В січні 2021 року журналістка, майстриня народного мистецтва, авторка й упорядниця численних книг, присвячених життю та творчості Алли Горської, Людмила Огнєва вперше розповіла про обставини пошуку й відкриття в Маріуполі мозаїки «Дерево життя». Це панно було виконане бригадою монументалістів на чолі з В. Зарецьким та А. Горською 1967 року. Після загибелі Горської, через ідеологічні причини роботу замурували цеглою, і там вона пробула майже сорок років. Доки у липні 2008 року завдяки ентузіазму Людмили Огнєвої «Дерево життя» не було знайдено, а у жовтні визволене з неволі. Проте, так склалося, що невдовзі ресторан припинив роботу, а приміщення на довгі роки опинилося під замком. Через це дуже небагатьом пощастило побачити роботи бригади Алли Горської своїми очима.
панно «Дерево Життя» в інтер'єрі ресторану "Україна". Фото надано Л.Огнєвою
Навесні 2022 року мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер» зазнали катастрофічних ушкоджень від дій російських окупантів під час нищення Маріуполя. Сьогодні увесь творчий доробок Горської-монуметалістки практично втрачено. Мисткиня працювала переважно на сході, і більшість її робіт опинилися на окупованих територіях ще у 2014 році. Наразі відомо лише про дві мозаїки авторства Алли Горської, що збереглися на підконтрольній Україні території.
Однак, Людмила Огнєва, стараннями якої шедеври отримали друге життя, про втрату вже не дізнається. 29 квітня 2022 року її не стало. Саме у квітні тривали запеклі бої в центрі Маріуполя і вірогідно тоді було зруйновано обидва панно. На фоні трагічних подій в Україні смерть дослідниці життя Алли Горської пройшла майже непоміченою. Так склалося, що втрата «Дерева життя» викликала більший розголос, ніж втрата людини, завдяки якій той шедевр усім став відомим. Републікуємо розмову з Людмилою Огнєвою на знак поваги та засвідчення її визначного внеску у збереження й популяризацію українського мистецтва.
втрата «Дерева життя» викликала більший розголос, ніж втрата людини, завдяки якій той шедевр став усім відомий
панно "Дерево Життя" у грудні 2021 року
панно "Дерево Життя" у липні 2022 року
- Як ви стали дослідницею життя та творчості Алли Горської?
- Хоча темі «Алла Горська» я присвятила не один рік свого життя не вважаю себе дослідницею її діяльності. Бо мене не це цікавило. Перше за все я хотіла зрозуміти лише ті монументальні роботи, які були створені за традиціями народного мистецтва у Донецьку в екстер’єрі школи № 5. На них я випадково натрапила під час прогулянки містом влітку 1966 року.
- Хто і коли їх створив не знала. Не знали й мої колеги, а інших знайомих у мене тоді ще не було, бо тільки-но переїхала до Донецька. Лише у 1995 зі статті Надії Світличної в журналі Союзу українок Америки «Наше життя» вдалося дізнатися про авторів і назви мозаїк в екстер’єрі школи №5, інтер’єрі ювелірної крамниці «Рубін» у Донецьку та ресторані «Україна» в Маріуполі. З того часу й почала збирати інформацію про А.Горську і створення школи українського національного монументального мистецтва.
Майже одразу по загибелі Алли Горської Вячеслав Чорновіл у листі до мистецтвознавця Романа Корогодського висловив думки щодо збірника про Аллу Горську. Ось тоді я й засіла за архів А. Горської у Центральному Державному архіві літератури і мистецтва України. Це моя данина пам’яті В. Чорноволу – виконання його заповіту. За освітою я – радіофізик, за фахом – педагог і програміст, тому починала знайомитися з мистецтвом, історією, політологією від нуля.
Людмила Огнєва, 2017 р.
- Коли і як ви дізналися що в маріупольському ресторані «Україна» повинна бути ще одна мозаїка?
- Вже у 1995 році я знала, що в Маріуполі киянами були створені мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер». Про це писалося і в «Нашому житті», і в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини…» (1996). Тому я шукала не «ще одну», а дві мозаїки. Проте, у 1997 році коли вперше прийшла до ресторану «Україна», то не побачила жодної. Присутні в той день працівники завірили, що в будинку є лише одна мозаїка, але не в ресторані, а у гастрономі «Київ». До речі, ресторан і гастроном мали ті ж назви, що і у 1967 році. Інакше я їх не знайшла б. Наступного року ресторан вже називався «Аристократ» і гастроном мав іншу назву. На цей раз мені пощастило: працівниці ресторану згадали про мозаїку у закритій залі на верхньому поверсі. Це був «Боривітер». Шість років поспіль їздила до нього в гості.
будівля ресторану «Україна» наприкінці 90-х років, Маріуполь
- Як зрозуміли що «Дерево Життя» вціліло?
- У 2003 році мене до мозаїки супроводжувала адміністратор ресторану Ольга. Від неї дізналась, що в цій залі за стіною з величезним дзеркалом захована ще одна мозаїка, на якій зображено дерево. Виявилось, що Ольга працювала робочою в бригаді Зарецького-Горської, коли творилися ті шедеври. Вона охоче взялася допомогти мені дізнатися, чи зіпсована замурована мозаїка. Виявилося це не складним, бо в одному будинку з нею жила донька колишньої директорки ресторану, при якій «Дерево життя» відправили у «задзеркалля». Вона й розпитала матір.
стіна з дзеркалом за якою знаходилось панно «Дерево життя». Фото надано Л. Огнєвою
Те, що мозаїку не зруйнували, підтвердив пізніше й син Алли Горської – Олексій Зарецький. У той час, коли приймалося рішення закрити «Дерево життя», він був помічником М. Жулинського - Голови Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України - від нього й знав, що діється в Маріуполі. З Києва відправили фотографа, щоб сфотографувати панно перед тим як його замурують.
панно «Дерево Життя» перед тим як його зашили. Фото надано Л.Огнєвою
- Чому друге панно «Боривітер» не спіткала така сама доля як «Дерево Життя»?
У щоденнику Алли Горської є такий запис (3-го липня 1967 року):
«Був Іванченко з Києва. Нарада. Напади Іванченка на наше «Дерево». Виступ-захист Плаксія. Зв’язок з архітектурою: внутрішній, емоційний, образний, структурний.» І як підсумок: «Найбільша крамола – бути українцем в Україні». «Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні».
Найбільша крамола – бути українцем в Україні. Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні - зі щоденника Алли Горської
Автори мозаїки «Дерево життя», використовуючи архаїчні символи Світового дерева та птахів, творчо переповіли головний міф наших предків про створення Всесвіту. Панно «Дерево життя» мало чітко виражене українське обличчя, чого, мабуть, не побачили контролери з Києва в панно «Боривітер».
- Як вам вдалося умовити власника ресторану прибрати стіну? Хто ще брав участь у звільненні мозаїки?
- Від 2003 року по 2008 рік я, приїхавши до Маріуполя у справах або Союзу українок, або НРУ, перш за все йшла до ресторану. Не їсти, а провідати «Боривітер» і дізнатися чи не прибрали стіну перед «Деревом життя». До місцевої влади я особисто не зверталася. Хотіла, щоб це зробили маріупольці. Тому знайомим журналістам дарувала свої книжки про Аллу Горську. Ігнатченко, Молчанова, Александрова, Джувага зреагували. Якось подалась і до редакції «Приазовського робочого». Потім була велика стаття про цю зустріч. Познайомилася з художниками-монументалістами В. Константіновим, Л. Кузьминковим. Лише з власником будинку та його донькою - директором ресторану - зустрітися не вдавалося. Пощастило у травні 2008 року. Були святкові першотравневі дні. Власник будинку М. Тимченко відпочивав з онуками у парку, що поруч, а машину припаркував біля ресторану. Про це мені підказали працівники ресторану, з якими за 12 років перезнайомилась. Отам його й чекала. Однак, Микола Костянтинович розмовляти зі мною відмовився. Рішуче сідав в машину. Тоді я щось йому у відчаї сказала. Не пам’ятаю що. Несподівано він зачинив двері машини і запропонував оглянути будинок. Мабуть, тут зіграло не те, що я сказала, а як воно прозвучало. Я, дійсно, була у відчаї і він це відчув. Разом ми обійшли всі закутки гастроному і ресторану. І розмовляли. Довго розмовляли і про ремонт будинку, і про дизайн приміщень в ньому, і про мозаїки та їх авторів. Ніяких обіцянок відносно визволення «Дерева життя» не було.
Я зрозуміла, що М. Тимченко намагається повернути будинку вигляд 1967 року, робить це грамотно, професійно, з повагою до країни. Я була в українських ресторанах в Петербурзі, Ризі, Донецьку. Вони нагадують хліви: поруч або віз, або півні товчуться з курми. В маріупольському ж «Аристократі» відчуваєш себе аристократом. Про це й сказала господарю. Потім ще 3 місяці йому дзвонила поки не почула: «Приїжджайте, візьмемо кувалду, розіб’ємо стіну і подивимось чи збереглась мозаїка». Він мав підстави сумніватися, що мозаїка не пошкоджена, бо нещодавня комісія з Києва, винесла вердикт: розчин покладено на мозаїку.
22 липня 2008 року разом з донецьким художником-монументалістом Михайлом Кушніром приїхали до Маріуполя. Я запросила ще й маріупольських монументалістів Валентина Константінова і Леля Кузьминкова бути присутніми, коли довбатимемо стіну. Але довбати не прийшлося. В приміщенні вже почалися реставраційні роботи. Було знято стелю. Це давало можливість заглянути зверху і побачити як стоїть стіна, яка закривала мозаїку.
Ми з Константіновим і Кузьминковим у той час розмовляли і не помічали, що робиться біля стіни. Ми знали, що мозаїка ціла, тому були спокійними. А тим часом Михайло десь знайшов драбину і поліз нагору, забувши, що боїться висоти. Згадав, коли вже був під стелею. Потім по хибкій драбині поліз до стелі Тимченко. Від побаченого він був шокований. Від хвилювання навіть втратив голос. Вразили його не лише розмір панно, а й те, що стіна, яка його закривала була на відстані від нього аж на пів цегли. Склали протокол огляду. А у неділю 13 жовтня 2008 року Микола Костянтинович подзвонив мені: «Стіну в суботу прибрали».
стіна в приміщенні ресторану під час обстеження у липні 2008 року. Фото надано Л. Огнєвою
- Ви згадували про якісь містичні обставини…
- М. Тимченко і його донька Олена розповіли мені, що в будинку живе привід. Охоронці будинку з початком реставраційних робіт почали чути вночі чиїсь кроки на верхньому поверсі, де були мозаїки, і, навіть, бачили там високу біляву жінку (такою була Алла Горська). Робочі боялись працювати. Після того, як стіну прибрали, привід зник. Можливо це були провокаційні дії, щоб завадити роботі. Хто знає?
протокол обстеження ресторану. Фото надано Л. Огнєвою
- Якою була реакція в суспільстві на це відкриття?
- Я не проводила моніторинг. Написала невеликий нарис «Дерево життя знайшли» (29 серпня 2008 "Донеччина" № 54). Журналістка Ірина Молчанова також написала у «Приазовському робочому». В Україні та за її межами ця подія лишилася непомітною. А в Маріуполі чутка про магічне дерево в ресторані «Аристократ» поширилась серед населення. Освітлюючи мобілкою дорогу до панно, хворі люди приходили після роботи лікуватися, доторкнувшись до мозаїки. Про це мені розповіла власниця ресторану.
«Дерево життя». Фотографія панно після розконсервування у жовтні 2008 року. Фото надано Л.Огнєвою
- Часто зустрічається інформація, що «Дерево життя» та «Боривітер» внесено до переліку спадщини ЮНЕСКО. Чи це так?
- Думаю, що ця інформація – мрія. Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні станом на 2020 рік налічує 7 найменувань. Три пам'ятки частково перебувають на території інших держав, а чотири повністю знаходяться в межах території України: 1. Київ: собор святої Софії та прилеглі чернечі будівлі, Києво-Печерська лавра. 2. Львів — ансамбль історичного центру. 3. Геодезична дуга Струве (Хмельницька область). 4. Первісні букові ліси Карпат. Мозаїк Горської серед них немає.
- Яку на вашу думку значущість мають ці дві мозаїки у творчості Горської? Та яке їх значення для Маріуполя? В Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві.
- У 1960-ті роки уперше художники-професіонали працювали за законами народного мистецтва. Тоді і тут, на Донеччині, утверджувалась нова мистецька національна українська школа, у витоків якої стояли Михайло Бойчук та Григорій Синиця. Мозаїчний комплекс «Школа» і «Жінка Птах» у Донецьку, «Дерево життя» і «Боривітер» у Маріуполі є історичною та мистецькою пам'яткою. Вони мають бути об'єктами культурної спадщини не місцевого значення, а об'єктами культурної спадщини України. І ще прошу звернути увагу на те, що мова йде не про мозаїки Алли Горської, а мозаїки групи художників, до складу якої вона входила. До фрази «в Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві» додам: ще у Краснодоні дві, а у Донецьку десять.
- Виходить що порятунок «Дерева життя» це була ваша приватна ініціатива. Чи вважаєте що так і повинно бути, або що такі процеси повинні ініціювати якісь державні чи суспільні інституції?
- Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство (особи, громадські організації тощо). Дійсно, я ініціювала питання внесення мозаїчного комплексу «Школа» до Державного реєстру культурної спадщини України (на це пішло 8 років), і порятунку мозаїки «Жінка Птах» у Донецьку, і розконсервування мозаїки «Дерево життя» у Маріуполі. А у 2016-17 рр. займалася порятунком мозаїки «Вітер» на ресторані «Вітряк» у Києві. Вдалося не лише врятувати «Вітер» від знищення, а й внести до Державного реєстру культурної спадщини. Це все мозаїки співавтором та співвиконавцем яких була А.Горська. Кожного разу, за винятком Маріуполя, мені вдавалося долучити до справ відомих і впливових осіб. В Маріуполі було складніше, бо будинок по вул. Артема, 33 був приватною власністю. Держава дала маху і нести відповідальність за це не хотіла. Тут я не мала нічиєї підтримки. Лише сам власник М.Тимченко міг вирішити всі питання. Кожного разу я сама писала листи, звернення, зустрічалася з посадовими особами, шукала однодумців.
Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство
Микола Тимченко біля панно «Дерево життя» у липні 2019 року
- Чому зараз майже всі монументальні твори знаходяться під загрозою? Чи бачите ви якесь розв’язання цієї проблеми?
- В Україні під загрозою знищення знаходяться не лише монументальні твори, а культура взагалі. Манкуртизм глибоко проникнув у наші гени. Це дуже складна проблема, але про напрямок праці скажу наступне: сьогодні усі негаразди в суспільстві пов'язують з кризою - чи то економічною, чи екологічною, чи етнічною, чи демографічною, чи оздоровчою. Але всі вони у перекладі з грецької означають одне – «вирок». Варто було б замислитися над цим. У пошуках виходу з будь-яких криз нам треба звернутися до правитоків нашого народу.
Автор: Іван Станіславський
січень 2021