ZINE-КУЛЬТУРА ТА УКРАЇНСЬКИЙ САМВИДАВ

Zines – яскрава та самобутня течія американського та європейського самвидаву (self piblishing). Упродовж останніх років ця категорія незалежної преси (indie press) переживає справжнє відродження (особливо серед міленіалів та адептів різних субкультур) і виходить на якісно новий рівень.




ЯК ПРАВИЛЬНО ВИМОВЛЯТИ?

Вичерпну і зрозумілу відповідь на це запитання в одному зі своїх твітів дав Каньє Вест. Далі пряма цитата:

Укр. транскрипція – [з-і-н] -одн., [з-і-н-и] – множ.


ЩО ТАКЕ ZINE?

Zine – журнал, що випускає незалежний видавець, а не медіакорпорація. За понад 80 років свого існування zines пройшли довгий шлях від розтиражованих на ксероксі та мальованих від руки памфлетів невеликого формату до журналів якість друку і контент яких здатні здивувати навіть найвибагливіших медіаспоживачів.


Zines рефлексують на найрізноманітніші культурно-соціальні теми, їхня читацька аудиторія - не широка і здебільшого дуже нішева, тиражі – невеликі, а питання, що підіймаються, - часто контроверсійні та концептуальні.


Створення такого нового медіаформату стало способом обійти цензуру традиційних засобів масової інформації та водночас завдяки своїй оригінальності, не загубитися у потоці однотипної періодики; zines – це також не стільки про прибутковий медіабізнес, як про поширення певного меседжу, яким особисто переймаються автори видання. Видавці zines часто або просто «виходять в нуль», або навіть залишаються «в мінусі», для них – це радше хобі, а не основна робота чи джерело прибутку.


З початку свого існування zines були майданчиками для вільного висвітлення найрізноманітніших тем. На їхніх сторінках автори самотужки друкували той контент, від якого відмовлялися великі гравці медіабізнесу, бо розуміли, що це не принесе їм ані прибутку, ані значного приросту аудиторії. Цей жанр indie press крутий тим, що його може робити буквально будь-хто, він не потребує капітальних вкладень, спеціальних знань та вмінь. Не дивно, що культові zines, які ще років 20-30 тому задали тон світовій zine-індустрії, малювалися кульковими ручками та маркерами, друкувалися на звичайних друкарських машинках чи принтерах, тиражувалися на ксероксі. Головне у цій справі - бажання, а не ресурс.


До 1990-х років більшість zines у США, Європі та й в Україні виготовлялися у, так би мовити, кустарних умовах і тиражувалися за допомогою звичайної офісної копіювальної техніки. На початку 2000-х завдяки розвитку друкарських технологій і появі цифрового друку, концепція виготовлення zines кардинально змінюється: тепер це не обов’язково «перексерені» журнальчики, це, також, повноцінні і якісно видані часописи, за друк яких платить сам автор. Завдяки появі численних приватних друкарень, які пропонували порівняно недорогі послуги, автори zines нарешті могли собі дозволити оплатити професійний і якісний друк невеликого тиражу свого видання.


2000-ні стали новою ерою zine-культури, яка подарувала шанувальникам indie press чимало культових видань.


ВИТОКИ ZINE-КУЛЬТУРИ У США

У 1920-тих США стає епіцентром розвитку і популяризації наукової фантастики. Мільйонна армія прихильників нового жанру, відчуваючи дефіцит спілкування і комунікації між собою, створює мережу так званих «fan magazines», скорочено «fanzines». На сторіках журналів (часто мальованих від руки) фани обговорювали та ділилися враженнями про найновіші фільми та книги. З часом представники інших субкультур почали адаптовувати цей простий і доступний формат медіа «під себе». Частинка «fan» так і залишилася десь у 20-х роках XX століття, нові видавці почали робити просто «zines».


Фанзін 1933 року - Science Fiction: The Advance Guard of Future Civilization


Популярні zines першої хвилі часто асоціюються з протестними рухами та риторикою найрізноманітніших меншин і субкультур. У 1970-тих zines стали неофіційними рупорами панк-культури, з їхньою допомогою рекламували нові музичні гурти, яким було важко пробитися на сторінки мейнстримних музичних журналів. Існує думка, що назва музичної течії «панк» з’явилася завдяки однойменному zine – «Punk». Він став неофіційним виданням андеграундного мистецтва і музики Нью-Йорку у 1970-х.


Тісні зв’язки з zine культурою мав і феміністичний рух у США, особливо фемінізм так званої третьої хвилі. В 1990-х феміністична панк-спілка Riot Grrrl активно використовувала zines, щоб публікувати контент, який через цензуру не надрукувало б жодне тогочасне мейнстримне ЗМІ. На сторінках своїх zines вони обговорювали гострі питання пов’язані з сексуальністю, сексуальним насиллям та об’єктивацією жінок у суспільстві.



У 1980-х в Америці щороку друкувалися тисячі журнальних самвидавів. 1982 року Майк Ґандерлой (Mike Gunderloy) починає видавати «зін про зіни» Factsheet Five. Це був каталог американських і закордонних zines, що став своєрідною базою даних для усіх, хто цікавився самвидавом. Зараз Factsheet Five - джерело номер один для вивчення феномену світової zine культури.


ZINES І УКРАЇНСЬКИЙ САМВИДАВ

Український самвидав XX століття – окреме і дуже цікаве явище. Попри «залізну завісу» і жорстку цензуру радянської влади, в Україні друкувалися найрізноманітніші самвидави. Головна відмінність вітчизняного самвидаву XX ст. від американського – це абсолютне підпілля, тобто існування поза радянським законодавством. Нашим indie-видавцям доводилося дбати не лише про те, де взяти творче натхнення та кошти на друк, а ще й про особисту безпеку і цілковиту анонімність.


Появу українського терміна «самвидав» пов’язують з ім’ям харківського письменника Івана Багряного. 1929 року він своїми силами видав збірку «Ave Maria» і замість назви видавництва вказав «Сам» і рік друку. Розповсюджував свої книги Багряний теж самостійно через невелику мережу книгарень, щоправда, навіть попри таку секретність радянська влада все одно дізнавалась про ці примірники й конфісковувала їх.

замість назви видавництва Іван Багряний вказав «Сам», так з'явився термін "самвидав"


У США у 1960-80-х роках будь-хто міг випускати zine на будь-які (навіть найхимерніші та контроверсійні) теми, окрім хіба що тем екстремізму, пропагування насилля та подібних; звичайно, робити це доводилося за власний кошт, але якщо ресурси та гроші таки знаходилися, то випускати zines було громадянським правом кожного. В Україні ж у ці роки робити таке легально було просто неможливо. У радянський час всі твори, надруковані не у державних друкарнях визнавалися поза законом, а державні друкарні, своєю чергою, не друкували нічого іншого, крім затвердженої партійною верхівкою продукції, що мала відповідати офіційній ідеології, ось і виходило замкнуте коло, прорвати яке незалежними («інакомислячим») часописам було неможливо.


Справжній сплеск суспільного інтересу до самвидаву в Україні стався в часи так званої «хрущовської відлиги». Ідею самостійно видавати журнали, газети, вісники і памфлети підхоплюють десятки українських громадських діячів та митців. Український самвидав почав дуже швидко поширюватися. Власноруч видана періодика була єдиним способом висловити опозиційну до радянської влади думку та розповісти людям за кордоном, що ж насправді відбувалося за залізною завісою (для цього самвидавну періодику контрабандою передавали на Захід). Друкарські машинки з українським текстом були рідкістю, тому часто користувалися машинками з російським текстом, використовуючи цифру «1» замість букви «і». Про ксерокопіювальну техніку, яка у США була у вільному доступі, у радянський час і думати було марно. Такі машини були лише в кабінетах спецслужб та військового керівництва і за їхнім використанням був дуже пильний нагляд. Все для того, щоб не допустити виготовлення самвидаву.


У 1960-70-х роках самвидав стає причиною реальних тюремних строків і таборових заслань. Його поширення кваліфікували як антирадянську пропаганду та агітацію. За такими звинуваченнями влада почала масово арештовувати українську інтелігенцію. Тоді вироки отримали брати Богдан і Михайло Горині, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ірина Стасів-Калинець та ще кілька десятків українців.


Український самвидав об’єднав найрізноманітніші верстви населення, тому існувала величезна жанрова різноманітність. Свій самвидав друкувала церква, існували окремі ніші спортивного (особливо футбольного) і музичного самвидаву. Перший періодичний самвидав про рок-музику «Біт Ехо» (1967) робився у Харкові. А у 1980-х випускався популярний машинописний «Рок-кур’єр».


Самвидав кінця 1980-х початку 1990-х творило багато тих самих людей, що цим займалися десятьма або й двадцятьма роками раніше, повернувшись з таборів та відсидівши строки. Зі здобуттям незалежності, ліквідацією цензури і появою інтернету українська друкована indie press потроху стала зникати з читацького горизонту. Але у 1990-х і 2000-х все ж виходило у світ кільканадцять вітчизняних zines, які дозволяли стверджувати, що український самвидав скоріше живий, ніж мертвий.



Піонерами революційних мистецьких медіа в Україні були часописи «Кур’єр Кривбасу», «Кальміус» та «Сучасність» (останній, до речі, «прогримів» після друку «Рекреацій» Андруховича).


У Харкові трохи пізніше з’явився журнал «Ґіґієна», до створення якого був причетний Сергій Жадан. Від перших чисел «Ґіґієна» здобула популярність у колах харківської та київської молоді, ставши зразком справжньої класики українського самвидаву. Журнальні матеріали читачі переписували вручну і копіювали на ксероксі, розповсюджували у студентських колах і багато обговорювали на університетських лекціях, у буфетах і «курилках».


Вже вкінці 1990-х у Дніпрі почав виходити журнал «Наш». Це був повноколірний глянець, але не про гламур, а про постмодернізм, авангардне мистецтво і субкультуру. Там друкувалися ґонзо-репортажі з панк-фестивалів, гостра сатира, контроверсійні для того часу фото серії.


В Івано-Франківську 1990 року з’являється перший номер «часопису тексту й візій» – журнал «Четвер». Його макет український письменник Юрій Іздрик робив користуючись друкарською машинкою, ножицями і клеєм ПВА. Наклад у 100 примірників тиражувався на єдиному на той час ксероксі у місті, який був у прокуратурі. «Четвер» виходив друком впродовж 20 років і відіграв роль стартового майданчика для багатьох авторів укрсучліту.

«Четвер» - часопису тексту й візій


Серед яскравих представників українського indie-press 2010-х не можна не згадати про La Boussole. Прем’єрний номер «першого незалежного естетичного видання про подорожі Україною» вийшов друком 2014 року. Вже добре відома і впізнавана закордоном естетика «зінів» нової хвилі (типу KINFOLK, CEREAL чи MY RESIDENCE) для українських міленіалів стала чимось новим і дуже привабливим, а La Boussole, по суті, перші, хто змогли якісно адаптувати цю естетику до українських реалій.


ЧОМУ ZINES ВАЖЛИВІ?

Zines – цікаве і потужне джерело інформації про культуру та суспільне життя предіджитальної доби. На сторіках самвидаву починали свій творчий шлях багато митців, яких сьогодні вже називаємо класиками та метрами сучасної артсфери. Тому якщо говорити про дослідження мистецьких течій і рухів, які зароджувалися і розвивалися впродовж всього ХХ століття, то zines – це першоджерела, які можуть розповісти багато унікальної інформації.


Варто зауважити, що хоча багато іноземних та вітчизняних zines намагалося перейти в онлайн, як показали час і досвід, цей формат все ж про друк і тактильний контакт з читачем, а не просто про віртуальну передачу інформації. Тому не дивно, що культові zines так і залишаються вірними старим-добрим друкарським верстатам.


Для тих, чиї голоси зазвичай залишаються непочутими, zines стають додатковими рупорами. Сьогодні «зіни» набувають найрізноманітніших форм – це може бути збірка поезій, колекція фотографій, серія малюнків чи ілюстрацій, колажі з журнальних вирізок або комбінація всього перерахованого вище, насправді, будь-що, на що лише спроможеться фантазія видавця. Тут немає якихось обмежень чи редакційної політики, потрібно лише бажання надати своїм думкам і творчості фізичної форми.

«Зіни» можуть стати справжньою знахідкою для молодих митців та літераторів, які вже встигли почути вирок «не формат» від мейнстримних ЗМІ та артмайданчиків.


Кажуть, все нове – це добре забуте старе, тому, цілком можливо, що 20-ті роки ХХІ століття стануть часом, коли zines здійснять своє велике повернення.