У Флоренції триває міжнародна бієнале антикваріату BIAF — найстаріший артярмарок у світі. До 4 жовтня Палаццо Корсіні перетворився на масштабну експозицію: 80 галерей привезли до міста твори від епохи Відродження до кінця XX століття. міжнародна бієнале антикваріату у Флоренції (2024 рік) фото: BIAF / Facebook Раз на два роки у бароковому палаці XVII століття на березі річки Арно збирають роботи музейного рівня, які при цьому можна придбати. У 2026 році BIAF відбувається вже в 34-й раз і об'єднує галереї з Італії, Великої Британії, Німеччини, Швейцарії та США. Вимога до учасників: галереї мають працювати на артринку щонайменше 30 років. Головна причина відвідати ярмарок — можливість за кілька годин та в одній локації побачити твори, які зазвичай розпорошені приватними збірками та музейними колекціями різних країн. Діапазон предметів на BIAF величезний: від ренесансного живопису та барокової скульптури до робіт Умберто Боччоні, Джорджо де Кіріко, Джо Понті й інших майстрів XX століття. Шедеври Відродження Один з центральних лотів цьогорічної BIAF — "Мадонна з немовлям та ангелами, що поклоняються" Нері ді Біччі. Флорентійський художник написав полотно у XV столітті, і через понад п'ятсот років воно знову опинилося у рідному місті — цього разу на стенді лондонської галереї Flavio Gianassi FG Fine Art. "Мадонна з немовлям та ангелами, що поклоняються" , XV ст. Нері ді Біччі фото: Flavio Gianassi FG Fine Art Поруч експонують ще один твір італійського Ренесансу — "Немовля Ісуса" Андреа делла Роббіа, створене наприкінці XV століття. Невелика поліхромна теракотова скульптура покрита характерною для майстерні делла Роббіа глазур'ю, яка досі зберегла яскравість кольорів. Монументальна та камерна скульптура Флорентійська галерея Botticelli Antichità показує на своєму стенді мармурового "Аполлона" Антоніо Новеллі заввишки 216 сантиметрів, а міланська Carlo Orsi — гіпсову версію "Каяття Марії Магдалини" Антоніо Канови (1793–1796). стенд галереї Botticelli Antichità на BIAF фото: Botticelli Antichità / Instagram Модернізм та дизайн XX століття BIAF давно не обмежується мистецтвом старих майстрів. Одна з найцікавіших частин цьогорічної експозиції демонструє трансформацію італійського мистецтва в XX столітті. Міланська галерея Bottegantica привезла "Портрет скульптора Ріпамонті" Умберто Боччоні (1916 рік) — одну з останніх робіт художника. Інша галерея, Enrico Gallerie D’arte, представляє його ж "Враження від Венеції", створене десятиліттям раніше, у 1907-му. "Портрет скульптора Ріпамонті", 1916. Умберто Боччоні фото: Bottegantica Модерністську лінію продовжують "Автопортрет із хмарами" Джорджо де Кіріко (1948) та полотно Джино Северіні "Дві качки". Окрім живопису й скульптури, на ярмарку представлені меблі, кераміка, ювелірні вироби та предмети дизайну. Серед них — скло Карло Скарпи, порцеляна Джо Понті та прикраси Рене Лаліка. Гарантія автентичності Усі експонати BIAF проходять міжнародну експертизу. Їх перевіряє спеціальний комітет, до якого входять фахівці з живопису, скульптури, кераміки, предметного дизайну, графіки та виробах зі срібла. Сама локація — бароковий Палаццо Корсіні — підсилює враження від експозиції, перетворюючи перегляд творів кількох століть на цілісну подорож історією мистецтва. також читайте: "МОНОГРАФІЧНА ВИСТАВКА АРТЕМІЗІЇ ДЖЕНТІЛЕСКІ ВІДКРИЄТЬСЯ У ФЛОРЕНЦІЇ" Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У 16-тій едиції кочівної бієнале сучасного мистецтва Manifesta, що відбувається у німецькому регіоні Рур, взяло участь двоє митців з України — Микола Рідний та Катерина Лисовенко. У своїх нових проєктах вони звертаються до тем, пов'язаних із досвідом насильства, війни та вимушеної міграції. фрагмент двоканальної відео-інсталяції Миколи Рідного "Поки ти не зникнеш” (Until You Disappear)", 2026 фото надане Voloshyn Gallery Концептуальною та водночас експозиційною рамкою цьогорічної Manifesta стала ідея, відображена у її назві — “Це не церква” (This is not a church). Замість (конвенційних) виставкових просторів експозиція розгортається у напівзанедбаних чи покинутих церковних спорудах Дуйсбурга, Ессена, Гельзенкірхена та Бохума. Представлена на бієнале відеоробота Миколи Рідного “Поки ти не зникнеш” (Until You Disappear), постала з архівних кадрів радянського художнього фільму “До першої крові”, знятого у Криму в 1989 році. У центрі сюжету — військово-патріотична дитяча гра у літньому таборі, де учасники ділилися на “синіх” та “зелених”, а після втрати “погонів” ставали “убитими”. У своїй відеоінсталяції Рідний відтворює ці ігри, сповнені конфліктів, насильства та жорстокості, звертаючись, однак, вже до теперішнього досвіду українських біженців та мігрантів. Проєкт демонструє, як насильство зберігається як ритуалізований, ігровий елемент, що переходить із дитинства в доросле життя. фрагмент двоканальної відео-інсталяції Миколи Рідного "Поки ти не зникнеш” (Until You Disappear)", 2026 фото надане Voloshyn Gallery Художня практика Катерини Лисовенко виростає з турботи про тих, хто опинився на маргінесах суспільства, зазнає дегуманізації чи виключення в будь-якій країні. Ця тема стала наскрізною у творчості мисткині після її вимушеного переїзду з Києва до Відня на початку повномасштабного вторгнення. Саме цьому присвячена її робота "Хвилі міграції" (Migrating Waves), представлена на бієнале Manifesta. Як зазначають в описі проєкту на сайті фестивалю, це малярське полотно є закликом до захисту засадничих прав людини — зокрема права на міграцію чи притулок, а також права на приватне життя та людську гідність. робота Катерини Лисовенко “Хвилі міграції” (Migrating Waves), 2026 фото: Manifesta Також нагадаємо, що ця едиція Manifesta востаннє відбувається під керівництвом її багаторічної очільниці Хедвіг Файєн. У травні Файєн оголосила про рішення покинути посаду. Новою генеральною директоркою бієнале стала Емілія ван Лінден, яка працює в Міжнародному фонді Manifesta з 2019 року, а художньою директоркою — берлінська кураторка Катрін Ніколс. Обоє розпочнуть роботу на нових посадах, починаючи з сімнадцятої виставки, яка відбудеться 2028 року в португальському місті Коїмбра. також читайте: ХЕДВІГ ФАЙЄН ПОКИДАЄ ПОСАДУ ДИРЕКТОРКИ MANIFESTA Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Осінній виставковий сезон у музеях та галереях розпочався одразу кількома цікавими проєктами: у Хмельницькому можна подивитися велике міжінституційне дослідження українського живопису 1980–90-х, у Львові “гостює” Соня Делоне, а у Києві — два проєкти присвячені Анатолю Петрицькому. Крім цього у вересні ми нарахували щонайменше 5 ювілейних виставок та дві, що експонуються у замках. Про ці та інші події розповідаємо у нашій новій підбірці. "Ніч", 1984. Євген Гордієць (колекція ХОХМ) зараз експонується в межах виставки "На зламі. Український живопис 1980-90-х" НА ЗЛАМІ. УКРАЇНСЬКИЙ ЖИВОПИС 1980-90-х Де: Хмельницький обласний художній музей Коли: з 14 серпня до 15 листопада Хмельницький та Сумський художні музеї об’єднали свої кураторські зусилля для того, аби ширше представити українське малярство 1980-1990-х років. “Виставка є наочним свідченням надбань і лакун у процесі музейного колекціонування живопису кінця минулого століття” — зазначають організатори. В експозиції можна побачити ранні твори Сільваші, Гейка, Ройтбурда, Савадова, Цаголова, Голосія, Гнилицького та інших представників “Паризької комуни” і “Живописного заповідника”. Поруч із роботами з “Седнівських пленерів” тут представлено доробок й інших "класиків" українського малярства — Марчука, Криволапа, Медвідя, Животкова, Бажая, Стецька та інших. "Понесу я Таню спати", 1985. Сергій Панич (колекція ХОХМ) зараз експонується в межах виставки "На зламі. Український живопис 1980-90-х" СОНЯ ДЕЛОНЕ — СИМУЛЬТАННИЙ СВІТ Де: Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського (Львів) Коли: триває Проєкт, присвячений мисткині Соні Делоне (уродженки Одеси), що до кінця літа експонувався в Музеї сучасного мистецтва Одеси, тепер помандрував до Львова. Виставка зібрала сучасні інтерпретації мистецьких пошуків і напрацювань Делоне в доробку одеських художників. Експозиція розгортається у форматі тематичних зон, що репрезентують різні виміри впливу мисткині — від роботи з керамікою до моди та графічних систем. фрагмент експозиції виставки "Соня Делоне — Симультанний світ" в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети АЛІСА ЗАБОЙ. НАЙМОЛОДША ШІСТДЕСЯТНИЦЯ Де: Київська картинна галерея Коли: з 11 серпня до 4 жовтня Українська скульпторка Аліса Забой зростала у середовищі національної творчої інтелігенції та ще змолоду була залучена до діяльності Клубу творчої молоді й кола Алли Горської та Віктора Зарецького — за це її часто називають “наймолодшою шістдесятницею”. Присвячений 80-річчю мисткині, проєкт презентує 16 пластичних творів Забой різних періодів. Серед них — присвячена Аллі Горській скульптура “Пієта”, сакральна серія “Марія”, а також робота “Заспів”, яку глядачі побачать уперше. фрагмент експозиції виставки "Аліса Забой. Наймолодша шістдесятниця" в Київській картинній галереї фото: Київська картинна галерея також читайте: "ЛЕВИЦЬКИЙ — ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ ВОДНОЧАС": МИСТЕЦТВОЗНАВИЦЯ І КУРАТОРКА ОКСАНА ЖМУРКО ПРО ВИСТАВКУ "ЛЕОПОЛЬД ПРИТЯГАЛЬНИЙ" БОРОТИСЯ < ПІКЛУВАТИСЯ < ГРАТИ < ПОЄДНУВАТИ Де: Музей Ханенків (Київ) Коли: з 4 вересня до 29 листопада Персональна виставка нідерландської файбер-арт мисткині Марйо ван Шайк розгортається довкола чотирьох способів діяти під час війни: боротися, піклуватися, грати та поєднувати. Експозиція зібрала роботи мисткині останніх трьох років, зокрема й нові, створені спеціально для проєкту в Музеї Ханенків. За кураторським задумом, виставковий простір не має фіксованого маршруту, натомість — запрошує вільно блукати між кімнатами та взаємодіяти з експонатами. фрагмент експозиції виставки "Боротися < Піклуватися < Грати < Поєднувати" в Музеї Ханенків фото: Ада Хрол / Музей Ханенків АНАТОЛЬ ПЕТРИЦЬКИЙ. ПЕРЕВІДКРИТТЯ Де: Музей театрального, музичного та кіномистецтва України (Київ) Коли: з 19 вересня до 25 жовтня Виставковий проєкт пропонує по-новому поглянути на спадщину відомого сценографа, ілюстратора та графіка Анатоля Петрицького. Експозиція зібрала ескізи костюмів і декорацій митця, частина яких не експонувалася понад пів століття, а також рідкісні кадри на скляних негативах Петрицького. фрагмент експозиції виставки "Анатоль Петрицький. Перевідкриття" фото: Музей театрального, музичного та кіномистецтва України Крім цієї виставки, зараз також можна подивитися й на інший проєкт, присвячений Петрицькому — "Анатоль Петрицький. Поза сценою", що його у віртуальному форматі організував Національний Художній музей України. Виставку присвятили маловідомій частині спадщини митця — його пейзажам та батальним полотнам. ДЕРЕВО ЖИТТЯ Де: Полтавський художній музей імені Миколи Ярошенка Коли: триває Спільний міжмузейний проєкт полтавських інституцій зібрав в одному просторі решетилівське ткацтво й вишивку та опішнянську кераміку. У центрі експозиції — ткані вироби майстрині килимарства Надії Бабенко, 100-річчю від дня народження якої і присвятили проєкт. Також тут можна побачити килими Олександра Бабенка та Леоніда Товстухи. Поруч у виставкових залах представлені і керамічні роботи Михайла Китриша, Василя Омеляненка, Івана Білика та Олександра Шкурпели. фрагмент експозиції виставки "Дерево життя" в Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенка фото: Полтавська обласна військова адміністрація ВОЛОДИМИР ПАТИК. ЖИВОПИС ЯК ЖИТТЯ Де: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького Коли: з 21 серпня до 18 жовтня Ця виставка — частина ювілейного проєкту “100 років Володимиру Патику". В експозиції зібрано близько 300 творів львівського живописця, багато з них експонується уперше. Виставковий проєкт поділений на тематичні блоки, що присвячені портрету, роботі з натурою, пейзажу, натюрморту, етномодернізму та абстракції. фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" у Національному музею у Львові ім. А. Шептицького фото: Львівська обласна рада також читайте: “ЖИВОПИС ЯК ЖИТТЯ”: В НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ У ЛЬВОВІ ПРЕЗЕНТУЮТЬ ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ВОЛОДИМИРА ПАТИКА СВІТЛО І КОЛІР Де: Київська картинна галерея Коли: з 16 вересня Присвячений 80-річчю майстра українського нефігуративу Анатолія Криволапа, виставковий проєкт постає своєрідним підсумком малярських пошуків митця за останню чверть століття. Експозиція оприявнює взаємодію світла та кольору у пейзажах Криволапа: від сонячних денних ландшафтів до містичних нічних варіацій. робота Анатолія Криволапа, зараз експонується в межах виставки "Світло і колір" фото: Анатолій Криволап Ще одну ретроспективу “Безкінечність”, присвячену святкуванню ювілею митця, відкрили в Музеї Авангарду. Тут відправною точкою стало осмислення Криволапом нескінченності. Також, проєкт показує зв’язок творчості митця з традицією українського авангарду та демонструє тяглість його практик у сучасному українському мистецтві. ДМИТРО КРВАВИЧ. ОБЛИЧЧЯ СУЧАСНИКА. СКУЛЬПТУРНИЙ ПОРТРЕТ Де: Олеський замок (Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького) Коли: з 25 вересня до 1 листопада Український скульптор, мистецтвознавець та педагог Дмитро Крвавич увійшов в історію українського мистецтвознавства та здійснив неабиякий впив на розвиток львівської скульптурної школи. 100-річчю від його народження і присвятили виставковий проєкт “Обличчя сучасника. Скульптурний проєкт”. Ретроспектива охопила образно-пластичні пошуки митця 1950–1980-х років: психологічні зображення представників львівського культурного середовища та образи класичної української літератури. фрагмент експозиції виставки "Дмитро Крвавич. Обличчя сучасника. Скульптурний портрет" фото: Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького ЛНАМ Розархівація Де: Львівський муніципальний мистецький центр Коли: з 17 вересня до 22 жовтня Проєкт простежує, як Львівська національна академія мистецтв здолала шлях від недільної промислово-торгівельної школи до сучасної мистецької інституції, і, крім свого основного завдання — надання фахової освіти, ще й активно формувала візуальний образ міста Львова. В експозиції зібрали архівні документи про історію Академії, відеоінтерв’ю викладачів та учнів різних поколінь, предмети мистецтва, які впродовж десятиліть діяльності навчального закладу творило студентство. Так, наприклад, на виставці можна побачити реалізовані й вже, на жаль, втрачені проєкти Софії Караффи-Корбут, Теодозії Бриж, Ярослава Мотики, Олександра Звіра та інших мисткинь та митців, яких у різні часи об'єднав цей виш фрагмент експозиції виставки "ЛНАМ Розархівація" фото: Львівська національна академія мистецтв ЛЮДМИЛА ДАВИДЕНКО. ЖИВОПИС, СКУЛЬПТУРА, ІНСТАЛЯЦІЯ Де: Підгорецький замок (Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Возницького) Коли: з 11 вересня до 1 січня Персональна виставка львівської мисткині Людмили Давиденко “виросла із роздумів про складне плетиво часу й тривання всього, чого він торкається: людей, пам’яті, простору”. Експозиція об’єднала твори різних періодів і медіумів: тут можна побачити і впізнавану фактурну пластику мисткині, і її асоціативне абстрактне малярство, і химерні інсталяції. Вступаючи в діалог із історією замкового простору, роботи художниці досліджують внутрішні трансформації людини та пошук власного осердя у буремні часи. фрагмент експозиції виставки "Людмила Давиденко. живопис, скульптура, інсталяція" в Підгорецькому замку фото: Людмила Давиденко/ Facebook ЗНАХІДКА! Де: мала галерея Мистецького Арсеналу Коли: з 17 вересня до 17 жовтня Соло-виставка Каріни Синиці розгортається навколо моменту випадкової зустрічі з чимось прадавнім — скам'янілою мушлею або слідом у камені, “коли раптом усвідомлюєш, що є щось значно більше за тебе самого”. У малярських полотнах серії “Скам’янілості” (2024–2025) мисткиня досліджує межу між дитячою грою і прийняттям власної скінченності. Зіставляючи мотиви українського монументалізму, прадавні скам’янілості та сучасний досвід воєнних фортифікацій, художниця проводить паралель між чужим минулим і крихкістю нашого теперішнього. монтаж виставки "Знахідка!" в малій залі Мистецького арсеналу фото : Андрій Цикота / Мистецький Арсенал Також, якщо ви пропустили нашу попередню добірку, нагадаємо й про інші виставки, що тривають. В Одеському національному художньому музеї до кінця осені ще можна встигнути на персональну виставку Андрія Сагайдаковського “Поміж предметів”, тим часом у Львівській національній картинній галереї імені Бориса Возницького до 13 листопада триває моновиставка “Інтрига Патриціанки” учениці Мікеланджело Софонісби Анґвісоли, а у Zenyk Art Gallery — проєкт "НАШІ", що зібрав український наїв, примітивізм та арт брют. також читайте: ВІД ІТАЛІЙСЬКОГО РЕНЕСАНСУ ДО УКРАЇНСЬКОГО НЕОБАРОКО: НОВІ ВИСТАВКИ В МУЗЕЯХ ТА ГАЛЕРЕЯХ ЛЬВОВА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Імерсивна відеоінсталяція «Дім за зорею» (Home Beyond the Dawn), створена на основі робіт близько 30 сучасних українських художників і художниць, увійшла до програми Лагоської бієнале у Нігерії. показ проєкту «Дім за зорею» (Home Beyond the Dawn) під час «Експо-2025» в Осаці (Японія) фото: Romanian Pavilion at Osaka Expo 2025 Проєкт буде представлений під час 5-ї едиції Лагоської бієнале у листопаді. Про це нашому виданню розповіла кураторка Наталія Маценко. ПРО ПРОЄКТ «ДІМ ЗА ЗОРЕЮ» «Дім за зорею» — це 30-хвилинне імерсивне відео, яке об'єднує роботи митців із різних куточків України: від Львова до тимчасово окупованого Луганська. Проєкт будується як подорож цифровими реконструкціями українських ландшафтів та культурних локацій. Зокрема, глядачі бачать віртуальні відтворення Музею сучасного мистецтва в Херсоні, будинку художниці Поліни Райко в Олешках, який зазнав затоплення після підриву Каховської ГЕС російськими військами, а також зруйнованих просторів українського Сходу. Співкуратори проєкту, Наталія Маценко, Клеменс Пул та Юрій Єфанов, у роботі поєднали відео, фотографію, анімацію, звук і цифрові реконструкції. Віртуальний простір інсталяції розробили кінематографіст Юрій Єфанов і медіаартист Павло Сірко, звукове оформлення і музичний супровід створив Георгій Потопальський (Ujif_notfound). У відео також звучить композиція east piano Тімура Джафарова (John Object) — українського електронного музиканта та військового, яку він написав під час служби на східному фронті. показ проєкту «Дім за зорею» (Home Beyond the Dawn) в «Українському домі» в Києві, після повернення його з Осаки, жовтень 2025 фото: Національний центр «Український дім» Влітку 2025 року «Дім за зорею» вже презентували міжнародній аудиторії на всесвітній виставці «Експо-2025» в Осаці (Японія). «Коли ми робили версію для Осаки, ми одразу передбачали, що відео подорожуватиме далі, тож переважно його зміст доволі універсальний, — розповідає кураторка Наталія Маценко. — Для Лагоського проєкту ми не вносимо зміни в основну «матерію» відео, адже це не лише монтаж — це також спеціально змодельовані 3D-простори та ландшафти, закадровий голос та написаний для відео музичний супровід. Але ми дещо змінюємо вступну частину, яка відсилає до конкретної локації, а також технічно адаптуємо відео до конкретного простору та умов показу». співкуратори Наталія Маценко (посередині) і Клеменс Пул (зліва) та медіаартист Павло Сірко (справа) під час презентації проєкту «Дім за зорею» (Home Beyond the Dawn) в «Українському домі» в Києві, 2025 фото: Національний центр «Український дім» ПРО ЛАГОСЬКУ БІЄНАЛЕ Заснована локальною артспільнотою у 2017 році, Лагоська бієнале є некомерційною платформою для роботи з сучасним мистецтвом. Вона працює під егідою нігерійської культурної фундації Àkéte Art. Проєкт фокусується на пошуку нових форматів презентації мистецтва, висвітленні соціальних і політичних тем та розвитку критичного артдискурсу африканського регіону. Цього року відбудеться лише п’ята едиція бієнале, втім за 10 років свого існування бієнале вже здобула значну видимість у мистецькому світі. «Лагоська бієнале — молода і амбітна інституція, — каже Наталія Маценко. — Я ніколи раніше не була в Нігерії, але багато чула про те, що там розмаїта і сильна мистецька сцена. Буде цікаво познайомитися з нею наживо. Тема цьогорічної бієнале “The Museum of Things Unseen”. Вона ставить питання: “Що приховано в тінях музейних просторів? Чиї історії замовчуються, а чиї голоси — підсилюються?”. Ця тема дуже резонує як із українським контекстом та долею культурної спадщини, так і зі змістом “Дому за зорею”. Тож це цінна нагода — обмінятися з африканськими колегами досвідом, пов’язаним із колоніальним минулим та процесами деколонізації, історіями про замовчування, стирання та реституцію». також читайте: " РОБОТИ ЧОТИРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ УВІЙШЛИ ДО КОЛЕКЦІЇ ІСПАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ТІССЕН-БОРНЕМІССА" «АФРИКАНСЬКИЙ» КОНТЕКСТ Участь українського проєкту у Лагоській бієнале видається цікавою та непересічною подією з огляду на специфіку цього регіону, зокрема через відчутний там економіко-політичний вплив Росії. Попри те, що РФ не значиться у списках провідних економічних партнерів чи інвесторів в Африці, держава-агресор кілька десятків років поспіль активно розширює там свою присутність через військові, дипломатичні та пропагандистські інструменти. Так, наприклад, згідно з даними військового порталу Defence Express, у 2025 році Росія зібрала в Африці контингент у 5 тисяч військових, які розосереджені по різних країнах континенту, цьогоріч ця цифра збільшилася до 8 тисяч. Найбільше військових Росія тримає в Лівії та Малі, йдеться у звіті незалежного OSINT-агенства Clash Report. Також серед країн, де помічена російська військова присутність, є Того, Буркіна-Фасо, Нігер, Бенін — все це сусіди Нігерії, яка готується приймати учасників 5-ї Лагоської бієнале. Маценко зазначає, що її команда отримувала багато попереджень щодо безпекової ситуації в країні та регіоні. «І це дивне відчуття, коли з одного боку, ти людина з країни у війні, і тут тебе застерігають, що десь небезпечно. Але, з іншого боку, незнайомий і доволі інтенсивний контекст, звісно, вимагає обачності. А ще — обов’язкових щеплень від жовтої лихоманки», — каже кураторка (з посмішкою). Крім військової присутності, Росія, у взаєминах з державами цього регіону, ймовірно, робить й серйозну ставку на так звану soft power та культурну дипломатію. Лише за цей рік відбулося щонайменше 6 великих транскордонних мистецьких проєктів за участі африканських митців та культурних інституцій, які фінансувала РФ, в Москві відкрили Галерею сучасного африканського мистецтва, африканські митці були у складі мультикультурного російського проєкту на цьогорічній Венеційській бієнале. «З огляду на ті значні ресурси, які вливає Росія у підтримку свого впливу загалом у світі та в Африці зокрема, участь проєктів з України у подіях на кшталт Лагоської бієнале є важливою не тільки з точки зору культурного діалогу та інформування аудиторій, мало знайомих із українським контекстом, а й із політичної перспективи», — каже Маценко. До Нігерії у листопаді вирушить декілька людей з команди, що працювала над «Домом за зорею», — це співкуратори, художниці та художники. «На жаль, такі подорожі потребують відчутних витрат, і бюджет наших партнерів із ЄС не дозволяє запросити більшу кількість учасників і учасниць (яких загалом понад 30). Втім, ми в будь-якому разі радіємо, що бодай у частини команди є змога відвідати подію», — зазначає Маценко. Кураторка каже, що окрім технічних завдань, які виконуватимуть її колеги у Лагосі, важливою частиною роботи є й публічна програма — дискусії та воркшопи, спрямовані на взаємодію з локальним контекстом та аудиторією — як місцевою, так і міжнародною. «Ці супровідні активності були надзвичайно плідними в Осаці. Дуже цікаво, як це буде в Лагосі», — каже Наталія Маценко. П’ята Лагоська бієнале відбуватиметься з 14 листопада до 06 грудня 2026 року. також читайте: МИСТЕЦТВО В ПУСТЕЛІ — ЯК ВІДБУВСЯ ДЕБЮТНИЙ ЯРМАРОК ART BASEL QATAR Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У Львівському Муніципальному Мистецькому Центрі презентують WIZ-ART Spectrum — паралельну програму 17-го міжнародного кінофестивалю Wiz-Art, присвячену відеоарту та експериментальним медіаформам. фрагмент експозиції виставки "Wiz-Art Spectrum: Unfocus" у Львівському муніципальному мистецькому центрі фото : WIZ-ART WIZ-ART Spectrum задуманий як простір для робіт, що використовують рухоме зображення як основний художній інструмент та виходять за межі традиційного кінодосвіду, кажуть організатори. Цьогорічна програма має назву “Розфокус”, у її центрі — художнє осмислення поняття “руху” у найрізноманітніших його проявах. Так, наприклад, у відео-арті “Tawny Pipit: Archive of Disappearance” голоси перелітних птахів оживають завдяки людям, які відтворюють їхній спів і стають живим архівом одночасного зникнення екосистем і народного знання. А у роботі “Thelma and Louise in Queer Tuning Mode” рух перетворює автомобіль на номадичний простір свободи, турботи та близькості. афіша 17-го Львівського міжнародного кінофестивалю WIZ-ART Кураторкою цьогорічної програми WIZ-ART Spectrum стала Зоя Лактіонова, режисерка та візуальна художниця, чия практика існує на перетині документального кіно й сучасного мистецтва. Спираючись на досвід роботи в суміжних медіагалузях та участь у міжнародних мистецьких резиденціях, вона створила платформу для пошуку нових підходів на межі кіно й експериментального мистецтва. Виставка “WIZ-ART Spectrum: Unfocus” триває з 21 по 27 вересня у Львівському Муніципальному Мистецькому Центрі. Паралельно у ці дати відбувається 17-й Львівський міжнародний кінофестиваль Wiz-Art, у межах якого показують близько 200 фільмів з різних країн світу, а програма охоплює більше 40 подій. також читайте: " РОБОТИ ЧОТИРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ УВІЙШЛИ ДО КОЛЕКЦІЇ ІСПАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ТІССЕН-БОРНЕМІССА" Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Дослідниця, письменниця та журналістка Катерина Лебедєва презентувала нову книжку — «Обличчя грибів». Це перша праця, яка аналізує та демонструє феномен грибів із людськими рисами в українському книжковому мистецтві минулого століття. ілюстрація невідомого художника до видання «Війна грибів », 1922 світлина з книги Катерини Лебедєвої «Обличчя грибів» Ідея збірки визрівала поступово через уважне спостереження за графічним спадком XX століття, каже авторка. «Спочатку я просто почала помічати гриби з очима та іншими рисами обличчя то в одній, то в іншій книжці. Згодом почала їх збирати, як і треба чинити з грибами, а ще через якийсь час — ретельно вишукувати. Так і виникли “Обличчя грибів”. Хоча під час роботи над макетом переглядала його сотні разів, коли книга вийшла друком, неможливо від неї відірватися. Гриби зачаровують і радо вітають у своєму світі», — розповідає Катерина Лебедєва Тема грибів в українському мистецтві, ймовірно, бере початок від Георгія Нарбута, який у 1909 році проілюстрував народну віршовану казку «Війна грибів». Популярність образів «гриболюдей» досягла піку десь у 1910-х роках. Авторка припускає, що цей спалах інтересу міг бути пов'язаний із подіями Першої світової війни, тоді ж, ймовірно, з’явилося прислів’я: рясний урожай грибів восени — до війни. Видання «Обличчя грибів» містить роботи понад п'ятдесяти художників. Серед них — ілюстрації Охріма Судомори до «Війни грибів з жуками» (видавництво «Час», 1919), які Катерина Лебедєва вважає шедевром української графіки, а також малюнки Олени Кульчицької та Леопольда Левицького. ілюстрація невідомого художника до видання «Війна грибів», 1922 світлина з книги Катерини Лебедєвої «Обличчя грибів» ілюстрація Охріма Судомори до видання «Війна грибів з жуками», 1919 світлина з книги Катерини Лебедєвої «Обличчя грибів» Важливий пласт дослідження авторки складають видання української діаспори 1920–1950-х років. «Зображення антропоморфних грибів часто прикрашали тогочасні абетки, букварі та читанки, створені художниками-емігрантами, — каже Лебедєва. — Зокрема, у діаспорній “Граматиці” 1920 року міститься серія ілюстрацій біолога та викладача Юрія Русова, який навіть зображує, як гриб завершує свій життєвий шлях падінням у казан з окропом: не кожний митець достатньо сміливий, щоб візуалізувати таку драматичну сцену». У повісті Петра Козланюка «Мандрівники» головні герої — гриб Капелюшник та печериця Рябенька — вирушають у мандри на пошуки прогресу, долаючи обмежене мислення свого оточення. 1946 року видання оформив визнаний майстер ілюстрації Антін Манастирський, а 1955 року зʼявляється друге видання «Мандрівники», яке оформлювали Іван Хворостецький та Леопольд Левицький. 1 - ілюстрація Антіна Манастирського до повісті «Мандрівники» (1979); 2 - ілюстрація Олексія Базилевича до казки «Славний воїн Печериця»(2010); 3 - ілюстрація Миколи Погрібняка до книги «Як гриби збиралися воювати з жуками» (1919) світлина з книги Катерини Лебедєвої «Обличчя грибів» ілюстрація Юрія Русова до «Граматики» 1920 року світлина з книги Катерини Лебедєвої «Обличчя грибів» Від 1990-х років образи антропоморфних грибів в українській літературі майже зникли, поступившись місцем динозаврам, прибульцям та героям коміксів, каже Лебедєва. Її книга вперше розповідає про явище фантастичних грибів в українському мистецтві та демонструє досягнення української книжкової графіки ХХ століття у цій темі. Альбом «Обличчя грибів» вийшов друком у Видавництві Олександра Савчука обмеженим накладом у 100 примірників і вже став бібліографічною рідкістю. Придбати видання можна на сайті «Бібліотека українського мистецтва». Усі кошти від продажу підуть на технічну модернізацію та збереження роботи бібліотеки. книга «Обличчя грибів» Катерини Лебедєвої фото: [естéт] газета Раніше ми також писали про книгу Катерини Лебедєвої «Микола Глущенко — художник і шпигун», яка стала першою вичерпною біографією одного з найвідоміших українських митців XX століття. А 2020 року вийшов друком її перший історичний роман «22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві», головним героєм якого став митець Лесь Лозовський. також читайте: ГРИБИ У ЛЮДСЬКІЙ ПОДОБІ — ОБРАЗ ГРИБІВ У МИСТЕЦТВІ УКРАЇНИ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Збірка одного з найвідоміших музеїв Іспанії — Національного музею Тіссен-Борнемісса в Мадриді поповнилася роботами чотирьох українських митців. Це відбулося завдяки передачі до державного музейного фонду Іспанії частини колекції приватної фундації TBA21. роботи серії «Ревізіоністський синдром» (2021) та «Реконструйована зброя: стрибок тигра» (2018) Нікіти Кадана фото: TBA21 Минулого тижня ми писали, що збірка Національного музею Тіссен-Борнемісса поповнилася роботою художника Нікіти Кадана. Сьогодні у коментарі нашому виданню Летиція Віламеа, керівниця комунікаційного відділу TBA21, розповіла, що, крім робіт Кадана, їхній фонд передав Національному музею Тіссен-Борнемісса роботи трьох інших українських митців. TBA21 передала у власність державного музейного фонду Іспанії роботу Open World (2025) Яреми Малащука та Романа Хімея і роботи серії «Ревізіоністський синдром» (2021) Нікіти Кадана (серія складається з 55 рисунків). Крім цього, є роботи українських митців, які TBA21 передає Національному музею Тіссен-Борнемісса на умовах довготривалого депозиту, зазначила Віламеа. Це — «Задзеркалля» (2008-2009) Павла Макова та «Реконструйована зброя: стрибок тигра» (2018) Нікіти Кадана. диптих «Задзеркалля» (2008-2009) Павла Макова фото: TBA21 Open World (2025) Яреми Малащука та Романа Хімея фото: TBA21 Загальна вартість переданих TBA21 активів оцінюється майже у 100 мільйонів євро. Завдяки цьому донату державний музейний фонд Іспанії поповнився творами Ай Вейвея, Марини Абрамович, Олафура Еліассона, П'єра Юіга, Білла Вайоли та інших топових мисткинь та митців. Щоб розмістити нові надходження, Національний музей Тіссен-Борнемісса розширить свої експозиційні площі: для сучасного мистецтва відкриють другу локацію в історичній будівлі Palacio del Hielo y del Automóvil, що знаходиться поруч з основною будівлею музею. також читайте: РОБОТИ ХУДОЖНИЦІ ЛЕСІ ХОМЕНКО УВІЙШЛИ ДО КОЛЕКЦІЙ ДВОХ ЗАКОРДОННИХ АРТ-ІНСТИТУЦІЙ ЩО ВІДОМО ПРО ФОНД TBA21 Заснований у 2002 році колекціонеркою та філантропкою Франческою Тіссен-Борнемісса, фонд TBA21 (Thyssen-Bornemisza Art Contemporary) за два десятиліття виріс в одну з найвпливовіших приватних артінституцій у світі, що спеціалізується на сучасному мистецтві. Франческа Тіссен-Борнемісса є донькою барона Ганса Генріха Тіссен-Борнеміси, одного з найвпливовіших артколекціонерів минулого століття. Приватна збірка їхньої родини стала фундаментом для колекції Національного музею Тіссен-Борнеміса у Мадриді. Приватний фонд TBA21 підтримує митців Глобального Півдня та регіонів і спільнот, які історично були недостатньо представлені в європейському дискурсі. Колекція TBA21 охоплює практично всі медіа сучасного мистецтва — живопис, скульптура, перформанс, саунд-, відео- та діджитал-арт. Головна філософія збірки — використовувати мистецтво як інструмент для роздумів про екологію, кліматичні зміни та соціальну справедливість. Франческа Тіссен-Борнемісса на виставці "Terraphilia", Національний музей Тіссен-Борнемісса, 2025 р. © Френсіс Цанг / Національний музей Тіссен-Борнемісса Від початку повномасштабного вторгнення, Франческа Тіссен-Борнемісса активно підтримує українську культурну спільноту. 2022 року вона стала співасновницею міжнародної ініціативи Museums for Ukraine та долучилася до створення виставки про український модернізм «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900-1930» (In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine 1900-1930). Після прем'єри в Мадриді ця експозиція гастролювала музеями Європи, зокрема експонувалася у Кельні, Лондоні, Братиславі та Відні. Весною цього року TBA21 організувала соло-виставку Хімея і Малащука «Педагогіки війни» в Національному музеї Тіссен-Борнемісса. також читайте: THE GROUND SHIFTS BENEATH OUR FEET. ПЕРША ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА ЖАННИ КАДИРОВОЇ У США Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Львівський муніципальний мистецький центр спільно з Львівською національною академією мистецтв презентували виставку “ЛНАМ: Розархівація”. Проєкт покликаний простежити, як змінювалися освітні моделі інституції, та як з 1946 року академія продовжує впливати на візуальний простір міста. фрагмент експозиції виставки "ЛНАМ: Розархівація" у Муніципальному мистецькому центрі фото: Львівська національна академія мистецтв У центрі уваги виставкого проєкту — взаємодія мистецької освіти із міським простором і повсякденням. Дипломні та студентські роботи ЛНАМ виходили далеко за межі навчальних аудиторій: їх розробляли для громадських інтер'єрів, парків, фасадів і масового виробництва. Частина цих задумів утілилася в життя, а частина, з огляду на політичні та економічні обставини, залишилася суто в архівах, ескізах та світлинах. Експозиція зібрала дипломні роботи, твори з музейних фондів, документи, фотографії, відео та інтерв’ю. Серед них — архівні матеріали про комплексне оформлення кафе “Під Левом”, дипломний проєкт пам’ятника Данилові Галицькому Теодозії Бриж, матеріали про паркову скульптуру Ярослава Мотики “Лілея”. Також в експозиції представлені твори ужиткового мистецтва, виконані у склі, кераміці й текстилі, зокрема роботи Софії Караффи-Корбут, Лідії Шевченко та Олександра Звіра та інших авторів. Виставковий проєкт триватиме у Львівському муніципальному мистецькому центрі з 17 вересня до 22 жовтня 2026 року. Також, окрім виставки, проєкт “ЛНАМ: розархівація” включає серію публічних подій, підсумкове видання та веб-платформу. також читайте: "ЗІ СТРІЧКАМИ ТА ПРАПОРАМИ" —ВИДАНО КНИГУ ПРИСВЯЧЕНУ МИТЦЮ ДАВИДУ ЧИЧКАНУ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

До 100-річчя художника Володимира Патика стартував проєкт, покликаний по-новому відкрити постать одного з найяскравіших представників львівської мистецької школи. До програми увійшли видання двомовної монографії з раніше не публікованими роботами, створення онлайн-архіву Володимира Патика, освітні зустрічі та ювілейний пленер. А зараз у Національному музеї імені Андрея Шептицького, що у Львові, триває велика ретроспектива живописця, експозиція якої зібрала близько 300 його полотен. фрагмент роботи "Автопортрет" (1984) Володимира Патика фото: Музей Володимира Патика Людина, яка обирала внутрішню свободу Володимир Патик (1926-2016) працював у складному історичному та культурному середовищі, пережив суспільні трансформації, зміни художніх систем та ідеологічні обмеження, однак зумів зберегти внутрішню незалежність, послідовність і відданість власному баченню. Він залишався вірним живопису, природі, пленерній практиці та кольору, який у його творчості став не лише формальним засобом, а й носієм емоції, настрою, пам’яті та особистого переживання. У центрі ювілейного проєкту — Патик-художник, людина і громадянин. За кожним його твором стоять особистий досвід, спостереження, пам’ять, характер і життєва позиція. Художник уважно вдивлявся у світ — у міські вулиці та архітектуру Львова, українські села й ландшафти, дерева, воду, небо, світло та зміну кольорових станів природи. Його живопис є діалогом людини з довкіллям, у якому реальність трансформується через індивідуальне відчуття митця. Володимир Патик у майстерні, 1980-ті фото з родинного архіву Володимира Патика Львів та український пейзаж посідають у доробку митця особливе місце. Львів для нього — місце проживання та одна з улюблених тематик, а ще простір пам’яті, щоденного спостереження та постійного творчого відкриття. Через його роботи місто постає як живий організм, у якому взаємодіють час, світло, колір, людина та історія. Водночас український пейзаж у творах етномодерніста набуває особливої емоційної сили та стає образом землі, з якою художник відчував глибокий особистий і культурний зв’язок. 1 - "Вулиці Львова", 1976. Володимир Патик; 2 - "Під Високим Замком. Вулиця Підгірна", 1976. Володимир Патик фото: Львівська національна академія мистецтв фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" в НМЛ ім. А. Шептицького фото: Львівська національна академія мистецтв Жива пам'ять: від інтерв'ю до пленерів Організатори проєкту прагнуть показати Володимира Патика не лише через його малярські полотна, а й через його щоденну працю, пошук мотивів і людські взаємини. Спеціально для цього зібрано спогади-інтерв’ю рідних, друзів, колег і мистецтвознавців. Їхні свідчення допомагають сформувати багатовимірний портрет митця та розкрити його характер, принципи й ставлення до життя. Живим продовженням творчого методу художника став 10-й ювілейний пленер імені Володимира Патика “Волинські мотиви”, проведений у селі Мельники на Волині. Захід об’єднав митців різних поколінь навколо роботи з натурою і професійного обміну досвідом. Це була водночас і меморіальна подія, і втілення головного принципу Володимира Йосиповича: працювати безпосередньо з реальністю й шукати власну індивідуальність. учасник 10-го ювілейного пленеру імені Володимира Патика “Волинські мотиви” Андрій Чижов за роботою фото: Благодійна організація "Фонд ім. Володимира Патика" також читайте: "ЛЕВИЦЬКИЙ — ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ ВОДНОЧАС": МИСТЕЦТВОЗНАВИЦЯ І КУРАТОРКА ОКСАНА ЖМУРКО ПРО ВИСТАВКУ "ЛЕОПОЛЬД ПРИТЯГАЛЬНИЙ" Двомовна монографія та цифровий архів Важливою частиною проєкту є систематизація та наукове опрацювання спадщини художника. Головними практичними результатами ювілейної програми стануть два проєкти: Альбом-монографія “Володимир Патик. Живопис як життя”: двомовне (українсько-англійське) видання, що містить репродукції живопису й графіки (чимало з них публікуються вперше), архівні фото, біографічні матеріали та мистецтвознавчі статті. Воно допоможе відкрити доробок митця як українським читачам, так і міжнародним дослідникам чи кураторам. Сучасна онлайн-платформа: двомовний цифровий архів, де об’єднано біографію, каталог робіт, інтерв’ю, архівні документи, інформацію про пленери та матеріали школи “Емоційного живопису ім. Володимира Патика”. Сайт виконуватиме освітню та комунікаційну функції й поповнюватиметься новими дослідженнями та виставковими проєктами й надалі. альбом-монографія "Володимир Патик. Живопис як життя" фото надане Львівською національною академією мистецтв Крім того, творчий спадок Володимира Патика стане основою для освітньої програми: лекцій, публічних дискусій і зустрічей, присвячених львівській мистецькій школі, українському малярству XX століття та проблемі творчої свободи. Спадщина, яка продовжує жити Сьогодні, коли Україна переосмислює власну культуру та повертає знакові імена в загальноукраїнський і міжнародний культурний простір, постать Володимира Патика демонструє самодостатність українського мистецтва та силу індивідуального голосу. Пам’ять про Володимира Йосиповича продовжується не лише в його картинах. Вона живе у спогадах людей, які його знали, у роботі дослідників, у пленерах, що мають його ім’я, у молодих художниках, які відкривають для себе силу роботи з натурою, та у глядачах, які сьогодні по-новому дивляться на його живопис. фрагмент експозиції виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" в НМЛ ім. А. Шептицького фото: Соломія Ткачук для [естéт] газети робота Володимира Патика, зараз експонується в межах виставки "Володимир Патик. Живопис як життя" фото: Львівська національна академія мистецтв Головний урок Володимира Патика залишається простим і водночас надзвичайно важливим: мистецтво починається з особистого погляду — зі здатності бачити і вміти побачити світ власними очима, відчувати його по-своєму і залишатися чесним перед собою. Проєкт до 100-річчя Володимира Патика реалізовується за підтримки Українського культурного фонду (УКФ). також читайте: “ЖИВОПИС ЯК ЖИТТЯ”: В НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ У ЛЬВОВІ ПРЕЗЕНТУЮТЬ ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ВОЛОДИМИРА ПАТИКА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Твір українського художника Нікіти Кадана поповнив збірку одного з найвідоміших музеїв Іспанії — Національного музею Тіссен-Борнемісса в Мадриді. Це стало можливим завдяки тому, що приватний фонд TBA21 передав частину своєї колекції у власність державного музейного фонду Іспанії. "Сонце і супутник" (2021), Нікіта Кадан, з колекції TBA21 фото: TBA21 / nikitakadan.com Про це напередодні повідомили у фонді TBA21. Загальна вартість переданих активів TBA21 оцінюється майже у 100 мільйонів євро. Іспанія безповоротно отримала у державну власність понад 180 творів сучасного мистецтва, а ще стільки ж робіт Національний музей Тіссен-Борнемісса прийняв у довгострокове користування. Щоб розмістити нові надходження, інституція розширить свої експозиційні площі: для сучасного мистецтва відкриють другу локацію в історичній будівлі Palacio del Hielo y del Automóvil, що розташована поруч з основною будівлею музею. Відомо, що у колекції TBA21 було кілька творів Нікіти Кадана, які саме з них потрапили до списку переданих до Національного музею Тіссен-Борнемісса наразі невідомо. Завдяки донату TBA21, крім робіт Кадана, державний музейний фонд Іспанії поповнився творами Ай Вейвея, Марини Абрамович, Олафура Еліассона, П'єра Юіга, Білла Вайоли та інших топових мисткинь та митців. Франческа Тіссен-Борнемісса на виставці "Terraphilia", Національний музей Тіссен-Борнемісса, 2025 р. © Френсіс Цанг. Надано Національним музеєм Тіссен-Борнемісса ЩО ВІДОМО ПРО ФОНД TBA21 Заснований у 2002 році колекціонеркою та філантропкою Франческою Тіссен-Борнемісса, фонд TBA21 (Thyssen-Bornemisza Art Contemporary) за два десятиліття виріс в одну з найвпливовіших приватних артінституцій у світі, що спеціалізується на сучасному мистецтві. Франческа Тіссен-Борнемісса є донькою барона Ганса Генріха Тіссен-Борнеміси, одного з найвпливовіших артколекціонерів минулого століття. Приватна збірка їхньої родини стала фундаментом для колекції Національного музею Тіссен-Борнеміса у Мадриді. Приватний фонд TBA21 підтримує митців Глобального Півдня та регіонів і спільнот, які історично були недостатньо представлені в європейському дискурсі. Колекція TBA21 охоплює практично всі медіа сучасного мистецтва — живопис, скульптура, перформанс, саунд-, відео- та діджитал-арт. Головна філософія збірки — використовувати мистецтво як інструмент для роздумів про екологію, кліматичні зміни та соціальну справедливість. Від початку повномасштабного вторгнення, Франческа Тіссен-Борнемісса активно підтримує українську культурну спільноту. 2022 року вона стала однією із засновниць міжнародної ініціативи Museums for Ukraine та долучилася до створення виставки про український модернізм «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900-1930» (In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine 1900-1930). Після прем'єри в Мадриді ця експозиція гастролювала музеями Європи, зокрема експонувалася у Кельні, Лондоні, Братиславі і Відні. Крім того, Тіссен-Борнемісса активно підтримує митців з України, купуючи їхні твори для колекції TBA21. Крім робіт Нікіти Кадана, у збірці TBA21 також є твори Павла Макова, Романа Хімея та Яреми Малащука. До слова, весною цього року TBA21 організувала соло-виставку Хімея і Малащука “Педагогіки війни” в Національному музеї Тіссен-Борнемісса. також читайте: РОБОТИ ХУДОЖНИЦІ ЛЕСІ ХОМЕНКО УВІЙШЛИ ДО КОЛЕКЦІЙ ДВОХ ЗАКОРДОННИХ АРТ-ІНСТИТУЦІЙ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

У січні 2021 року журналістка, майстриня народного мистецтва, авторка й упорядниця численних книг, присвячених життю та творчості Алли Горської, Людмила Огнєва вперше розповіла про обставини пошуку й відкриття у Маріуполі мозаїки «Дерево життя». Це панно було виконане бригадою монументалістів на чолі з В. Зарецьким та А. Горською 1967 року. Після загибелі Горської, через ідеологічні причини роботу замурували цеглою, і там вона пробула майже сорок років. Доки у липні 2008 року завдяки ентузіазму Людмили Огнєвої «Дерево життя» не було знайдено, а у жовтні визволене з неволі. Проте, так склалося, що невдовзі ресторан припинив роботу, а приміщення на довгі роки опинилося під замком. Через це дуже небагатьом пощастило побачити роботи бригади Алли Горської своїми очима. панно «Дерево Життя» в інтер'єрі ресторану «Україна» фото надано Л.Огнєвою Навесні 2022 року мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер» зазнали катастрофічних ушкоджень від дій російських окупантів під час нищення Маріуполя. Сьогодні увесь творчий доробок Горської-монуметалістки практично втрачено. Мисткиня працювала переважно на сході, і більшість її робіт опинилися на окупованих територіях ще у 2014 році. Наразі відомо лише про дві мозаїки авторства Алли Горської, що збереглися на підконтрольній Україні території. Однак, Людмила Огнєва, стараннями якої шедеври отримали друге життя, про втрату вже не дізнається. 29 квітня 2022 року її не стало. Саме у квітні тривали запеклі бої в центрі Маріуполя і вірогідно тоді було зруйновано обидва панно. На фоні трагічних подій в Україні смерть дослідниці життя Алли Горської пройшла майже непоміченою. Так склалося, що втрата «Дерева життя» викликала більший розголос, ніж втрата людини, завдяки якій той шедевр усім став відомим. Републікуємо розмову з Людмилою Огнєвою на знак поваги та засвідчення її визначного внеску у збереження й популяризацію українського мистецтва. втрата «Дерева життя» викликала більший розголос, ніж втрата людини, завдяки якій той шедевр став усім відомий панно «Дерево Життя» у грудні 2021 року панно «Дерево Життя» у липні 2022 року - Як ви стали дослідницею життя та творчості Алли Горської? - Хоча темі «Алла Горська» я присвятила не один рік свого життя не вважаю себе дослідницею її діяльності. Бо мене не це цікавило. Перше за все я хотіла зрозуміти лише ті монументальні роботи, які були створені за традиціями народного мистецтва у Донецьку в екстер’єрі школи № 5. На них я випадково натрапила під час прогулянки містом влітку 1966 року. - Хто і коли їх створив не знала. Не знали й мої колеги, а інших знайомих у мене тоді ще не було, бо тільки-но переїхала до Донецька. Лише у 1995 зі статті Надії Світличної в журналі Союзу українок Америки «Наше життя» вдалося дізнатися про авторів і назви мозаїк в екстер’єрі школи №5, інтер’єрі ювелірної крамниці «Рубін» у Донецьку та ресторані «Україна» в Маріуполі. З того часу й почала збирати інформацію про А.Горську і створення школи українського національного монументального мистецтва. Майже одразу по загибелі Алли Горської Вячеслав Чорновіл у листі до мистецтвознавця Романа Корогодського висловив думки щодо збірника про Аллу Горську. Ось тоді я й засіла за архів А. Горської у Центральному Державному архіві літератури і мистецтва України. Це моя данина пам’яті В. Чорноволу – виконання його заповіту. За освітою я – радіофізик, за фахом – педагог і програміст, тому починала знайомитися з мистецтвом, історією, політологією від нуля. Людмила Огнєва, 2017 р. - Коли і як ви дізналися що в маріупольському ресторані «Україна» повинна бути ще одна мозаїка? - Вже у 1995 році я знала, що в Маріуполі киянами були створені мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер». Про це писалося і в «Нашому житті», і в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини…» (1996). Тому я шукала не «ще одну», а дві мозаїки. Проте, у 1997 році коли вперше прийшла до ресторану «Україна», то не побачила жодної. Присутні в той день працівники завірили, що в будинку є лише одна мозаїка, але не в ресторані, а у гастрономі «Київ». До речі, ресторан і гастроном мали ті ж назви, що і у 1967 році. Інакше я їх не знайшла б. Наступного року ресторан вже називався «Аристократ» і гастроном мав іншу назву. На цей раз мені пощастило: працівниці ресторану згадали про мозаїку у закритій залі на верхньому поверсі. Це був «Боривітер». Шість років поспіль їздила до нього в гості. будівля ресторану «Україна» наприкінці 90-х років, Маріуполь - Як зрозуміли що «Дерево Життя» вціліло? - У 2003 році мене до мозаїки супроводжувала адміністратор ресторану Ольга. Від неї дізналась, що в цій залі за стіною з величезним дзеркалом захована ще одна мозаїка, на якій зображено дерево. Виявилось, що Ольга працювала робочою в бригаді Зарецького-Горської, коли творилися ті шедеври. Вона охоче взялася допомогти мені дізнатися, чи зіпсована замурована мозаїка. Виявилося це не складним, бо в одному будинку з нею жила донька колишньої директорки ресторану, при якій «Дерево життя» відправили у «задзеркалля». Вона й розпитала матір. стіна з дзеркалом за якою знаходилось панно «Дерево життя» фото надано Л. Огнєвою Те, що мозаїку не зруйнували, підтвердив пізніше й син Алли Горської – Олексій Зарецький. У той час, коли приймалося рішення закрити «Дерево життя», він був помічником М. Жулинського - Голови Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України - від нього й знав, що діється в Маріуполі. З Києва відправили фотографа, щоб сфотографувати панно перед тим як його замурують. панно «Дерево Життя» перед тим як його зашили фото надано Л.Огнєвою - Чому друге панно «Боривітер» не спіткала така сама доля як «Дерево Життя»? У щоденнику Алли Горської є такий запис (3-го липня 1967 року): «Був Іванченко з Києва. Нарада. Напади Іванченка на наше «Дерево». Виступ-захист Плаксія. Зв’язок з архітектурою: внутрішній, емоційний, образний, структурний.» І як підсумок: «Найбільша крамола – бути українцем в Україні». «Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні». Найбільша крамола – бути українцем в Україні. Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні - зі щоденника Алли Горської Автори мозаїки «Дерево життя», використовуючи архаїчні символи Світового дерева та птахів, творчо переповіли головний міф наших предків про створення Всесвіту. Панно «Дерево життя» мало чітко виражене українське обличчя, чого, мабуть, не побачили контролери з Києва в панно «Боривітер». - Як вам вдалося умовити власника ресторану прибрати стіну? Хто ще брав участь у звільненні мозаїки? - Від 2003 року по 2008 рік я, приїхавши до Маріуполя у справах або Союзу українок, або НРУ, перш за все йшла до ресторану. Не їсти, а провідати «Боривітер» і дізнатися чи не прибрали стіну перед «Деревом життя». До місцевої влади я особисто не зверталася. Хотіла, щоб це зробили маріупольці. Тому знайомим журналістам дарувала свої книжки про Аллу Горську. Ігнатченко, Молчанова, Александрова, Джувага зреагували. Якось подалась і до редакції «Приазовського робочого». Потім була велика стаття про цю зустріч. Познайомилася з художниками-монументалістами В. Константіновим, Л. Кузьминковим. Лише з власником будинку та його донькою - директором ресторану - зустрітися не вдавалося. Пощастило у травні 2008 року. Були святкові першотравневі дні. Власник будинку М. Тимченко відпочивав з онуками у парку, що поруч, а машину припаркував біля ресторану. Про це мені підказали працівники ресторану, з якими за 12 років перезнайомилась. Отам його й чекала. Однак, Микола Костянтинович розмовляти зі мною відмовився. Рішуче сідав в машину. Тоді я щось йому у відчаї сказала. Не пам’ятаю що. Несподівано він зачинив двері машини і запропонував оглянути будинок. Мабуть, тут зіграло не те, що я сказала, а як воно прозвучало. Я, дійсно, була у відчаї і він це відчув. Разом ми обійшли всі закутки гастроному і ресторану. І розмовляли. Довго розмовляли і про ремонт будинку, і про дизайн приміщень в ньому, і про мозаїки та їх авторів. Ніяких обіцянок відносно визволення «Дерева життя» не було. Я зрозуміла, що М. Тимченко намагається повернути будинку вигляд 1967 року, робить це грамотно, професійно, з повагою до країни. Я була в українських ресторанах в Петербурзі, Ризі, Донецьку. Вони нагадують хліви: поруч або віз, або півні товчуться з курми. В маріупольському ж «Аристократі» відчуваєш себе аристократом. Про це й сказала господарю. Потім ще 3 місяці йому дзвонила поки не почула: «Приїжджайте, візьмемо кувалду, розіб’ємо стіну і подивимось чи збереглась мозаїка». Він мав підстави сумніватися, що мозаїка не пошкоджена, бо нещодавня комісія з Києва, винесла вердикт: розчин покладено на мозаїку. 22 липня 2008 року разом з донецьким художником-монументалістом Михайлом Кушніром приїхали до Маріуполя. Я запросила ще й маріупольських монументалістів Валентина Константінова і Леля Кузьминкова бути присутніми, коли довбатимемо стіну. Але довбати не прийшлося. В приміщенні вже почалися реставраційні роботи. Було знято стелю. Це давало можливість заглянути зверху і побачити як стоїть стіна, яка закривала мозаїку. Ми з Константіновим і Кузьминковим у той час розмовляли і не помічали, що робиться біля стіни. Ми знали, що мозаїка ціла, тому були спокійними. А тим часом Михайло десь знайшов драбину і поліз нагору, забувши, що боїться висоти. Згадав, коли вже був під стелею. Потім по хибкій драбині поліз до стелі Тимченко. Від побаченого він був шокований. Від хвилювання навіть втратив голос. Вразили його не лише розмір панно, а й те, що стіна, яка його закривала була на відстані від нього аж на пів цегли. Склали протокол огляду. А у неділю 13 жовтня 2008 року Микола Костянтинович подзвонив мені: «Стіну в суботу прибрали». стіна в приміщенні ресторану під час обстеження у липні 2008 року фото надано Л. Огнєвою - Ви згадували про якісь містичні обставини… - М. Тимченко і його донька Олена розповіли мені, що в будинку живе привід. Охоронці будинку з початком реставраційних робіт почали чути вночі чиїсь кроки на верхньому поверсі, де були мозаїки, і, навіть, бачили там високу біляву жінку (такою була Алла Горська). Робочі боялись працювати. Після того, як стіну прибрали, привід зник. Можливо це були провокаційні дії, щоб завадити роботі. Хто знає? протокол обстеження ресторану фото надано Л. Огнєвою - Якою була реакція в суспільстві на це відкриття? - Я не проводила моніторинг. Написала невеликий нарис «Дерево життя знайшли» (29 серпня 2008 "Донеччина" № 54). Журналістка Ірина Молчанова також написала у «Приазовському робочому». В Україні та за її межами ця подія лишилася непомітною. А в Маріуполі чутка про магічне дерево в ресторані «Аристократ» поширилась серед населення. Освітлюючи мобілкою дорогу до панно, хворі люди приходили після роботи лікуватися, доторкнувшись до мозаїки. Про це мені розповіла власниця ресторану. «Дерево життя». Фотографія панно після розконсервування у жовтні 2008 року фото надано Л.Огнєвою - Часто зустрічається інформація, що «Дерево життя» та «Боривітер» внесено до переліку спадщини ЮНЕСКО. Чи це так? - Думаю, що ця інформація – мрія. Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні станом на 2020 рік налічує 7 найменувань. Три пам'ятки частково перебувають на території інших держав, а чотири повністю знаходяться в межах території України: 1. Київ: собор святої Софії та прилеглі чернечі будівлі, Києво-Печерська лавра. 2. Львів — ансамбль історичного центру. 3. Геодезична дуга Струве (Хмельницька область). 4. Первісні букові ліси Карпат. Мозаїк Горської серед них немає. - Яку на вашу думку значущість мають ці дві мозаїки у творчості Горської? Та яке їх значення для Маріуполя? В Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві. - У 1960-ті роки уперше художники-професіонали працювали за законами народного мистецтва. Тоді і тут, на Донеччині, утверджувалась нова мистецька національна українська школа, у витоків якої стояли Михайло Бойчук та Григорій Синиця. Мозаїчний комплекс «Школа» і «Жінка Птах» у Донецьку, «Дерево життя» і «Боривітер» у Маріуполі є історичною та мистецькою пам'яткою. Вони мають бути об'єктами культурної спадщини не місцевого значення, а об'єктами культурної спадщини України. І ще прошу звернути увагу на те, що мова йде не про мозаїки Алли Горської, а мозаїки групи художників, до складу якої вона входила. До фрази «в Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві» додам: ще у Краснодоні дві, а у Донецьку десять. - Виходить що порятунок «Дерева життя» це була ваша приватна ініціатива. Чи вважаєте що так і повинно бути, або що такі процеси повинні ініціювати якісь державні чи суспільні інституції? - Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство (особи, громадські організації тощо). Дійсно, я ініціювала питання внесення мозаїчного комплексу «Школа» до Державного реєстру культурної спадщини України (на це пішло 8 років), і порятунку мозаїки «Жінка Птах» у Донецьку, і розконсервування мозаїки «Дерево життя» у Маріуполі. А у 2016-17 рр. займалася порятунком мозаїки «Вітер» на ресторані «Вітряк» у Києві. Вдалося не лише врятувати «Вітер» від знищення, а й внести до Державного реєстру культурної спадщини. Це все мозаїки співавтором та співвиконавцем яких була А.Горська. Кожного разу, за винятком Маріуполя, мені вдавалося долучити до справ відомих і впливових осіб. В Маріуполі було складніше, бо будинок по вул. Артема, 33 був приватною власністю. Держава дала маху і нести відповідальність за це не хотіла. Тут я не мала нічиєї підтримки. Лише сам власник М.Тимченко міг вирішити всі питання. Кожного разу я сама писала листи, звернення, зустрічалася з посадовими особами, шукала однодумців. Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство Микола Тимченко біля панно «Дерево життя» у липні 2019 року - Чому зараз майже всі монументальні твори знаходяться під загрозою? Чи бачите ви якесь розв’язання цієї проблеми? - В Україні під загрозою знищення знаходяться не лише монументальні твори, а культура взагалі. Манкуртизм глибоко проникнув у наші гени. Це дуже складна проблема, але про напрямок праці скажу наступне: сьогодні усі негаразди в суспільстві пов'язують з кризою - чи то економічною, чи екологічною, чи етнічною, чи демографічною, чи оздоровчою. Але всі вони у перекладі з грецької означають одне – «вирок». Варто було б замислитися над цим. У пошуках виходу з будь-яких криз нам треба звернутися до правитоків нашого народу. Також запрошуємо подивитися наш документальний проєкт «Маріуполь монументальний», одним з головних завдань якого є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. також читайте: ВІДНОВЛЮВАТИ МОЗАЇКУ “ПІДКОРЮВАЧІ КОСМОСУ” В ОКУПОВАНИЙ МАРІУПОЛЬ ПРИСЛАЛИ РЕСТАВРАТОРІВ З ЕРМІТАЖУ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Норвегія арештувала російське науково-дослідне судно «Професор Молчанов», яке доправляло митців на першу «Арктичну Бієнале». Подія, яку організовує Росія на Шпіцбергені, ще до офіційного старту опинилася в епіцентрі юридично-політичного скандалу. «Професор Молчанов» біля Баренцбурга фото з відкритих джерел ЧОМУ РОСІЯНИ ОПИНИЛИСЯ В НОРВЕГІЇ Баренцбург — другий за величиною населений пункт острова Шпіцберген на архіпелазі Свальбард. Архіпелаг перебуває під норвезьким суверенітетом, але має спеціальний економічний статус. За Свальбардською угодою 1920 року громадяни всіх країн, які її підписали, мають право на економічну експлуатацію місцевих природних ресурсів. Росія є підписанткою цього договору і чи не єдина, окрім самої Норвегії, активно підтримує свою економічну присутність на Шпіцбергені. Там зокрема діє їхній «Державний трест „Арктиквугілля“», який займається видобутком вугілля. У Баренцбурзі функціонує Генеральне консульство Російської Федерації, а цьогоріч росіяни анонсували проведення там першої «Арктичної Бієнале» (яку повністю спонсорує ДТ «Арктиквугілля»). У проєкті мали взяти участь близько 20 російських митців, яких і віз на Шпіцберген нині арештований «Професор Молчанов». ДО ЧОГО ТУТ УКРАЇНА Норвезька влада заарештувала «Молчанова» за запитом української компанії «Нафтогаз» — відповідний документ було опубліковано на сайті губернатора Шпіцбергену. Арешт на судно наклав місцевий окружний суд 31 серпня. Суть конфлікту — в активах, які втратив «Нафтогаз» після окупації Криму Росією. 2017 року українська компанія подала позов проти РФ до Міжнародного трибуналу з вимогою відшкодувати збитки. У 2023 році Арбітражний суд у Гаазі зобов'язав Росію виплатити «Нафтогазу» близько 5 млрд доларів як компенсацію. Відтоді «Нафтогаз» розшукує та стягує російські державні активи по всьому світу. «Професор Молчанов» належить «Росгідромету», а отже є держмайном і законним предметом інтересів «Нафтогазу». Увійшовши до вод Шпіцбергену, судно опинилося під норвезькою юрисдикцією, чим, ймовірно, й скористалася українська компанія. Наразі «Професор Молчанов» заблокований на швартовій стоянці в Баренцбурзі. пришвартований біля Баренцбурга «Професор Молчанов» фото: Марія Філіппа Россі / NRK Про арешт «Професора Молчанова» детально написало норвезьке видання NRK. У статті радник Міністерства юстиції Франк Лінум заявив, що влада Норвегії була зобов'язана виконати судове рішення про арешт. Він також підтвердив, що підставою для арешту стало звернення до суду українського «Нафтогазу». У цій же статті є коментар губернатора Шпіцбергену Ларса Фаусе, в якому він каже, що пасажирам і екіпажу «Молчанова» забезпечать можливість вільно залишити територію Норвегії, якщо вони цього захочуть. Тим часом російських ТАСС повідомляє, що не зважаючи на ситуацію з судном, «Арктична Бієнале» відбудеться, а митці вже висадилися на землю і почали монтаж артінсталяцій. ЩО ВІДОМО ПРО СУДНО «ПРОФЕСОР МОЛЧАНОВ» Впродовж останніх кількох років, науково-дослідне судно «Професор Молчанов» (за фрахтом ДТ «Арктиквугілля») активно залучене у дослідженнях морського дна навколо Шпіцбергена з метою пошуку корисних копалин. Втім у Норвегії переконані, що «дослідницька діяльність» — лише ширма і маршрути плавзасобу цивільно-науковими завданнями не обмежується. Норвезькі медіа пишуть, що судно систематично використовується для російських гібридних операцій та політичної пропаганди у субарктичних регіонах. Після того як у 2023 році Росія ухвалила нову морську доктрину, вона отримала офіційне право залучати цивільні судна для військових цілей та збору розвідувальної інформації. «Професор Молчанов» пов'язаний зі суперечливим Океанографічним інститутом імені Ширшова, який перебуває під санкціями США та України. З 2024 року регулярні маршрути судна між Мурманськом і Баренцбургом подаються під виглядом комерційного туризму. 20-денний вояж російські туристичні агенції продають за ціною від $9500 до $24000 (залежно від класу каюти). Втім норвезькі журналісти кажуть, що мають підстави стверджувати, що «Професор Молчанов», крім туристичних, виконує й приховані (військово-розвідувальні) функції. «Професор Молчанов» неодноразово ставав майданчиком для ідеологічних та провокативних акцій. Наприклад, судно двічі привозило на Шпіцберген єпископа Російської православної церкви, який використовував ці візити на архіпелаг для демонстративних святкувань із радянською символікою та георгіївськими стрічками. Крім того, під час відзначення 9 травня цього року саме цей корабель доправив на Шпіцберген групу молоді у російській військовій формі для участі у подіях «вшанування героїв Великої Вітчизняної війни». Усі ці епізоди, як, власне, і перша «Арктична Бієнале», є складниками ширшої схеми гібридної діяльності РФ у субарктичних регіонах. також читайте: «АРТИСТІВ ПРИВЕЗТИ МОЖНА, А ТВІР МИСТЕЦТВА — НІ»: РОСІЙСЬКИЙ ПАВІЛЬЙОН НА ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ БУДЕ ЗАКРИТИЙ, АЛЕ Є ОДНЕ «АЛЕ» Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com