ПРО ЛЯТУРИНСЬКУ, АЛЕ НЕ ПОЕТКУ

Ширше коло людей знає Оксану Лятуринську насамперед як поетку, і набагато менше знають її як скульпторку та художницю. Але і першим, і другим вже дуже пощастило, адже сучасники Оксани Лятуринської казали, що її взагалі мало хто знав насправді, бо вона належала до істот невловимих, із своїм власним відчуттям часу і простору… У день народження мисткині розповідаємо про її «першу справжню любов» - скульптуру.



ДИТИНСТВО Оксана Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі поблизу Острога. Як пише сама мисткиня у спогадах, дитинство її було щасливим, «таким щасливим, що ніхто такого не мав»… Росла вона серед волинської природи, в атмосфері романтичних чар славної минувшини, легенд про таємничі мури Острозького замку, переказів і дум про героїзм народних борців. З цим регіоном у Лятуринської витворився глибокий духовний зв’язок, яким можна пояснити той пієтет до княжої доби та української давнини, що пронизує усю її творчість.


Всупереч деяким твердженням, прізвище Лятуринська - її правдиве, а не літературний псевдонім. Вона успадкувала його від свого предка, якогось француза Лятура, що забрів колись до України. Його рід давно зукраїнізувався, і крім кореня у прізвищі, нічого французького не лишилося. Оксана Лятуринська походила з забезпеченої родини. ЇЇ батько та мати мали восьмеро дітей. Оксана була наймолодша серед них.


ЕМІГРАЦІЯ Щасливе дитинство Оксани закінчилося одразу після смерті матері, стосунки з батьком не складалися настільки, що у 17 років вона тікає з дому, аби уникнути нав’язуваного заміжжя. Час цієї особистої драми Оксани Лятуринської співпав з непростими політико-економічними подіями в Україні. У 1919 - 1920 рр. Польща окуповує Волинь, що провокує потужну хвилю еміграції на Захід. Впродовж 1920-1925 рр. великим, мабуть, найбільшим, культурним центром української еміграції стає Прага. Сюди, нелегально перейшовши кордон з Чехословаччиною, приїздили сотні українців. Десь вкінці 1923 року Оксана Лятуринська, знайшовши єдину підтримку у колі своїх студентських друзів, разом з ними також прибуває до Праги. Середовище, в яке вона потрапила, і де прожила 22 роки (до 1945 р.), стало для неї справжнім творчим домом.

О. Лятуринська, фотопортрет.

СКУЛЬПТУРА

Середню освіту Оксана закінчила у Празькій приватній українській гімназії. Потім вступила на філософський факультет Карлового університету, де вивчала літературу, філософію, історію і мистецтво, та до Вищої Мистецько-Промислової Школи на відділ скульптури.


Паралельно вона відвідувала Українські Студії Пластичного Мистецтва. Це була приватна школа, щось на зразок Академії Мистецтв, яка на початку ХХ ст. гуртувала майже всі емігруючі українські молоді мистецькі сили. Там Оксана Лятуринська навчалася у класі професора Сергія Мако.


«Це була одна родина, з’єднана спільними цілями і спільною працею», згадує вона пізніше. « Нас, учнів, зв’язував з професором дух приязни, як і мусить бути в школах такого типу. Школа Мако була модерного тоді, експресіоністичного, напряму. Рисунок, виходячи з Енґра, вівся в дусі неокласичному, не цураючись впливу інших «-ізмів».
Оксана Лятуринська (сидить, зліва) на навчанні. Прага, 1930-ті рр.

З чеських скульпторів-класиків Лятуринська захоплювалася бароковим Матіасом Брауном, з модерних майстрів - Яном Штурсою; з французьких - Роденом і Бурделем. Її улюбленими художниками були Гоген і ван Гог. Через багато років, ледве переїхавши до США, не знайшовши ще ні роботи, ні постійного житла, Лятуринська першим ділом вирушила на виставку полотен Гогена з Таїті, що тоді експонувалася в Міннеаполісі.


У 1920-1930 рр. в європейському мистецтві панував так званий формальний монументалізм, який особливо розвинувся у Франції. Був він популярним і у чеському мистецтві, але набув деяких особливостей від західноєвропейського: мав надто виражену монументальність, грубі і навіть дещо брутальні форми, фігури з непомірно атлетично-розвиненими, масивними ногами та руками, тяжкою, завалистою поставою, спрощеною моделяцією. Все це було і в роботах Лятуринської, але без флеру надмірності. Її скульптура, на тлі тогочасної чеської, вирізняється делікатними формами, вродженим почуттям міри та маси. Тобто все, що було позитивного у напрямку чеських монументалістів, Лятуринська перейняла, але інтерпретувала це по-своєму.

О. Лятуринська, Пастушок. 1930-ті рр. (постійна експозиція Львівської національної галереї мистецтв)

Також критики відзначають, що скульптури Лятуринської (навіть її ранні праці) абсолютно позбавлені так званої фронтальності, їх можна оглядати з усіх боків, вони скомпоновані таким чином, що кожен ракурс - одинаково вдалий, одиноково добре передає характер, ідею і форми постаті.


Під час навчання у Вищій Мистецько-Промисловій Школі Оксана Лятуринська одержує стипендію на подорож по Чехо-Словаччині і до Мюнхена, а три її скульптури («Китаянка», «Янгол» і бюст матері) купує чеська Академія Мистецтв і експонує у своєму музеї. Взагалі, у 1930-ті рр. її монументальні скульптури часто виставлялися у Празі, а менші (різьба та майоліки) - у Львові, Відні та Парижі.


О. Лятуринська, Жінка з дзеркалом. 1930-ті рр. (постійна експозиція Львівської національної галереї мистецтв)

Серед викладачів Лятуринської в Українській Художній Школі був проф. Стахівський - великий майстер зооморфних форм. Лятуринська глибоко пройнялася особливою любов’ю до цього жанру, який вона весь час практикувала і удосконалювала. Вона любила різьбити, ліпити і відливати фігурки тварин - зубрів, коней і, особливо, ведмедів та ведмежат, які успішно продавала або охоче роздаровувала друзям.


О. Лятуринська, Ведмідь. 1933-1934 рр., Прага

Справжні визнання і, хоча й дуже нетривалий, комерційний успіх Лятуринській принесло погруддя Тараса Шевченка, яке скульпторці замовила Українська гімназія в Ржевницях (біля Праги). Критики називали його одним з кращих погрудь Шевченка, які були доти створені. У протилежність до інших бюстів, що намагалися надати Шевченкові усі атрибути «селянського поета», Оксана Лятуринська створила зовсім інший, відмінний тип обличчя. Не було там ні традиційного кожуха, ні баранячої шапки, немає жодної шаблонності і штучного образу «козака», чого ніяк не могли позбутися усі попередники мисткині. Лятуринська створила тип поета-філософа, мислителя, що зажурений недолею свого народу.


Оксана Лятуринська поруч своєї роботи - погруддя Т. Шевченка. Прага, 1930-ті рр.

Попри неймовірні складнощі, з якими зіштовхнулася Лятуринська, працюючи над цією скульптурою (перебої з фінансуванням, зміна кількох майстерень, і пов’язане з цим коштовне транспортування обладнання і матеріалів), глядачі захоплювалися результатом. Погруддя Шевченка почало гастролювати Чехією, бо його часто «замовляли» на різні урочистості українські емігрантські інституції, де такої імпозантної скульптури не було.


О. Лятуринська, Т. Шевченко. 1935-1936 рр., Прага

1939 р. Оксана Лятуринська створила надгробок на могилі полковника Євгена Коновальця у Ротердамі.


Останні роки у Празі, перед виїздом до Німеччини, були несприятливими для скульптурної творчості Лятуринської. Монументальна скульптура вимагала просторого приміщення, інструментів та матеріалів, словом, усього того, на що просто не було коштів. Тому мисткиня переходить з масивних монументальних планів на дрібні різьби, майоліки та інші альтернативні формати, якими, поруч поезії і малярства, заповнює свій пізній Празький творчий період та час у таборах біженців у Німеччині. З Праги скульпторка не могла нічого вивезти. Відомо, що чимало її праць залишилося у мистецьких музеях Праги та Львова, але доля багатьох з них - невідома. Дуже мало залишилося й фотографій її робіт.


Дещо з дрібніших творів розкидано по приватних збірках в Україні, США та Канаді. У домі авторки, після її смерті, залишилося мало мистецьких предметів. Дещо з цього передано до Української Вільної Академії Наук, а кілька рисунків віддано до збірки Церковного музею в Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США).


Починаючи з 1945 року Оксана Лятуринська зовсім перестала займатися скульптурою, хоча вважала її своїм головним фахом. «Занадто мені дорога скульптура, щоб партачити її будь-як», - писала в одному зі своїх листів Лятуринська.

Діапазон її діяльності був напрочуд широким: монументальна скульптура, графіка, художня різьба, кераміка, поезія. І не зважаючи на те, що в 1920-1930 рр. духовне життя в Празі було дуже інтенсивне, бо туди з’їхалося багато талановитих людей, й виділитися там було нелегко, - ім’я Оксани Лятуринської в тому осередку, мало своє дзвінке звучання.


ЕПІЛОГ Після понад 20 років у Празі, 1945 року Оксана Лятуринська виїздить спочатку до Німеччни, а потім, на початку 1950-х, до США. Тут ще деякий час вона енергійно береться до кераміки, відтворюючи на взірцях посуду численні пам’ятки скитських і княжих часів. Одночасно малює і пише поезію. Щоб допомогти собі фінансово, починає займатися писанкарством та лялькарством. Продовжує студіювати українську міфологію та культуру княжої доби. На цю тему Оксана Лятуринська залишила чималий архів різнорідних записок та машинописів.



Ще у Празі вона почала втрачати слух. Мабуть, внаслідок хронічних не вилікуваних інфекцій. У Німеччині у неї вже були поважні недомагання, пов’язані з цим, а в Америці слух ще більше погіршився. Останніх п’ять-вісім років життя вона, навіть зі слуховим апаратом, була майже повністю глухою.


Оксана Лятуринська померла у лікарні міста Міннеаполіс, 13 червня 1970. За її бажанням, її покладено у труну у гаптованій сорочці, яку вона сама вишивала протягом кількох років узором розсипаних зірок, що, згідно з її твердженням, була реплікою старовинного взірця вишивок «Ранньої зорі», яка, в свою чергу, символізувала ім’я Роксани і пізнішої Оксани. Після кремації, урна з її попелом була перевезена до Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США) і похоронена на цвинтарі Української Православної Церкви. Могила її зразу ж навпроти могили її близького приятеля по літературі та по ідеях - Євгена Маланюка. Світ Оксани Лятуринської був особливий і все ж подібний на життя багатьох митців. Усіх тих, хто перебував у постійному творчому пошуку…


Матеріал: Ія Степанюк

Фото: [esthète] Газета, Національний музей у Львові ім. А. Шептицького, Галерея мистецтв "Велика Волинь".