Зізнаюся, що коли побачила анонс виставки “Зі стрічками і прапорами”, подумала, що потрібно хоча б віддати належне Одеському національному художньому музею (ОНХМ) за відвагу експонувати Чичкана саме зараз, у 2024 році (хоча й вистачило відваги цієї ненадовго).
18 січня Одеський національний художній музей опублікував на своїй сторінці в Інстаграм анонс виставки Давида Чичкана “Зі стрічками і прапорами”, вона мала відкритися 21 січня. А вже ввечері 19 січня інституція повідомила, що “з міркувань безпеки, які поза компетенцією музею, вони вимушені тимчасово відмінити відкриття до з’ясування всіх деталей” (с).
скрін з анонсом виставки "Зі стрічками і прапорами" Давида Чичкана, Instagram-сторінка ОНХМ
За добу під дописом-анонсом виставки зібралося 200+ коментарів з критикою політичних поглядів мистця (Чичкан називав себе анархо-синдикалістом та "радикальним ліваком"), згадок його робіт, де він “ставив знак рівності між ветеранами АТО і бойовиками Л/ДНР” та вимогами скасувати виставковий проєкт. Ввечері 19 січня Музей опублікував лаконічне повідомлення про відміну події.
Того ж вечора я звернулася до інституції з проханням прокоментувати, що ж саме сталося? Чому відкриття відмінили? Наскільки це все тимчасово? Про які саме міркування безпеки йдеться та чи була цій самій безпеці якась реальна загроза? І ще попросила надати будь-яку інформацію, яку інституція вважає релевантною.
У відповідь на звернення вже зранку наступного дня отримала від музею листа: “На жаль, ми не маємо права і повноважень сказати більше ніж оприлюднили в сторіс. Протягом місяця ми зможемо сказати, чи відбудеться цей проєкт в музеї. Це також пов'язано з подальшими планами та зобов'язаннями митця”. Тобто жодної відповіді на бодай одне з поставлених питань Музей, на жаль, не надав.
Колеги з Суспільного того ж таки дня, коли Музей оголосив про рішення скасувати відкриття виставки, опублікували коментар самого художника. Давид Чичкан не сказав у ньому чогось нового чи несподіваного, адже митець — послідовний у своїх політичних поглядах та своєму мистецтві. Іншими словами — “такі вислови стосовно його робіт художник чує вже приблизно 12 років”.
ПРО ДАВИДА ЧИЧКАНА
Давид Чичкан — художник, який у своїх роботах здебільшого працює з політично-соціальними темами. Вважає себе анархо-синдикалістом та носієм антиавторитарних лівих поглядів.
Він народився у Києві 1986 року. Його батьки, Тетяна Ілляхова та Ілля Чичкан, — також митці. Проте Давид зазначає, що все життя ріс без батька і на нього, як на художника, дуже сильно вплинула саме мати.
На жаль, власне про мистецьку практику Чичкана — мало інформації (я про ґрунтовну арткритику та фахові огляди на його попередні виставки). Архівні інтерв’ю з митцем в українських медіа (Українська Правда, Громадське, Your Art, Art UKRAINE), мені нагадують радше гонзо-курси історією лівих рухів, ніж матеріали про українського сучасного митця. Сам же Давид каже, що кар’єра художника — побічний продукт його основної діяльності. Художником себе називає рідко, радше “рисувальником”. У нього немає вищої освіти (з інтерв'ю 2019 року), художню практику розпочав на початку 2000-х років, був учасником Київської бієнале сучасного мистецтва 2015 року. Ймовірно, ширше коло людей дізналося про Чичкана після того, як 2017 року на його виставку "Втрачена можливість" у київському Центрі візуальної культури було вчинено напад. На виставці були представлені роботи, які відображали погляд митця на події Майдану, війну на сході України та процеси декомунізації.
Чичкану закидали, що у своїх роботах він ототожнював українських націоналістів, що тримали стяги "Правого Сектору" з російськими шовіністами з прапорами ДНР; що він ставив знак рівності між ветеранами АТО і бойовиками Л/ДНР; прирівнював українських воїнів до проросійських бойовиків.
робота Давида Чичкана фото - LB.ua
Давид Чичкан "Проти віри. Проти слави. Проти честі", мурал, 2014 фото - Українська правда
робота Давида Чичкана фото - YourArt
За місяць до повномасштабного вторгнення виставка "Стрічки і трикутники" Давида Чичкана навіть встигла відкритися у Львівському муніципальному мистецькому центрі. На ній вже не було нічого про однаковість українських ветеранів з бойовиками ЛНР/ДНР, натомість було про “омріяну художником прогресивну, революційну, соціальну та незалежну країну Україна” (цитата з пресрелізу), багато портретів Лесі Українки та Івана Франка.
Хто б що не казав про незадовільну роботу інституту репутації в Україні, тоді у Львові, ймовірно, спрацював саме він. Чичкану згадали роботи його раніших циклів, а до Муніципального центру прийшли люди з вимогами скасувати виставку. Це все назвали провокацією, поліція відкрила справу за статтею хуліганство, а виставку спочатку закрили, а потім, після недовгої паузи, знову відкрили.
роботи Давида Чичкана з виставки "Стрічки і трикутники", фото - Львівський муніципальний мистецький центр
Цікаво, що сам митець каже, що “його роботи (політичні плакати), — не для галерей, а для вуличних стін, парканів, під’їздів та соцмереж, для широких мас трудящих”. Тому, можливо, усі ці деструктивні процеси, що роками відбуваються навколо виставок Давида Чичкана — цілком передбачувані й закономірні, бо мистецтво художника починають тягти у непризначені для цього мистецтва місця? (сарказм)
ТАК ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ
А тепер, давайте, ще трохи про передбачуваність та закономірність бурхливих реакцій на анонсовану виставку.
Не розуміти, що проєкт Давида Чичкана зараз викличе суспільний резонанс можуть лише люди, які вкрай далекі від “мистецької тусовки”. Це — не якийсь noname-художник чи новачок української артсфери, митець має за плечима строкату кар’єру, достатньо широко висвітлену в українських медіа. У цьому ж випадку майданчиком для проєкту зголосився стати цілий Національний музей, установа, де працюють топ-професіонали культурної сфери, які, без сумніву, тримали й продовжують тримати руку на пульсі мистецького життя України. Тому казати, що після анонсу виставки Чичкана “критика, включно з погрозами, через попередні проєкти митця” стала для інституції несподіванкою, напевне, було б лукавством.
Знаючи, що саме відбувалося навколо проєктів митця у Києві (2017) та Львові (2022) у ще відносно мирний час, коли нерви суспільства не були настільки оголені як зараз, розраховувати на спокійний вернісаж в Одеському художньому — це або самообман, або легковажність, або недостатня фаховість.
ОНХМ у своєму інстаграм-дописі зазначав, що "показує мистецтво, ангажоване до різних політичних ідеологій" та є "відкритим простором для суспільної дискусії”. Як бачимо на практиці, “простір” закрився не відкрившись, не витримавши не те що суспільної дискусії, а просто коментарів у соцмережах (щоправда, мушу віддати належне за те, що коменти на сторінці не відключили, це — таки сміливо).
скрін допису з інстаграм-сторінки ОНХМ
Дратівливим є й те, що у державних мистецьких інституцій наче з’явилася нова практика “вкиду” у суспільство “неоднозначних” виставок, а потім, коли щось з цими виставками йде не по плану, просто “ховати голову у пісок”. А хотілося б таки підготованої, адекватної позиції щодо обраного для експонування проєкту, а не формальних відписок.
У випадку “Зі стрічками та прапорами” Чичкана, якщо вже інституція під час війни взялася за такий (потенційно) резонансний проєкт політичного мистецтва, дивує абсолютна відсутність антикризових комунікацій, фахового медіаторства, адвокації, бодай якоїсь підготовчої піар-кампанії, посилених заходів безпеки, аби проєкт відкрився та діяв, врешті-решт. Адже саме ці речі відрізняють виставку в авторитетній інституції від показу робіт на “вуличних стінах, парканах, під’їздах та соцмережах”, хіба ні?
одна з робіт Давида Чичкана, яка мала бути представлена на виставці “Зі стрічками та прапорами” в ОНХМ, фото - Facebook сторінка Давида Чичкана
Натомість маємо черговий лаконічний допис про відміну проєкту. Пишу тут “черговий”, бо “так це ж було вже” (с) з виставкою Морозюк в Інституті проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Тоді інституція, зіштовхнувшись з хвилею суспільного незадоволення, обмежила антикризову комунікацію розмитим (чи то пак, змазаним) дописом у фейсбуці та прикрила проєкт.
ОЦІНКА ЗАГРОЗ, РИЗИКІВ ТА НАСЛІДКІВ
То ж що маємо з цим проєктом зараз? Маємо ще одну інтернет-гризню, емоційні гойдалки та переживання, наче нам усім цього зараз бракує, знову жменьку свіжих інфоприводів для деяких закордонних та й вітчизняних (чого вже тут лукавити) медіа про “лютих націоналістів”, цензурування мистецтва та утиски апологетів лівих рухів в Україні. А, ну, й одну з найвідоміших мистецьких інституцій країни, яка, після рішення про відміну проєкту, вкинула у медіапростір загальні тези про “погрози, безпекову ситуацію та неприйнятність цензурування культури, бо це — ознака тоталітаризму” й сказала, що решту пояснять колись потім. Таким чином надавши поле для найрізноманітніших інтерпретацій та маніпуляцій цією ситуацією.
То це в Україні вже ознаки тоталітаризму? Чи ще ні? Даруйте, знову сарказм.
Випереджаючи закиди мистецтвознавців/кураторів/арткритиків та інших дієвців культури (а вони вже почалися, я бачу), мовляв, українці вкотре виявилися не готовими до сучасного мистецтва, хочу сказати, що в цьому конкретному випадку люди якраз були готові, неготовими виявилися саме мистецька інституція та організатори, неготові до плюралізму думок та відгуків, адже сучасне мистецтво — це ж не лише позитивні рецензії, захоплені погляди відвідувачів та фотозвіти з вернісажів, реакції (як відомо з історії світового мистецтва) можуть бути вкрай різними, і це — абсолютно нормально.
Впевнена, що зараз виставку Давида Чичкана “Зі стрічками та прапорами” спокійно можна було б провести у будь-якій країні Західної Європи чи у США. Там би і майданчик достойний знайшовся, цілком ймовірно, що і якийсь грант на фінансування цього проєкту, а колективному “сучасному мистецтву України” був би плюсик у карму, так би мовити. Переконана, що можна було б й на будь-якому приватному майданчику в Україні без таких хвилювань показати цей проєкт, зрештою інша виставка Чичкана "Ідентифікація. Інтерпретація. Репрезентація" без резонансу відбулася влітку 2023 у запорізькому Туристичному інформаційному центрі.
Тому цікаво таки почути від організаторів, чому ж вони вирішили ризикнути й знехтувати кон’юнктурою моменту, яка зараз абсолютно не сприяє проведенню такого проєкту у будь-якому Національному музеї України. А потім, “відгрібши” трохи народного гніву, не відстоювали обраний проєкт, а просто кудись його сховали, кинувши у публічний простір тезу про "цензурування культури" та "ознаки тоталітаризму". ОНХМ пообіцяв опублікувати змістовну позицію щодо цього усього впродовж чи тижня, чи місяця. Чекатиму.
Матеріал: Ія Степанюк (думки, висловлені у цій публікації, відображають особисті погляди автора)