видало книжку "Війна грибів з жуками". Робота Охріма Судомори (1889–1968) стала справжнім шедевром української книжкової графіки. Можливо, автор замислював її як омаж Нарбутові, адже сама казка про грибну війну мала тоді шалену популярність. До речі, саме з тих часів походить прикмета: якщо восени багато грибів — чекай війни. Комплімент це чи реверанс, але Судомора продемонстрував цілком самодостатній стиль і досконалу техніку. Його гриби мають яскраві національні риси: усі персонажі відповідним чином вдягнені, а Боровик тримає в руках булаву. У самій же віршованій казці герої з задоволенням смакують борщ. обкладинка книги "Війна грибів з жуками" (1919) з ілюстрацією Охріма Судомори ілюстрації Охріма Судомори до книги "Війна грибів з жуками" (1919) Тема грибного протистояння залишалася актуальною й у 1920-х роках. Про це свідчить книга 1924 року "Школярі-ілюстратори" педагога та живописця Костянтина Лепілова (1879–1941). Вона містить десять дитячих малюнків і методичні поради, як навчати дітей візуалізувати цю історію: "Народна казка "Війна грибів" — захоплива тема для дітей 9–12 років. Попри простий зміст, вона потребує попереднього обговорення, інакше деякі учні не впораються. Залишаючись сам на сам із завданням, діти зазвичай малюють горизонтальну лінію, кілька вертикальних стовбурів, а між ними — по грибочку. Виходить звичайний ліс, а не ілюстрація до казки. У бесіді, яка не повинна обмежувати фантазію, варто запитати, де могла проходити сцена призову. Очевидно, у лісі чи на галявині. Далі доречно спитати: чи бачимо ми верхівки дерев і небо, коли дивимося на гриби біля землі? Уявивши себе на місці глядача, дитина зробить висновок, що ні. Говорячи про дерева, можна згадати про різну товщину, текстуру й колір стовбурів, про гілки та листя. Більше уваги слід приділити головним персонажам — грибам. Вони мають бути в центрі уваги й займати багато місця. Центральне становище належить боровику. Зазвичай діти без підказок малюють його більшим за інших, додають людських рис, зброю чи садять на пеньок. Якщо не всі знають форму чи колір конкретних видів, варто розповісти про них, попросити когось описувати чи малювати їх на дошці або показати наочну таблицю. Також потрібно з’ясувати, як гриби приходили на заклик — по одному чи групами. Всі ці запитання мають не обмежити юних художників, а навпаки — спростити завдання". фрагмент тематичної ілюстрації Олени Кульчицької Антропоморфні гриби знову нагадали про себе 1946 року у повісті Петра Козланюка (1904–1965) "Мандрівники". За сюжетом, "лісові гриби, які не схотіли миритися із засиллям хробаків, вирушили у мандри, щоб знайти на них управу. Багато пригод пережили хоробрий гриб Капелюшник та його подружка печериця Рябенька, але здобули-таки для мешканців Затишної галявини нове життя". 1979 року вийшло друге (і поки останнє) видання "Мандрівників" із оформленням львівського графіка Івана Крислача (1929–2017). Директор видавництва "Каменяр" Дмитро Сапіга так оцінив цю роботу: "Мудро й хитро оформив він своє відчуття дитячої природничої казки! Там гриби ходять-мандрують, а Іван Михайлович зумів зробити ледь не політичний трактат: тут і компартійні вожді десь завуальовані, ледь не Тризуб проглядається — і це ж у 1979 році!". ілюстрації Івана Крислача до книги Петра Козланюка “Мандрівники” (1979) ілюстрації Івана Крислача до книги Петра Козланюка “Мандрівники” (1979) Гриби — одні з найдавніших істот на нашій планеті, тому й традиція їхнього олюднення сягає сивої давнини. Можна припустити, що в українську культуру цей мотив потрапив зокрема й від шаманів корінних народів півночі, які вживали мухомори для лікування та медитативних практик. У їхньому уявленні мухомори нерідко поставали в людській постаті. "Один мухомор з’явився у вигляді однорукої та одноногої людини, а інший був схожим на обрубок, — писав радянський вчений Микола Диков (уродженець Сум) у "Звіті про польові археологічні дослідження на Камчатці та Чукотці" (1967). — Це не духи, це саме мухомори як такі. Називана людиною кількість відповідає тому, скільки вона їх з’їла. З’їла один — бачить одну мухоморолюдину, з’їла два чи три — бачить відповідну кількість. Мухомори беруть людину за руки, ведуть на той світ, показують усе довкола та проробляють із нею найнеймовірніші речі". ілюстрація Охріма Судомори до книги "Війна грибів з жуками" (1919) Особливу роль мухоморів підкреслено й у книжці "Війна грибів з жуками" Охріма Судомори: Військо добре назбирали, Мухоморів в санітари. Разом всіх попризначали: Мухомори-ж знають чари... також читайте: ВІЙНА ГРИБІВ: ВИСТАВКА НІКІТИ КРАВЦОВА В НЬЮ-ЙОРКУ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Дві закордонні мистецькі інституції поповнили свої колекції роботами української художниці Лесі Хоменко. До постійних зібрань американського університету та польського музею увійшли полотна 2025 року, у яких мисткиня документує нову оптику війни. Леся Хоменко фото: Voloshyn Gallery Про це повідомляє Voloshyn Gallery. Роботу Хоменко “Кадр із відеозапису дрона-камікадзе біля посадки” придбав до своєї колекції Пенсільванський університет (Penn Art Collection). Збірка цієї інституції вважається однією із найстаріших і найпрестижніших серед університетських у США та налічує понад 8 000 експонатів, зібраних впродовж 250 років. “Кадр із відеозапису дрона-камікадзе біля посадки” (2025) — це “кадр” з лінії фронту російсько-української війни, на якому дрон на низькій висоті фіксує російського військового за деревами. Використовуючи напівабстрактну пластичну мову, Хоменко досліджує, як людська фігура зрощується з технічним апаратом, у такий спосіб документуючи нову оптику війни. “Кадр із відеозапису дрона-камікадзе біля посадки” (2025), Леся Хоменко світлини надані Voloshyn Gallery Ще дві роботи мисткині — “Нью-Йорк, вид із вікна” та “Спостереження за 25-ю Вест-стріт у Нью-Йорку з висоти 18-го поверху поглядом, зміненим війною” (обидві — 2025 року) — придбав до своєї збірки Музей мистецтв у Лодзі (Muzeum Sztuki w Łodzi). Нагадаємо, що торік у серпні широкоформатне полотно “Рух” Лесі Хоменко з’явилося у просторі залізничного вокзалу Києва. Над цим малярським твором, завбільшки 21 на 12 метрів, мисткиня працювала близько місяця в одному з залів вокзалу. Проєкт реалізували у межах колаборації “PinchukArtCentre” та Укрзалізниці. 1 - "Нью-Йорк, вид із вікна" (2025) 2 - "Спостереження за 25-ю Вест-стріт у Нью-Йорку з висоти 18-го поверху поглядом, зміненим війною" (2025) світлини надані Voloshyn Gallery монументальне полотно "Рух" Лесі Хоменко в холі Центрального залізничного вокзалу Києва, 2025 фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Леся Хоменко — художниця, педагогиня та кураторка, учасниця групи "Р.Е.П." та "Худрада". У 2009, 2011 та 2013 роках Хоменко була у короткому списку PinchukArtPrize, а у 2012 — номінанткою "Future Generations Art Prize ". Її роботи є у збірках Музею сучасного мистецтва в Антверпені, Музею Людвіга, Art Collection Telecom та Альбертінуму (Німеччина). Твори Хоменко експонувалися у межах паралельної програми 59-ї Венеційської бієнале, в Українському музеї в Нью-Йорку, Музеї Фолькванг та інших. ​​Мисткиня живе та працює в Нью-Йорку. також читайте: "ЗІ СТРІЧКАМИ ТА ПРАПОРАМИ": ВИДАНО КНИГУ, ПРИСВЯЧЕНУ МИТЦЮ ДАВИДУ ЧИЧКАНУ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Цієї осені італійський Музей Інноченті (Museo degli Innocenti) представить ретроспективу Артемізії Джентілескі. Це буде перша експозиція, повністю зосереджена на флорентійському періоді творчості художниці. "Автопортрет в образі святої Катерини Олександрійської", ~ 1615-1617. Артемізія Джентілескі фото: The National Gallery Артемізія Джентілескі (1593-1654) — одна з небагатьох жінок в історії мистецтва, яка здобула визнання та фінансову незалежність ще за життя. Для її становлення Флоренція стала вирішальним містом. Вона переїхала сюди з Рима, щоб залишити позаду гучні скандали довкола особистого життя, і змогла повністю зосередитися на живописі. Саме у Флоренції Джентілескі стала першою жінкою, яку прийняли до місцевої Академії образотворчого мистецтва. Серед її замовників була родина Медічі, а серед друзів і співрозмовників — Галілео Галілей та інші провідні інтелектуали епохи. В експозиції виставки "Артемізія Джентілескі у Флоренції", окрім робіт самої мисткині, покажуть два полотна Караваджо, який суттєво вплинув на її ранній стиль, а також твори її сучасників і колег. Виставка триватиме з 21 жовтня 2026 року до 04 квітня 2027. Попередній великий проєкт, присвячений художниці, відбувся минулого року в паризькому Музеї Жакемар-Андре (Musée Jacquemart-André). Тоді вдалося зібрати близько 40 її робіт, зокрема рідкісні полотна та нещодавно атрибутовані твори. За словами організаторів, нинішня флорентійська виставка не поступатиметься паризькій за масштабом. Музей Інноченті — унікальний комплекс у будівлі XV століття, зведеній за проєктом Філіппо Брунеллескі. Створений як один із перших сиротинців у Європі, він зберігає свою соціальну місію вже понад 600 років. Сьогодні під одним дахом тут працюють архів, дитячий садок, молодіжний центр та виставкові зали з роботами Сандро Боттічеллі, Доменіко Гірландайо, Луки делла Роббіа та Філіппо Ліппі. також читайте: ПОРТРЕТ “СВЯТОЇ МАРІЇ МАГДАЛИНИ” БЕЗ ОБЛИЧЧЯ ВИСТАВИЛИ НА АУКЦІОН У ВІДНІ (оновлено) Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com