Що таке мінімалізм? Яким він є в міжнародному та українському вимірах? Хто із сучасних українських митців і мисткинь творить у цьому напрямі? Про це і не тільки ​Ольга Головчин, комунікаційна менеджерка Центру інтелектуального мистецтва Меркурій (ЦІММ) та журналістка​, поспілкувалася з ​учасниками виставкового проєкту "Раціо"​ Назаром Симотюком і Тамарою Грідяєво​ю. 15 ТРАВНЯ колаж — Надія Ярощук для [есте́т] газети ЩО ТАКЕ МІНІМАЛІЗМ Це напрям, який виник у другій половині XX століття, і проявився у мистецтві, архітектурі, музиці, дизайні та певною мірою став філософією життя. Ключовою характеристикою мінімалізму є стримані засоби виразності. Усе зайве – відкинуто, залишено тільки те, що має справжній сенс – форма, простір і колір. Для мінімалізму в мистецтві властиві ритм, часте повторювання, прості геометричні форми, лаконічна композиція. У дизайні та архітектурі – прості лінії, матеріали, відкриті простори, природне світло, нейтральні кольори, відсутність візуального шуму. "Мінімалісти зосереджуються на основі простої геометричної форми та її повторюваності, матеріальності та кольоровій лаконічності, натомість позбавляють предмети деталей та надмірного використання фактур", – пояснює Тамара Грідяєва, художниця, кандидатка мистецтвознавства монтаж роботи "Малюнок на стіні №1084" (2012) Сола Левітта в амстердамському Стеделек музеї, серпень 2010 фото — Amsterdam/Stedelijk Museum Amsterdam / Gert Jan van Rooij Знаковими представниками мінімалізму у світовому мистецтві є Сол Левітт, Роберт Морріс, Карл Андре, Ден Флавін, Франк Стелла, Імі Кноебель. Одним із найвпливовіших вважають зокрема митця Дональда Джадда, чия творчість розвивалася в канві ідей мінімалізму, однак він сам не вважав себе мінімалістом. Автор використовував промислові матеріали та створював великі, порожні об’єкти, часто у прямокутній формі. У багатьох своїх роботах Джадд застосовував математичну послідовність Фібоначчі. фрагменти експозиції великої ретроспективи Дональда Джадда у нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва (MoMA) 2020 р. фото — Judd Foundation/Artists Rights Society (ARS), New York / Jonathan Muzikar / The Museum of Modern Art "Джадд подобається за його принциповість і точність у ставленні до форми та матеріалу; він відкинув будь-яку ілюзію чи наратив, щоб залишити лише об’єкт як він є", – каже Назар Симотюк, художник, викладач Симотюк додає: "Френк Стелла у ранніх роботах захоплює чистотою структури – коли картина стає об’єктом, а ритм – її головною мовою. Сол Левітт цікавий своєю логікою – він показав, що мистецтво може бути концептом, але водночас абсолютно мінімалістичним за формою, часто будуючи складне з дуже простого. А Імі Кноебель напевно мав найбільший вплив на формування моєї творчості та близький через поєднання конструктивної дисципліни та кольорової чутливості; це чітка, строга форма, яка водночас дихає та активно взаємодіє з глядачем". фото 1: фрагмент експозиції виставки "Від жесту до форми" в Peggy Guggenheim Collection у Венеції, по центру — "Сірий скрембл" (Grey Scramble), 1968-69, Френк Стелла, справа робота без назви Дональда Джадда, зліва — "Червоний Зелений" (1964), "Червоний синій" (1964) Еллсворта Келлі, фото — Matteo De Fina / Peggy Guggenheim Collection; фото 2: "Сірий скрембл" (Grey Scramble), 1968-69, Френк Стелла; фото 3: "Незакінчений відкритий куб 6/8", 1974, Сол Левітт; фото 2-3 — Solomon R. Guggenheim Foundation, Hannelore B. and Rudolph B. Schulhof Collection, bequest of Hannelore B. Schulhof, 2012 & Sol LeWitt, by SIAE 2020 також читайте: ТАТЛІН ТА МАЛЕВИЧ — УКРАЇНСЬКИЙ МУЗЕЙ У НЬЮ-ЙОРКУ ПОДІЛИВСЯ ВИСТАВКОВИМИ ПЛАНАМИ НА 2025 РІК МІНІМАЛІЗМ В УКРАЇНСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ Прояви мінімалістичної традиції в українському мистецтві можна побачити ще в супрематизмі Казимира Малевича, конструктивізмі Володимира Татліна, структуралізмі Карла Звіринського, постструктуралізмі Віктора Довгалюка та Альфреда Максименка. У частині своїх творів вони оперують простими формами, лініям та площинами. Сьогодні в Україні є низка митців, які працюють у мінімалістичній традиції або дотичних до неї формах. "На мою думку, можна згадати Василя Сада – його живопис вирізняється духовною зосередженістю та очищеною формою, що наближає його до медитативного мінімалізму, – пояснює Назар Симотюк. – Також варто виокремити твори Сергія Савченка, в яких присутнє чисте конструктивне мислення. Олексій Сай (у серії Excel-арт) – перетворює таблиці Excel на абстрактні композиції, де лаконізм і повторюваність стають мовою часу". робота без назви, 2014. Сад Василь зі збірки Музею сучасного мистецтва Корсаків (Луцьк) скульптури Сергія Савченка фото — Сергій Савченко інсталяція "Крила" Тіберія Сільваші в експозиції виставкового проєкту "Кола Сільваші", 2024 (фото 1), фото — Анастасія Курінська; серія "Ніч. День. Сад" (фото 2) і "Сад безтурботності" (фото 3) Тіберія Сільваші, фото надано Національним центром "Український Дім"; частина експозиційного простору виставки "Кола Сільваші" в НЦ "Український Дім" (фото 4), фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA; роботи Тіберія Сільваші на виставці "Кола Сільваші" (фото 5-6), фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA Ідеї мінімалізму присутні також у практиках Сергія Якуніна, Мирослава Вайди, Тіберія Сільваші (ленд-арт, інсталяція, малярство), додає Грідяєва. Вона викладає на кафедрі монументального живопису Львівської національної академії мистецтв, більшість її студентів-випускників спираються на засади мінімалізму, проте їхня мистецька зображальна форма набуває складних образів-знаків. Серед них Вероніка Чередниченко, Богдана Пацюк, Ася Громова, Катерина Покора та інші. "Характерним для українських митців є поєднання лаконічності з філософською глибиною – можливо, через тісний зв’язок із культурною спадщиною, духовністю", – зауважує Симотюк. Назар Симотюк і Тамара Грідяєва – сучасні українські митці, які працюють зокрема у напрямі мінімалізму. також читайте: П'ЯТЬ ПОВЕРХІВ, П'ЯТЬ КІЛ, П'ЯТЬ ПОГЛЯДІВ НА ТВОРЧІСТЬ. ПРО ПЕРШУ МУЗЕЙНУ РЕТРОСПЕКТИВУ ТІБЕРІЯ СІЛЬВАШІ НАЗАР СИМОТЮК Назар Симотюк фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Митець працює в галузі скульптури та живопису. Він поєднує мінімалізм простих геометричних форм з кольоровим контрастом для посилення емоційного сприйняття. Творча еволюція Назара Симотюка – це поступовий рух від захоплення імпресіоністським живописом, постімпресіонізмом, неопластицизмом, супрематизмом до більш виваженої, впорядкованої, геометричної форми. "Спочатку мене приваблювала експресивність, фактура, насиченість, але з часом я почав прагнути до чистоти візуального образу та тиші через дерево, колір, тактильність. Мінімалізм став для мене способом зосередитися не на зображенні, а на відчутті – на ритмі, площині, просторі. У цьому напрямі я відчув найбільшу свободу, бо відкинув усе зайве й залишив найголовніше", – розповідає Назар Симотюк. Назар Симотюк у процесі роботи фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ фрагмент експозиції проєкту "Раціо", зал із роботами Назара Симотюка фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ фрагмент експозиції проєкту "Раціо", зал із роботами Назара Симотюка фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Мінімалізм для Назара – не просто візуальна мова, а спосіб мислення та стиль життя: "Це про чесність перед матеріалом, перед глядачем і перед собою. Я працюю з ритмом, паузами, простором і світлом, геометрією і структурою, текстурою і фактурою. Важливо не лише те, що є, а й те, чого нема. Мінімалізм – це мистецтво тиші, в якому глядач сам доходить до сенсу. Моя мета – створити умови для переживання, а не нав’язати інтерпретацію". ТАМАРА ГРІДЯЄВА Тамара Грідяєва фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Дослідження Тамари Грідяєвої стосуються пошуку та моделювання пластичних, формотворчих, образних і геометричних ідей у сфері сучасного мистецтва, яке інспіроване навколишнім, а зокрема природним середовищем. Упродовж останніх 20 років у творчості мисткині мали місце різні медіа: авторська техніка, інсталяції, медіапроєкти, медіаінсталяції, які з часом переросли у розробку онлайн-ігор. В 2020-2021 роках Тамара Грідяєва почала створювати серії робіт із крапок на папері "Гори" та "Круглі сади". "Майже всі ці етапи мали стосунок до мінімалізму. У цих роботах присутній складний технологічно-фактурний процес виконання і створення знаку/ів-кодів, в яких саме фактура є наповнюючим елементом ідеї. Поверхня робіт є абсолютно площинною і створює ефект ілюзії", – додає авторка. Тамара Грідяєва у процесі роботи фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ фрагменти робіт Тамари Грідяєвої фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Тамару Грідяєву завжди цікавили прості, послідовні, структурні та ритмовані ідеї, які могли дещо змінюватись через колір, форму і тон. "Важливим елементом роботи чи проєкту є назва/тема/серія, яка також мала і має бути простою і розкривати або підкреслювати суть ідеї. Саме цей принцип застосовувався і в інсталяціях, і в медіароботах. Засади мінімалізму є першоджерелом в моїй творчості", – додає Грідяєва. фрагмент експозиції виставки "Раціо", робота "50х50" 2009 р., Тамара Грідяєва фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ фрагмент експозиції виставки "Раціо", робота "Процес конструкції" 2009 р., Тамара Грідяєва фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Мінімалізм для Тамари – це проста ідея, проста назва і тема роботи, проста і всім зрозуміла форма, наприклад квадрат, трикутник, коло. "Але ці всі прості речі розкривають складні філософські, соціальні та інші питання, що стосуються навколишнього середовища в центрі якого стоїть людина", – підсумовує мисткиня. РАЦІО До 25 травня в артцентрі Меркурій, що у Львові, триватиме виставковий проєкт "Раціо" Тамари Грідяєвої та Назара Симотюка. Виставка досліджує ідею раціональності ("раціо") як естетичної та світоглядної моделі, де головну роль відіграють логіка, функціональність, чистота форми та мінімалізм. Автори створюють власні "раціо-моделі" світу, спираючись на традиції супрематизму, конструктивізму й мінімалізму, аналізують взаємодію людини з раціонально організованим простором. Працюють у різних техніках і з різними матеріалами. роботи Назара Симотюка, фрагмент експозиції проєкту "РАЦІО" у львівському артцентрі Меркурій фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ роботи Тамари Грідяєвої, фрагмент експозиції проєкту "РАЦІО" у львівському артцентрі Меркурій фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Назар Симотюк представив роботи з серій "Магістралі несвідомого", "Гріх всередині", "Метастази", "Пульсація", "Хвилі", "Враження", "Кольорові поля", "Вторгнення", "Рух кольору". "Це дерев’яні рельєфи, в яких колір і форма працюють як структурні одиниці – як архетипи. Наприклад, у "Магістралях несвідомого" я б виділив архетип шляху, як рух до пізнання себе, проходження крізь хаос до структури, або навпаки руйнування структур у пошуках свого справжнього "Я". Ця серія – місце, де зустрічається несвідоме з підсвідомим. Серія "Гріх всередині" – відрізняється своєю геометричною мовою, де яблуко виступає як візуальний код нашої вразливості – те, що ззовні привабливе, всередині може нести глибокий злам", – описує автор. роботи Назара Симотюка, фрагмент експозиції проєкту "РАЦІО" у львівському артцентрі Меркурій фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Водночас мовою мінімалізму Тамара Грідяєва розповідає про українські чорноземи та квіти, народну вишивку та краєвиди Карпатських гір. У межах виставки мисткиня представила роботи різних періодів, від 2005 року і до сьогодні. "Я б виділила нові напрацювання, які я створила для проєкту “Раціо”, – роботи із серії “Об'єм”: “Чорнозем”, “Чорнозем під снігом”, а також роботи із серії “Круглі сади” та інші, які стосуються питань природи та стосунку, світосприйняття, відчуття та рефлексії людини до природи. Наприклад, у роботі “Чорнозем” закладено багато сенсів, які розкривають вікові нашарування, що доторкаються історичного, соціального, культурного та нового часопросторового контексту. Подібні рефлексії глядачі можуть відчути також від роботи “Чорнозем під снігом”", – пояснює мисткиня. "Чорнозем" Тамари Грідяєвої, фрагмент експозиції проєкту "РАЦІО" у львівському артцентрі Меркурій фото — Костянтин Гливляс / ЦІММ Виставковий проєкт "Раціо" можна оглянути до 25 травня за адресою: Львів, площа Міцкевича, 10. також читайте: БАЛАНС МІЖ ЕМОЦІЯМИ ТА ЛОГІКОЮ — ЯК ПРОЙШЛО ВІДКРИТТЯ ПРОЄКТУ "РАЦІО" У ЛЬВІВСЬКОМУ АРТЦЕНТРІ МЕРКУРІЙ Партнерський матеріал. Створення цього тексту стало можливими завдяки підтримці Mercury Art Center. Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

На аукціоні Sotheby’s відбулися торги, під час яких полотно “Щедра Планета” Івана Марчука пішло з молотка за 96 000 євро. Цей результат суттєво перевищив початкові очікування експертів. 02 ЧЕРВНЯ, 17:30 фото: Sotheby`s Естімейт організаторів становив 40 000 – 60 000 євро. Фінальна сума стала новим рекордом для творів Марчука на цьому аукціонному майданчику. Попередній максимум на Sotheby’s належав його полотну “Тут спокій поселивсь”, яке у 2023 році продали за 76 200 євро в межах тематичних торгів “Мистецтво 20 століття: інший погляд”. Цей натюрморт Іван Марчук написав 1994 року у США, коли жив там в еміграції. Відомо, що досі твір перебував у приватній американській колекції. Ім’я нового власника не розголошують. "Щедра планета" (1994). Іван Марчук фото: Іван Марчук Нагадаємо, що абсолютний ціновий рекорд для робіт художника (і сучасного українського мистецтва загалом) було встановлено у 2024 році на торгах “Колекційне класичне мистецтво” від київського аукціонного дому Goldens. Тоді його пейзаж “Зійшов місяць над Дніпром” придбали за 300 000 доларів США. також читайте: КАРТИНА БЕНКСІ ЗА $18 МЛН УВІЙШЛА ДО ТРІЙКИ НАЙДОРОЖЧИХ РОБІТ ХУДОЖНИКА Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

В середині 1960-х років за ініціативи директора маріупольського заводу «ВажМаш» (сучасна назва — «Азовмаш») Володимира Карпова на території підприємства вирішили створити цілу серію монументальних робіт. За задумом ансамбль з 5 мозаїк загальною площею понад 500 кв. м мав прикрасити фасади штампувального та котельного цехів. Ці корпуси обернені до автомобільної траси, яка веде в Донецьк, тож роботи планувалися як своєрідна візитівка міста. Мозаїки зустрічали тих, хто в’їжджає у Маріуполь, також весь ансамбль було добре видно з парку відпочинку та стадіону. 11 ГРУДНЯ фрагмент мозаїки «Спорт», частина ансамблю мозаїчних панно на фасадах заводу «ВажМаш» (сучасна назва «Азовмаш»), фото — Іван Станіславський Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Історія створення мозаїчних панно на корпусах заводу «ВажМаш» доволі загадкова і заплутана. Щоб хоч якось її прояснити, довелося перечитати й проаналізувати не одну газетну публікацію і перелопатити десятки блокнотів і зошитів з архіву Леля Кузьминкова. Хоча після завершення роботи авторами мозаїк однозначно вважалися Лель Кузьминков та Валентин Константінов, мене турбувало одне питання — куди поділися ще два співавтори? А вони на папері точно були! Ось що писала локальна преса 1965 року, на самому початку народження цих творів: «Їх можна побачити на території нашого заводу — художники Віктор Арнаутов, Іван Тютьма, Лель Кузьминков і Валентин Константінов, з альбомами й олівцями, у цехах роблять замальовки з натури. Митці створять на їх основі великі мозаїчні панно, що прикрасять фасади цехів». один з перших ескізів ансамблю мозаїк «ВажМаш»у, з усіма п'ятьма частинами, фото з архіву Валентина Константінова 25 грудня 1965 року художники Константінов, Кузьминков та Арнаутов пишуть заяву до худради Донецьких виробничо-творчих майстерень, де вони наголошують, що Тютьма не працював над ескізом спільного рішення, ухваленого всіма трьома членами бригади та затвердженого київською худрадою, а протиставив свій ескіз, який бригада не схвалює (як і член худради Іван Литовченко). На зворотному боці заяви рукою Кузьминкова зазначено, що 6 січня директор заводу «ВажМаш» Володимир Карпов, переглянувши ескіз (автори Арнаутов, Кузьминков, Константінов), схвалив його. Персональний ескіз Тютьми, виставлений одночасно з колективним, Карповим був відхилений. Цій заяві передували три листи Леля Кузьминкова до Івана Тютьми, де він звинувачує його в інтриганстві та непорядності. «Та напруга, з якою ти працюєш, той час, який віддаєш роботі, і твій результат нас не задовольняє» - писав Кузьминков. Але 1966 року Нонна Талепоровська, мистецтвознавиця та дружина Віктора Арнаутова, в газетній статті згадує Тютьму як автора одного з панно: «В. Константінов, В. Арнаутов і Л. Кузьминков працюють над новим монументальним твором. Тематика цих панно органічно пов'язана з місцем їх розміщення. Сюжети «Праця», «Відпочинок», «Сім'я», «Навчання» (автор цього панно І.Тютьма) відобразять життя радянських людей». З щоденників Леля Кузьминкова відомо, що наприкінці вересня 1965 року вони з Константіновим розпочали роботу над встановленням панно «Материнство», 3 жовтня закінчили монтаж мозаїки «Спорт», а 21 жовтня розпочали сухе викладення мозаїки «Праця». Завершили всі три панно 12 липня 1967 року. Імена Віктора Арнаутова та Івана Тютьми не згадуються. ескіз панно «Праця» та міжвіконних фризів у зруйнованій майстерні Валентина Константінова, березень 2020 р., фото - Іван Станіславський такого масштабного проєкту з художнього оздоблення будівель на промислових об’єктах в радянському союзі ще не виконували Оздоблення заводських корпусів було видатним за масштабом творчим завданням. Мистецтвознавиця Нонна Талепоровська зазначала, що такого проєкту на промислових об’єктах в союзі ще не виконували. Мозаїчні панно поєднувались між собою за допомогою декоративних вставок, які заповнювали простінки між вікнами. Через візуальну форму, в робочому листуванні автори називали весь ансамбль творів «Стрічка». Проте офіційної назви у нього немає. Кожне зображення має окремий сюжет та своє колірне рішення, і зв’язок між творами, скоріше, умовний, ніж концептуальний. Треба зазначити, що ми мали змогу детально проаналізувати лише три з п’яти панно, які збереглися до наших часів. Середній фриз під назвою «Спорт» демонструє момент гри в ручний м’яч. Атлетичні масивні чоловічі фігури щільно заповнюють полотно. Це зображення, вочевидь, апелює до античної естетики. Найбільш вдалою роботою сучасники вважали третє панно – «Праця», яке зображувало динаміку трудових зусиль. Мозаїка була вирішена в контрастному ключі та була інверсійна відносно перших двох фризів. Зелено-сині фігури на яскравому помаранчевому фоні створюють враження експресії та сили. мозаїка «Спорт», частина ансамблю мозаїчних панно на фасадах заводу «ВажМаш» (сучасна назва «Азовмаш»), фото — Іван Станіславський фрагмент мозаїки «Праця», частина ансамблю мозаїчних панно на фасадах заводу «ВажМаш» (сучасна назва «Азовмаш»), фото — Іван Станіславський Найменше панно «Материнство» розташоване з правого боку будівлі виконано в сіро-голубих тонах. На зеленому фоні зображена жінка з дитиною на руках, праворуч дівчинка з гілкою акації. Композиція емоційно стримана, випромінює спокій та впевненість. Сашко Чернідіс знайшов цікаву інформацію, що описує народження панно «Материнство»: гостюючи у Доната Патричі (письменник і працівник культури України) в Малоянисолі, Константінов та Кузьминков сиділи за столом під деревом, пили вино і говорили про майбутню мозаїку. З дому вийшла дружина Доната, на руках вона тримала одну дитину, а другу вела за руку. «Ось же те, що ми шукаємо!» – вигукнув Лель Кузьминков. Протягом години вималювався остаточний варіант, який й став основою мозаїки «Материнство». Спогади про цей епізод містяться у книзі Доната Патричі «Одержимість». ...з дому вийшла жінка, на руках вона тримала одну дитину, а другу вела за руку. «Ось же те, що ми шукаємо!» – вигукнув Лель Кузьминков. Так протягом години вималювався остаточний варіант мозаїки «Материнство» мозаїка «Материнство» (фото 1), ескіз до мозаїки "Материнство" (фото 2) фото — Іван Станіславський фрагмент мозаїки «Материнство», частина ансамблю мозаїчних панно на фасадах заводу «ВажМаш» (сучасна назва «Азовмаш»), фото — Іван Станіславський Четверте та п’яте панно (ймовірно, вони називалися «Навчання» та «Космос») з’явилися пізніше. Точна дата їх створення не встановлена. Наразі відомі дві чорно-білі фотографії «Навчання», по них можна говорити про панно у загальних рисах. За своїм художнім рівнем ця робота разюче поступається трьом зображенням зробленим раніше. Тож участь у його створенні художників Константінова, Кузьминкова чи Арнаутова дуже малоймовірна. Тим паче, що в період 1968-1970 рр. всі троє майстрів працювали над іншими масштабними проєктами — Константинов та Кузьминков створювали мозаїку «Юність», Арнаутов був зайнятий панно «Від скіфів до космосу» в аеропорту. архівні світлини мозаїки «Навчання» та ескізу до мозаїки «Космос» На момент друку видання «Усі відтінки маріупольських мозаїк» було доведено існування тільки чотирьох робіт з серії. Але пізніше, завдяки пильності журналістки Алевтини Швецової, «випливло» кольорове фото з путівника «Жданов» (колишня назва міста Маріуполь - ред.), на якому з-за цистерни було видно невеликий фрагмент п’ятої мозаїки. Це фото досі є єдиним відомим зображенням «Космосу», а фотографій де б ансамбль з п’яти робіт був зафіксований повністю так і не знайдено. Існує чорно-білий знімок на якому видно лише чотири мозаїки. архівні світлини фасаду заводу «ВажМаш» (сучасна назва «Азовмаш»), на яких видно мозаїки «Навчання», «Праця» та «Спорт» журналістка Алевтина Швецова виявила світлину, на якій видно фрагмент мозаїки «Космос» у путівнику містом Маріуполь радянського періоду За радянських часів до фасаду цеху впритул добудували додатковий корпус, який повністю затулив «Навчання» та «Космос». Через прибудову також було втрачено половину площі мозаїки «Праця», її оригінальний вигляд відомий завдяки ескізу, що зберігся в архіві Константінова. Пізніше всі проміжні фризи були зафарбовані, що остаточно знищило зв’язок між частинами панно. Звісно, казати про якусь композиційну єдність, коли з п’яти робіт збереглись лише дві з половиною, неможливо. ескіз панно «Праця», фото з архіву Валентина Константінова Попри доволі розлогу інформацію щодо створення ансамблю мозаїк на корпусах заводу «ВажМаш», багато чого так і лишається не з’ясованим. Наприклад, досі достеменно невідомо хто і коли створив панно «Навчання» та «Космос», та коли саме їх зруйнували. Незрозуміло на якому етапі й з яких причин з цього амбітного проєкту вийшов Віктор Арнаутов. Чи мав Арнаутов, чи Іван Тютьма, стосунок до створення «Навчання» та «Космосу»? Чому Валентин Константінов та Лель Кузьминков створили тільки три панно, а не всі п’ять? Ці питання залишаються відкритими. Скоріше за все, — назавжди. частина ансамблю мозаїчних панно на фасадах заводу «Азовмаш» (колись — «ВажМаш»), 2020 р., фото — Іван Станіславський До початку російського вторгнення, збережені на той час дві з половиною роботи, загалом знаходилися в задовільному стані. Сліди хоча і некваліфікованого, але все ж таки ремонту, і система підсвічування свідчили про увагу до монументальних робіт з боку підприємства. Але повний занепад «Азовмашу» (спадкоємець «ВажМашу») не вселяв оптимізму щодо майбутнього мозаїк Константінова-Кузьминкова. Під час облоги Маріуполя, 2022 року, окупанти щільно бомбардували промислові майданчики «Азовмашу» на яких тримали позиції українські захисники Хоча за наявною інформацією прямих ушкоджень роботи не зазнали, про стан корпусів судити складно. Наразі майбутнє мозаїк «Материнство», «Спорт» та «Праця» повністю залежить від подальшої долі цехових споруд. будівля заводу «Азовмаш» (колись — «ВажМаш»), 2022 р. Стаття «Праця, спорт, материнство: історія мозаїк маріупольського заводу «Азовмаш»» продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ЛЕЛЬ КУЗЬМИНКОВ (1925 - 2012) Живописець, графік, монументаліст, скульптор, краєзнавець Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1959). Працював в жанрі портрета, пейзажу, тематичної картини. Автор численних монументальних робіт в Маріуполі (з 1963, все в співавт. З В.К. Константиновим), Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, с. Урзуф (Донецька обл.), Пам'ятників поету Г. Костоправа (1992, с. Мала Янісоль, Донецької обл.), Митрополиту Ігнатію (1998, Маріуполь), «Воїну-визволителю» (Маріуполь) та ін. Працював в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної та монументальної скульптури. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Захоплювався графікою — ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря», в перекладах грецьких авторів, знаходяться в музеях: Т.Г. Шевченко (Київ), Російської Національної бібліотеці (Москва), Маріупольському КМ. Автор краєзнавчих книг, нарисів і статей з мистецтва. Член ради Маріупольського товариства греків (один з перших ініціаторів його створення). Учасник закордонних (1992, Париж), всесоюзних і всеукраїнських виставок. Персоналії: 1959 (спільно з Л.Н. Гаді), 2015 (посмертна), Маріуполь. Нагороджений Грамотою Президії правління СХ СРСР (1968). Роботи зберігалися у Донецькому та Маріупольському художніх музеях, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), є у приватних збірках в України та за кордоном. ВАЛЕНТИН КОНСТАНТІНОВ (1923 - 2012) Живописець, монументаліст, скульптор. Лауреат меморіалу ім. Архипа Куїнджі (1973) Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1965). Працював в жанрі портрета, тематичної картини. Монументальні роботи в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної скульптури прикрашають громадські будівлі в Маріуполі, Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, в приазовських селах Мала Янісоль і Урзуф. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Автор пам'ятників поету Г. Костоправу (1992), митрополиту Ігнатію (1998) та ін. Монументальні роботи виконані в співавторстві з Лелем Кузьминковим. Учасник закордонних (1974, Сирія, Ліван, Єгипет, Франція, Італія), всесоюзних (1974, 1982, 1983, 1990, Москва), республіканських (з 1957) виставок. Персональні виставки відбувалися у 1973, 1995, 1999, 2008 роках у Маріуполі; 2000 року — у Донецькому художньому музеї. Член правління Спілки художників (1965-1978). Нагороджений грамотою Президії ВР УРСР (1990). Учасник 2-ї Світової війни. Член Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Роботи зберігаються в Харківському, Маріупольському, Ізмаїльському художніх музеях, Полтавській картинній галереї, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), в приватних зібраннях Англії, Голландії, Греції, Росії, України. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу. Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Музей Стеделек (Stedelijk Museum Amsterdam) готує виставку "Космізм — образи майбутньої зустрічі" (Cosmism – Images from a Future Gathering), вернісаж планують на 13 січня 2024 року. Організатори розповіли, що проєкт занурить відвідувачів у нетрі космізму, філософського руху початку двадцятого століття, який вбачав порятунок людства та перемогу над смертю у новітніх технологіях та дослідженні космосу. В експозиції будуть представлені й твори українського митця Федора Тетянича. 15 ГРУДНЯ "Біотехносфера — корабель" (1980), Федір Тетянич. Колекція Stedelijk Museum Amsterdam Нещодавно колекція музею Стеделек поповнилася роботами українського митця Федора Тетянича Йдеться про художні твори Тетянича 1970-80-х років. На виставці "Космізм — образи майбутньої зустрічі" (Cosmism – Images from a Future Gathering) їх вперше представлять відвідувачам музею. Інші художні твори, що сформують експозицію, походять з колекції Миколи Харджиєва (1903-1996). Космізм свого часу справив величезний вплив на вчених, революціонерів і художників, які прагнули відобразити ці бачення майбутнього у своїй творчості. Головним героєм виставки стане художник Василь Чекригін (1897–1922), життєвий та творчий шлях якого пов'язаний з Україною. Він став одним з найпалкіших адептів космізму. У своїх роботах митець зображав різні можливі сценарії спасіння "людини майбутнього". автопортрет Василя Чекригіна (1918-20 рр.), композиція на тему "Воскресіння з мертвих" (1920) та ескіз до серії "Про собор музею Воскресіння" (1921), Василь Чекригін всі роботи з колекції Миколи Харджиєва Крім робіт Василя Чекригіна на виставці представлять твори Казимира Малевича, Наталії Гончарової, Павла Філонова, Єлени Гуро, Івана Леонідова, Михаїла Матюшина. Всі — з колекції Миколи Харджиєва. Частиною проєкту стане інтерактивна інсталяція Cosmist Reading Room (2020 – триває) Антона Відокле, російсько-американського митця, куратора та засновника журналу e-flux. Інсталяція заглибить глядача в історичні контексти та сучасні роздуми про космізм. Ще одним доповненням до проєкту буде інсталяція "Володар зірок" (2009) дуету казахстанських художників Єлени та Віктора Воробйових. "Успіння святого" (1907-08 рр.), Казимир Малевич з колекції Миколи Харджиєва Раніше ми також писали про те, що Музей Стеделек, який володіє найбільшою колекцією робіт Малевича (якщо не брати до уваги збірки російських інституцій), змінив свою комунікацію стосовно митця і перестав називати його "російським художником". також читайте: НА ВИСТАВКУ В ІРАНІ УКРАЇНА НАДАЛА РЕПРОДУКЦІЮ КАРТИНИ, ВИКРАДЕНОЇ З ХЕРСОНСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Твори з постійної експозиції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, зокрема й давній іконопис, у лютому 2022 року перенесли до сховищ. Усі пам’ятки — й досі там, чекають завершення війни у безпеці. Виставковий простір у цьому музейному крилі спорожнів, життя у ньому наче завмерло. Та напередодні Різдва тишу тут перериває скрип масивних дерев’яних дверей, реставратори обережно заносять до залів кілька експонатів. Хоча й на вкрай короткий час, атмосфера у залах змінюється. Можливо, це — через наш гомін, фізичну присутність людей та творів мистецтва, але водночас здається, що це найдавніші українські різдвяні ікони принесли сюди справжній дух Різдва… 24 ГРУДНЯ Ольга Цибко, зберігачка фонду іконопису НМЛ, Тарас Гера (зліва) та Любомир Магінський (справа), реставратори музею, біля ікони Різдва Христового (XVI ст.) з села Трушевичі, що на Львівщині фото - Іван Станіславський Свято Різдва — одне з найбільш шанованих у християнському світі. Вважається, що традиція його святкування з’явилася у III столітті. Офіційно ж свято проголосили 431 року під час Ефеського церковного собору. І вже від найдавніших часів різдвяна тематика знайшла широке відображення не лише у традиціях та звичаях християн, а також — й у мистецтві. Завдячуючи своєму засновнику митрополиту Андрею Шептицькому, Національний музей у Львові (НМЛ) став серцем збереження українського сакрального мистецтва. Не дивно, що найдавніший в українському іконописі твір, на якому зображена сцена Різдва, з усіх збережених зразків станкового малярства, перебуває у збірці саме цього музею. Найдавніший в українському іконописі твір, на якому зображена сцена Різдва, з усіх збережених зразків станкового малярства, перебуває у збірці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького реставратор музею Тарас Гера тримає ікону Різдва Христового, яку Теофіл Копистинський подарував Музею Ставропігійського інституту, а звідти вона потрапила до збірки НМЛ Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького має одне з найповніших світових зібрань українського сакрального мистецтва XIV - XVIII століть, каже Ігор Кожан, директор інституції. “Наша колекція іконопису нараховує понад 4000 одиниць збереження, плюс давня різьба, скульптура, а це — ще тисячі та тисячі предметів. Це — збірка світового значення, — розповідає пан Кожан. — “Власне, ікон Різдва у нас близько 60. Усі — унікальні та дуже цікаві предмети”. Ігор Кожан, директор Національного музею у Львові, на виставці "Нація. Мистецтво. Наука" (до 150-ліття Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка), що зараз триває у музеї; зліва — ікона "Поклоніння царів", XVIII ст., приватна збірка “Вперше сцена Різдва зустрічається на клеймі ікони “Воздвиження Чесного Хреста”. Це — ікона початку XV століття, яка була у постійній експозиції музею до початку повномасштабного вторгнення", — розповідає Ольга Цибко, зберігач фонду іконопису та старша наукова працівниця відділу давнього мистецтва НМЛ реставратор музею Любомир Магінський поруч ікони “Воздвиження Чесного Хреста”, поч. XV ст. фрагмент ікони “Воздвиження Чесного Хреста”, поч. XV ст., з колекції НМЛ. Попри часткові втрати зображення, клеймо зі сценою Різдва можна роздивитися у нижньому правому куті ікони Пані Ольга з колегами-реставраторами показує наступну давню пам’ятку і розповідає, що вона для музею — дуже особлива. “Ця ікона XVI століття. Походить вона з церкви в (селі - ред.) Дальовій, зараз це територія Польщі. Вона одною з перших потрапила до збірки нашого музею, — каже науковиця. — Ікона особлива ще й тим, що це — приклад великих празників, які рідко зустрічаються у нашому іконописі, бо празниковий цикл — це зазвичай ікони маленького формату, а тут, крім того, що це великі празники, ще й на одній дошці зображено два водночас — Богоявлення та Різдво”. ікона з села Дальова, XVI ст., колекція НМЛ фрагменти ікони з села Дальова з зображенням Різдва (фото 1) та Богоявлення (фото 2), XVI ст., колекція НМЛ Започаткував та дав першу ґрунтовну збірку музею Андрей Шептицький, проте колекція інституції формувалася з різних джерел Ольга Цибко розповідає про Музей Ставропігії у Львові, який радянська влада розформувала на початку 1940-х років. “Збірку Музею Ставропігії поділили між музеями міста, — каже пані Цибко. — І от власне таким чином збірка іконопису з Музею Ставропігії й потрапила до нашого музею. Так близько 200 ікон опинилися у нашій колекції. Це — надзвичайно цінні предмети. Багато з них були представлені у нашій постійній експозиції до повномасштабного вторгнення”. Серед тих 200 експонатів, провенанс яких веде до Музею Ставропігії, була й ікона Різдва Христового, XVI ст., з церкви у селі Вільча (тепер — це Польща, регіон Перемишля). Зараз — це один зі знакових творів у колекції НМЛ. ікона Різдва Христового з церкви у селі Вільча, XVI ст., колекція НМЛ деталі ікони Різдва Христового з церкви у селі Вільча, XVI ст. (фото 1-2), колекція НМЛ Пані Ольга показує наступний експонат, який також пов’язаний зі Ставропігійським братством, а ще — з ім’ям українського художника Теофіла Копистинського. Теофіл Дорофійович, розповідає Ольга Цибко, не лише розписував церкви та малював ікони, він ще й пробував себе у ролі реставратора. “У ті часи (кін. XIX ст.) реставраторами переважно ставали художники, бо не було на наших теренах спеціальної освіти для реставраторів. А художники розумілися на мистецтві й технологіях малярства, тому намагалися консервувати та реставрувати пам’ятки, наскільки вони це вміли та розуміли”, — пояснює Ольга Цибко І от вкінці 1880-х років Ставропігійське братство звернулося до Копистинського з проханням допомогти у реставрації їхньої збірки іконопису. Тоді Теофіл Дорофійович відреставрував на замовлення аж 150 предметів. “Цю цифру засвідчує відповідне свідоцтво, яке зараз зберігається в архіві нашого музею, — каже пані Ольга. — Звісно, про рівень фаховості тої реставрації ми зараз не можемо говорити, достеменно невідомо, що саме і як він робив… Але такі дрібнички з історії розкривають нам перипетії життя давніх пам’яток”. Ольга Цибко показує ікону Різдва (походження роботи — невідоме), яку Теофіл Копистинський подарував Музею Ставропігійського інституту, а звідти вона потрапила до збірки НМЛ, Якраз у той час, а саме 1888 року, Ставропігійське братство влаштувало у Львові велику археологічно-бібліографічну виставку. Там власне й експонувалися відреставровані Копистинським твори, а оскільки митець й сам був колекціонером старовини, й після плідної співпраці з братством, ймовірно, налагодив з ними гарні стосунки, то подав на ту виставку й кілька ікон з власної колекції. Після завершення виставки, багато з експонованих на ній творів мистецтва сформували збірку вже згаданого вище Музею Ставропігії. “Теофіл Копистинький зрозумів, що кращим місцем для його творів буде саме музей. І він свої твори з тої виставки подарував музею. Серед них й була ця ікона Різдва, яку ви бачите зараз. Вона тепер зберігається у нашому музеї”, — пояснює пані Ольга. справа — ікона Різдва Христового (походження роботи — невідоме), яку Теофіл Копистинський подарував Музею Ставропігійського інституту, а звідти вона потрапила до збірки НМЛ, 2018 року у Національному музеї у Львові відбувалася виставка "Ікони риботицьких майстрів", присвячена творчості церковного мистецького осередку у містечку Риботичі, що поблизу Перемишля, на українській етнографічній території Надсяння (тепер — Польща). Тоді Роксолана Косів, кураторка виставки, докторка мистецтвознавства та старша наукова працівниця відділу давнього мистецтва НМЛ, зібрала у проєкті понад 100 ікон риботицьких майстрів, зокрема й ікону Різдва Христового. ікона Різдва Христового, XVIII ст., з села Торки, Риботицького осередку іконопису, колекція НМЛ “Цю ікону дуже любили розглядати відвідувачі нашого музею, навіть наймолодші, — каже пані Ольга Цибко. — Там дуже детально все описано, дуже доступно… Внизу ікони зображений Ірод. І от настільки іконописець вправно передав ті емоції, що вирують у момент вбивства дітей, які наказав вчинити Ірод, що свого часу парафіяни церкви, напевне, не витримавши емоційного напруження, видлубували намальованому Іродові очі”. Свого часу парафіяни церкви, напевне, не витримавши емоційного напруження, видлубували намальованому Іродові очі Ольга Цибко розповідає про деталі ікони Різдва Христового (XVIII ст.) з села Торки, Риботицького осередку іконопису Реставратори заносять до залу ще один великоформатний твір, пані Ольга пояснює, що наша оповідь про найдавніші ікони Різдва була б неповною без ікони XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині. “Цей твір увійшов у всі, напевне, провідні тематичні видання та був у постійній експозиції НМЛ до повномасштабного вторгнення”, — каже науковиця. — “На іконі зображено Різдво Христове, а по периметру — клейма зі сценами життя Марії та Христа. Ця ікона — вона одна така, унікальна”. реставратори музею, показують великоформатну ікону XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині фрагмент ікони XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині, колекція НМЛ Поки розглядаємо різдвяні сюжети на великій іконі з Трушевичів, пані Ольга з колегою показують ще один твір, підносять його дуже обережно, не перехиляючи, побачити зображення можна лише “зазирнувши зверху”. Дивимося. У дерев’яній рамі — тендітне на вигляд скло, по ньому кілька тонких тріщин і дуже незвичний, після усіх переглянутих нами сьогодні, образ Різдва. “Переважно фонд іконопису — це ікони намальовані на дереві, яких ми з вами вже передивилися аж шість, — каже науковиця. — Але крім ікон на дереві у нас є ще порівняно невелика колекція ікон намальованих на полотні та ще менша колекція ікон намальованих на склі”. ікона на склі з села Залужжя, що на Львівщині колекція НМЛ фрагмент ікони на склі з села Залужжя, що на Львівщині колекція НМЛ “Тема Різдва в іконописі на склі — надзвичайно рідкісна. Й ось так пощастило, що у нашій колекції є така ікона”, — кажуть музейники Коли говоримо про ікони на склі, то вони, зазвичай, — з Буковини чи Покуття. “Ця ікона — зовсім не звідти, вона — з села Залужжя Яворівського району, з мистецького осередку, який дослідники називають Лежайсько-Перемиським. Ми маємо у колекції кілька ікон з цього осередку, зокрема й цю ікону Різдва Христового”, — каже Ольга Цибко. Ольга Цибко, зберігачка фонду іконопису та старша наукова працівниця відділу давнього мистецтва НМЛ Розглядаючи різдвяні сюжети та слухаючи про них фахові розповіді, час у музейних залах спливає надзвичайно швидко. Різдвяним іконам потрібно повертатися до сховищ. Музейні зали знову пустіють… “Маю надію, що понад 60 ікон Різдва Христового нашої збірки вийдуть окремим виданням десь у найближчому часі”, — каже Ігор Кожан. Невідомо скільки ще часу доведеться чекати, аби знову побачити ці та й інші найцінніші зразки українського мистецтва не на світлинах, а у просторих музейних залах, коли ворожі загрози буде подолано й усім нам буде безпечно… Зрештою, ці кілька годин проведених у товаристві таких мистецьких творів, нагадали, що Різдво — це все ж про дива, в які важливо вірити. фрагмент ікони XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині, колекція НМЛ Раніше ми також писали про унікальну збірку хатніх ікон з Буковини, Гуцульщини та Покуття, яку зібрав львівський історик та колекціонер Андрій Цибко. також читайте: НЕРЕАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ — ВИСТАВКА КАТЕРИНИ КОСЬЯНЕНКО У НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ У ЛЬВОВІ Фото: Іван Станіславський Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Восени 1974 року у Маріуполі завершилося будівництво нового залізничного вокзалу. Старий вокзал XIX століття зрівняли з землею, а на його місці побудували сучасну споруду у стилі функціоналізму за проєктом О. Плескова. 05 СІЧНЯ фрагмент мозаїчного панно «Металурги» (1974) в інтер'єрі зали очікування маріупольського залізничного вокзалу, автори — Валентин Константінов, Лель Кузьминков, за участю Петра Неткачова та Олександра Фасулакі фото — Іван Станіславський Aби надати новому типовому вокзалу індивідуальності, до роботи взялися одразу три бригади монументалістів: художники Яків Райзін та Віктор Пономарьов виконують рельєф у головному фоє, на другому поверсі В. Голишев, А. Бочаров та Л. Сумароков прикрашають стіну дерев’яною декоративною мапою залізних доріг. А наймасштабнішою монументальною роботою на вокзалі стала мозаїка «Металурги» авторства Валентина Константінова та Леля Кузьминкова. Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Щоб створити «Металургів» Валентину Константінову та Лелю Кузьминкову знадобилося намалювати безліч етюдів та ескізів, які вони виконували у цехах металургійного заводу та у себе в майстерні. Моделями для образів ставали колеги-художники, знайомі, а іноді й самі автори. Для пошуку художники часто використовували численні фотоетюди. У розмові зі мною Лель Миколайович так характеризував мозаїку «Металурги»: «Вигляд з пташиного польоту. Завдяки цьому композиція розгорнулася як еліпс, це створювало відчуття динаміки. Об'єми не відриваються від самої поверхні стіни. У жодній фігурі немає глибинного ракурсу, завдяки чому виходить площинний орнамент, ніби в'язь пласких фігур. І робилося це інтуїтивно, керувалися почуттями. Осмислення прийшло потім». ескізи до мозаїки «Металурги» з архіву Валентина Константінова (фото 1-3) Валентин Константінов позує як фігура для панно «Металурги», фото з архіву Валентина Константінова Лель Кузьминков та невстановлена особа позують як фігури для панно «Металурги», фото з архіву Валентина Константінова Кузьминков завжди підкреслював, яку приємну оцінку цій роботі дав їхній колега, художник-монументаліст Віктор Арнаутов. Маестро особливо наголошував на відсутності театрального пафосу у цій роботі, зазвичай властивому радянській монументалістиці. Робота приазовських майстрів одразу була помічена столичними мистецтвознавцями та відзначена в авторитетних мистецьких виданнях. Про «Металургів» писала мистецтвознавець Нінель Гаркуша у статті «Монументалісти Донбасу» (часопис «Образотворче мистецтво», №4, 1978 р.): «…Композиція складається з кількох частин, в яких засобами мистецтва відтворено різні етапи виплавки сталі, й всі вони складають єдине ціле – динамічне, емоційне. Автори вдало знайшли структурне та кольорове рішення, масштаб більших та менших членувань, елементів – відповідно до простору висоти зали, до глядача». зліва-направо: В. Константінов, П.Неткачов, Л. Кузьминков, А. Фасулакі біля мозаїки «Металурги», тримають її ескіз, 1974р., фото за архіву С.Чернідіса, публікується вперше на створення «Металургів» пішло два місяці, для твору площею 110 квадратних метрів такі терміни можна вважати рекордними У щоденнику Леля Кузьминкова я знайшов запис, що дозволяє точно датувати роботу: «21 вересня розпочали кладку мозаїки «Металурги» в залізничному вокзалі разом з А. Фасулакі та П. Неткачовим (місцеві професійні художники). По закінченні роботи (листопад) отримали на руки: В. Константінов - 1475,55 руб., Л. Кузьминков - 1489 руб., А. Фасулакі та П. Неткачов по 783 руб. Судячи із зарплати помічників, їхній внесок був чималим. Л.Кузьмиков та А. Фасулакі під час роботи над мозаїкою «Металурги», фото за архіву С.Чернідіса, публікується вперше Панно прикрасило стіну величезної зали очікування на другому поверсі залізничного вокзалу. Крім традиційних кераміки та смальти, художники використали мармур та місцевий граніт, останній стане постійною складовою їх пізніших робіт. Складна багатофігурна композиція розташована між двох площин вікон, з яких відкривається краєвид, з одного боку на море, а з іншого — на місто. Тому мозаїка не замикалася у просторі приміщення, а була залита природним світлом. мозаїчне панно «Металурги» в інтер'єрі зали очікування залізничного вокзалу Маріуаполя, фото 1970-х рр. з архіву В.Константінова мозаїчне панно «Металурги» в інтер'єрі зали очікування залізничного вокзалу Маріуаполя, 2021 р., фото - Іван Станіславський «Металурги» вирішені у жовтогарячій гаммі, що відсилає нас до буднів людей вогняної професії. Робота узагальнено зображує процес виплавки сталі у конверторі. Кругове розташування фігур створює ефект руху навколо центрального елемента — полум’я, що спільно зі схрещеннями фонових елементів надає композиції сильного ритуального відтінку й ніби сакралізує технологічний процес отримання сталі, та водночас, нагадує якісь язичницькі мотиви. Завдяки вдалим композиційним та колірним рішенням Константінову й Кузьминкову вдалося створити динамічне, емоційно потужне зображення, яке добре запам’ятовується. Саме тому мозаїку «Металурги» часто називали однією з візитівок Маріуполя. кругове розташування фігур створює ефект руху навколо центрального елемента — полум’я, що надає композиції сильного ритуального відтінку й ніби сакралізує технологічний процес отримання сталі мозаїчне панно «Металурги» в інтер'єрі зали очікування залізничного вокзалу Маріуаполя, 2021 р., фото - Іван Станіславський деталі мозаїчного панно «Металурги», 2021 р., фото - Іван Станіславський Кузьминков та Константінов були затятими фотолюбителями. Що цікаво, як і в монументальних роботах, так і в фотографії, вони працювали як дует, і авторство світлин не розділяється. У березні 2020 року разом з Сашком Чернідісом ми натрапили на покинуту майстерню Валентина Константінова. Після смерті хазяїна вона занепала та перетворилася на смітник. З-під мотлоху нам пощастило видобути понад сотню плівок, на яких художники фіксували робочі процеси та моменти з власного життя. В. Константінов (зліва) та Л. Кузьминков (справа) біля панно «Металурги», фото фото з архіву В. Константінова один з альтернативних ескізів панно «Металурги», фото з архіву С.Чернідіса, публікується вперше один з альтернативних ескізів панно «Металурги», фото з архіву С.Чернідіса, публікується вперше Досліджуючи світлини я виявив, що робота над «Металургами» задокументована на фото особливо детально. Можливо це випадковість, і до нас просто не потрапили плівки з іншими монументальними проєктами, а, можливо, автори надавали цьому панно особливого значення. Частина тих світлин увійшла до фотопроєкту «Металурги Photostory», який експонувався у Маріуполі взимку 2021-2022 років. Але більшість фотоархіву Константінова-Кузьминкова так і лишається не опрацьованою належним чином. До початку повномасштабного вторгнення Росії з трьох монументальних робіт у приміщенні вокзалу збереглися дві. Мозаїчне панно «Металурги» та рельєф Якова Райзіна й Віктора Пономарьова перебували у гарному стані, а дерев’яне панно залізничних шляхів було демонтоване ще за радянських часів. залізничний вокзал Маріуполя у 2000-х рр., фото з архіву В.Константінова Під час облоги Маріуполя будівля залізничного вокзалу зазнала значних ушкоджень та пережила пожежу. У відкритих джерелах вдалося знайти один знімок обгорілого панно «Металурги», вірогідно твір можливо було зберегти. Проте пізніше окупанти вирішили демонтувати всі конструкції вокзалу до залізобетонного каркаса, тож панно «Металурги» та рельєф Райзіна-Пономарьова однозначно знищені. залізничний вокзал Маріуполя, 2022 р. обгоріле мозаїчне панно «Металурги» на залізничному вокзалі Маріуполя, 2022 р. Стаття «Натхненні та знищені вогнем. Історія мозаїки "Металурги" від створення до загибелі» продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ВАЛЕНТИН КОНСТАНТІНОВ (1923 - 2012) Живописець, монументаліст, скульптор. Лауреат меморіалу ім. Архипа Куїнджі (1973) Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1965). Працював в жанрі портрета, тематичної картини. Монументальні роботи в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної скульптури прикрашають громадські будівлі в Маріуполі, Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, в приазовських селах Мала Янісоль і Урзуф. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Автор пам'ятників поету Г. Костоправу (1992), митрополиту Ігнатію (1998) та ін. Монументальні роботи виконані в співавторстві з Лелем Кузьминковим. Учасник закордонних (1974, Сирія, Ліван, Єгипет, Франція, Італія), всесоюзних (1974, 1982, 1983, 1990, Москва), республіканських (з 1957) виставок. Персональні виставки відбувалися у 1973, 1995, 1999, 2008 роках у Маріуполі; 2000 року — у Донецькому художньому музеї. Член правління Спілки художників (1965-1978). Нагороджений грамотою Президії ВР УРСР (1990). Учасник 2-ї Світової війни. Член Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Роботи зберігаються в Харківському, Маріупольському, Ізмаїльському художніх музеях, Полтавській картинній галереї, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), в приватних зібраннях Англії, Голландії, Греції, Росії, України. ЛЕЛЬ КУЗЬМИНКОВ (1925 - 2012) Живописець, графік, монументаліст, скульптор, краєзнавець Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1959). Працював в жанрі портрета, пейзажу, тематичної картини. Автор численних монументальних робіт в Маріуполі (з 1963, все в співавт. З В.К. Константиновим), Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, с. Урзуф (Донецька обл.), Пам'ятників поету Г. Костоправа (1992, с. Мала Янісоль, Донецької обл.), Митрополиту Ігнатію (1998, Маріуполь), «Воїну-визволителю» (Маріуполь) та ін. Працював в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної та монументальної скульптури. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Захоплювався графікою — ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря», в перекладах грецьких авторів, знаходяться в музеях: Т.Г. Шевченко (Київ), Російської Національної бібліотеці (Москва), Маріупольському КМ. Автор краєзнавчих книг, нарисів і статей з мистецтва. Член ради Маріупольського товариства греків (один з перших ініціаторів його створення). Учасник закордонних (1992, Париж), всесоюзних і всеукраїнських виставок. Персоналії: 1959 (спільно з Л.Н. Гаді), 2015 (посмертна), Маріуполь. Нагороджений Грамотою Президії правління СХ СРСР (1968). Роботи зберігалися у Донецькому та Маріупольському художніх музеях, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), є у приватних збірках в України та за кордоном. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу. Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Виставка "Тигр у саду. Мистецтво Марії Примаченко" розпочнеться у столиці Польщі 22 березня і стане останнім проєктом, що відбудеться у тимчасовому павільйоні Варшавського музею сучасного мистецтва на березі Вісли, після цього інституція переїде до новозбудованого корпусу. 09 СІЧНЯ "Тигр зайшов у садок і радіє, що яблуні вродили й багато яблук", 1994. Марія Примаченко джерело — Варшавський музей сучасного мистецтва Наразі відомо, що на виставці представлять близько 90 робіт Марії Примаченко. Здебільшого це буде зооморфне малярство. "Відвідувачі матимуть можливість побачити сюрреалістичний бестіарій однієї з найвідоміших українських художниць", — кажуть про проєкт у Варшавському музеї сучасного мистецтва На виставці, яка триватиме до кінця червня 2024 року, буде представлено роботи Марії Примаченко створені у період з 1982 по 1994 роки. Проєкт реалізується спільно з благодійним фондом "Творча спадщина родини Марії Примаченко". тимчасовий павільйон Варшавського музею сучасного мистецтва на набережній Вісли фото — Варшавський музей сучасного мистецтва Раніше ми писали про першу масштабну експозицію доробку Примаченко у США — виставку “Марія Примаченко: слава Україні” у нью-йоркському The Ukrainian Museum (Українському музеї). Тоді у виставковому просторі зібрали близько 100 творів художниці. Також влітку минулого року картини Марії Оксентіївни вперше показали у Британії. На виставці у лондонській Saatchi Gallery представили 23 роботи художниці зі збірки її родини. Нагадаємо, що впродовж 2022-2023 років виставки творів Марії Примаченко з успіхом відбувалися в Україні та світі. Весною 2022 на Венеційській бієнале відвідувачі юрмилися біля “Древнього вовка” та “Ведмедів-боксерів” Марії Примаченко, які для спеціального проєкту “Це — Україна: захищаючи свободу” ("This is Ukraine: Defending Freedom") передав Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького. До слова, саме Національний музей у Львові влітку 2022, за кілька місяців після повномасштабного вторгнення, ризикнув презентувати у своїх забарикадованих стінах масштабний проєкт “Марія Примаченко. Дарую Україні”. Тоді у п'яти виставкових залах глядачам представили близько 100 робіт української мисткині з приватної колекції. також читайте: ВИСТАВКУ ПРО ТВОРЧІСТЬ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО ВІДКРИЛИ В ЯПОНІЇ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Найвищою точкою в монументальному мистецтві для маріупольських художників Валентина Константінова та Леля Кузьминкова стала мозаїка «Люди Важмашу». У цьому монументальному творі авторам вдалося вирішити досить складне мистецьке завдання — 18-фігурна масштабна композиція площею 100 кв. м органічно інтегрована у замкнений простір фоє заводоуправління. Цей величезний твір митці присвятили союзу праці та науки. 29 СІЧНЯ фрагмент мозаїчного панно «Люди Важмашу» (1982) в інтер'єрі інженерного корпусу заводу в Маріуполі, автори — Валентин Константінов, Лель Кузьминков фото — Іван Станіславський Вирішена ніби у широкоекранному форматі, мозаїка «Люди Важмашу» зображає панораму праці робітників важкого машинобудування: зварювальників, верстатників, інженерів. У монументалізмі художники часто вдаються до спрощеності та узагальненості образів задля посилення емоційного впливу на глядача. Але митці Константінов та Кузьминков трактують середовище та самих «важмашівців» у дуже реалістичній манері. Ескізні роботи художники проводили безпосередньо в цехах заводу, спостерігаючи за живими типажами та справжніми сюжетами щоденної праці машинобудівників Завдяки цьому митцям вдалося виявити виразність та психологізм зображуваних образів. Акцентуючи певні риси, вони не вдаються до надлишкового натуралізму, знаходячи архетипічні людські характери, роблять їх зрозумілими глядачеві. Валентин Константінов, Лель Кузьминков та невідомі особи позують як фігури для панно «Люди Важмашу», фото з архіву Сашка Чернідіса ескізи до мозаїки «Люди Важмашу» фото з архіву Сашка Чернідіса (фото 1-3) процес створення мозаїки «Люди Важмашу» фото з архіву Валентина Константінова Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Ідея прикрасити фоє будівлі інженерного корпусу мозаїкою належала директору заводу ВажМаш Володимиру Карпову. Він хотів, щоб твір символізував силу і міць одного з найбільших підприємств важкого машинобудування в країні. Адже монументальне мистецтво покликане увічнити свою епоху, воно звернене до великих мас людей, кличе їх до діяння та подвигу. 13 вересня 1977 року в щоденнику Леля Кузьминкова з'явилася перша згадка про мозаїку в інженерному корпусі ВажМашу. Він занотовує: «повторити принципи залізничного вокзалу (промені, єдина гама, переливи світла і відтінків)». масштабна модель панно «Люди Важмашу» в майстерні Валентина Константінова фото з архіву Валентина Константінова Коли був представлений ескіз мозаїки в одному тоні, то, за свідченням відомого маріупольського краєзнавця Сергія Бурова, він уже справляв враження сильної, закінченої роботи. Недарма, Дієго Рівера, вважав монохромний малюнок найвірнішим і найкращим способом перевірити художні переваги композиції. На той час, коли в Києві було затверджено остаточний ескіз панно, генеральним директором заводу вже був Ігор Нагаєвський. Новий керівник не припинив співпрацю з художниками, а навіть став на їх захист. «Ви в цьому розбираєтеся не краще, ніж художники! Ескіз затверджено в Києві!» – чули з його вуст завзяті критики, які намагалися втрутитися у творчий процес. Соковитий колорит, щільне моделювання, матеріальність і вагомість поєднується з тонким опрацюванням деталей. Ці якості твору досягалися різним за величиною модулем мозаїки. Для цього довелося колоти смальту на найдрібніший модуль, і це була єдина технологічна операція, для виконання якої були залучені підсобники. Весь інший технологічний ланцюжок художники виконували самі. Співавторів надихав приклад великого Мікеланджело, який обходився без помічників. До речі, їх надихнув ще один приклад. Серед героїв панно Константінов та Кузьминков розмістили й свої автопортрети, як це робили художники Рафаель, Брюллов та інші фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2020 р. фото — Іван Станіславський фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2020 р. фото — Іван Станіславський модуль мозаїчного панно «Люди Важмашу» фото — Іван Станіславський У лютому 1982 року республіканська художня рада затверджує фінальний ескіз, і митці беруться до роботи над картонами й викладкою смальти в натуральному розмірі. Масштабне за задумом та складне з погляду художніх рішень панно «Люди Важмашу» стає останньою спільною мозаїчною роботою тандему Константінов-Кузьминков та загалом позначає початок кінця епохи радянського монументалізму в Маріуполі. Роботи в цьому жанрі з’являлися й потім, але були здебільшого позбавлені мистецьких амбіцій та претензій на якусь новизну. мозаїка «Люди Важмашу» вирішена у широкоекранному форматі фото — Іван Станіславський мозаїка «Люди Важмашу» вирішена у широкоекранному форматі фото — Іван Станіславський До початку повномасштабного вторгнення мозаїчне панно «Люди Важмашу» перебувало в гарному стані. Проте через занепад заводу «Азовмаш» адміністративні корпуси перестали використовуватися і мозаїка опинилася під замком. Тож серед усіх монументальних творів Маріуполя «Люди Важмашу» лишалися практично невідомими широкому загалу. На «монументальних екскурсіях», які я проводив восени 2020 року, була можливість ретельно оглянути твір. Мозаїка була покрита пилом та загалом забруднена, що негативно вплинуло на колористику. Але втрат чи пошкоджень мозаїчного полотна я не помітив. Лель Кузьминков біля мозаїки «Люди Важмашу», 2007 р. фото — Олексій Козлов (надано Сашком Чернідісом) Під час облоги Маріуполя адміністративний корпус заводу «Азовмаш» зазнав суттєвих руйнувань. Проте частина будівлі, де знаходиться фоє з мозаїкою «Люди Важмашу», не постраждала. Подальша доля мозаїки пов’язана з майбутнім усього корпусу. Беручи до уваги як окупанти знищили влітку 2023 мозаїку «Металурги» на залізничному вокзалі, сподіватися що «Люди Важмашу» переживуть реконструкцію не доводиться. фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2022 р. фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2022 р. Стаття «Кінець епохи. Розповідаємо про останню знакову мозаїку Маріуполя» завершує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ВАЛЕНТИН КОНСТАНТІНОВ (1923 - 2012) Живописець, монументаліст, скульптор. Лауреат меморіалу ім. Архипа Куїнджі (1973) Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1965). Працював в жанрі портрета, тематичної картини. Монументальні роботи в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної скульптури прикрашають громадські будівлі в Маріуполі, Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, в приазовських селах Мала Янісоль і Урзуф. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Автор пам'ятників поету Г. Костоправу (1992), митрополиту Ігнатію (1998) та ін. Монументальні роботи виконані в співавторстві з Лелем Кузьминковим. Учасник закордонних (1974, Сирія, Ліван, Єгипет, Франція, Італія), всесоюзних (1974, 1982, 1983, 1990, Москва), республіканських (з 1957) виставок. Персональні виставки відбувалися у 1973, 1995, 1999, 2008 роках у Маріуполі; 2000 року — у Донецькому художньому музеї. Член правління Спілки художників (1965-1978). Нагороджений грамотою Президії ВР УРСР (1990). Учасник 2-ї Світової війни. Член Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Роботи зберігаються в Харківському, Маріупольському, Ізмаїльському художніх музеях, Полтавській картинній галереї, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), в приватних зібраннях Англії, Голландії, Греції, Росії, України. ЛЕЛЬ КУЗЬМИНКОВ (1925 - 2012) Живописець, графік, монументаліст, скульптор, краєзнавець Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1959). Працював в жанрі портрета, пейзажу, тематичної картини. Автор численних монументальних робіт в Маріуполі (з 1963, все в співавт. З В.К. Константиновим), Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, с. Урзуф (Донецька обл.), Пам'ятників поету Г. Костоправа (1992, с. Мала Янісоль, Донецької обл.), Митрополиту Ігнатію (1998, Маріуполь), «Воїну-визволителю» (Маріуполь) та ін. Працював в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної та монументальної скульптури. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Захоплювався графікою — ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря», в перекладах грецьких авторів, знаходяться в музеях: Т.Г. Шевченко (Київ), Російської Національної бібліотеці (Москва), Маріупольському КМ. Автор краєзнавчих книг, нарисів і статей з мистецтва. Член ради Маріупольського товариства греків (один з перших ініціаторів його створення). Учасник закордонних (1992, Париж), всесоюзних і всеукраїнських виставок. Персоналії: 1959 (спільно з Л.Н. Гаді), 2015 (посмертна), Маріуполь. Нагороджений Грамотою Президії правління СХ СРСР (1968). Роботи зберігалися у Донецькому та Маріупольському художніх музеях, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), є у приватних збірках в України та за кордоном. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу. Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Ширше коло людей знає Оксану Лятуринську насамперед як поетку, і набагато менше знають її як скульпторку та художницю. Але і першим, і другим вже дуже пощастило, адже сучасники Оксани Лятуринської казали, що її взагалі мало хто знав насправді, бо вона належала до істот невловимих, зі своїм власним відчуттям часу і простору… У день народження мисткині розповідаємо про її «першу справжню любов» — скульптуру. 01 ЛЮТОГО скульптура «Жінка з дзеркалом» Оксани Лятуринської (1930-ті рр.) в експозиції Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького ДИТИНСТВО Оксана Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі поблизу Острога. Як пише сама мисткиня у спогадах, дитинство її було щасливим, «таким щасливим, що ніхто такого не мав»… Росла Оксана Лятуринська серед волинської природи, в атмосфері романтичних чар славної минувшини, легенд про таємничі мури Острозького замку, переказів і дум про героїзм народних борців З цим регіоном у Лятуринської витворився глибокий духовний зв’язок, яким можна пояснити той пієтет до княжої доби та української давнини, що пронизує усю її творчість. Всупереч деяким твердженням, прізвище Лятуринська — її правдиве, а не літературний псевдонім. Вона успадкувала його від свого предка, якогось француза Лятура, що забрів колись до України. Його рід давно зукраїнізувався, і крім кореня у прізвищі, нічого французького не лишилося. Оксана Лятуринська походила з забезпеченої родини. ЇЇ батько та мати мали восьмеро дітей. Оксана була наймолодша серед них. ЕМІГРАЦІЯ Щасливе дитинство Оксани закінчилося одразу після смерті матері, стосунки з батьком не складалися настільки, що у 17 років вона тікає з дому, аби уникнути нав’язуваного заміжжя. Час цієї особистої драми Оксани Лятуринської збігся з непростими політико-економічними подіями в Україні. У 1919 - 1920 рр. Польща окуповує Волинь, що провокує потужну хвилю еміграції на Захід. Впродовж 1920-1925 рр. великим, мабуть, найбільшим, культурним центром української еміграції стає Прага. Сюди, нелегально перейшовши кордон з Чехословаччиною, приїздили сотні українців. Десь вкінці 1923 року Оксана Лятуринська, знайшовши єдину підтримку у колі своїх студентських друзів, разом з ними також прибуває до Праги. Середовище, в яке вона потрапила, і де прожила 22 роки (до 1945 р.), стало для неї справжнім творчим домом. Оксана Лятуринська, фотопортрет 1920-х рр. СКУЛЬПТУРА Середню освіту Оксана закінчила у Празькій приватній українській гімназії. Потім вступила на філософський факультет Карлового університету, де вивчала літературу, філософію, історію і мистецтво, та до Вищої Мистецько-Промислової Школи на відділ скульптури. Паралельно вона відвідувала Українські Студії Пластичного Мистецтва. Це була приватна школа, щось на зразок Академії Мистецтв, яка на початку XX ст. гуртувала майже всю українську емігрантську молодь. Там Оксана Лятуринська навчалася у класі професора Сергія Мако. «Це була одна родина, з’єднана спільними цілями і спільною працею», — згадує вона пізніше. « Нас, учнів, зв’язував з професором дух приязни, як і мусить бути в школах такого типу. Школа Мако була модерного тоді, експресіоністичного, напряму. Рисунок, виходячи з Енґра, вівся в дусі неокласичному, не цураючись впливу інших «-ізмів». Оксана Лятуринська (сидить, зліва) на навчанні, Прага, 1930-ті рр. З чеських скульпторів-класиків Лятуринська захоплювалася бароковим Матіасом Брауном, з модерних майстрів — Яном Штурсою; з французьких — Роденом і Бурделем. Її улюбленими художниками були Гоген і ван Гог. Через багато років, ледве переїхавши до США, не знайшовши ще ні роботи, ні постійного житла, Лятуринська першим ділом вирушила на виставку полотен Гогена з Таїті, що тоді експонувалася в Міннеаполісі. У 1920-1930 роках у європейському мистецтві панував так званий формальний монументалізм, який особливо розвинувся у Франції. Був він популярним й у чеському мистецтві, але набув деяких особливостей від західноєвропейського: мав надто виражену монументальність, грубі та навіть дещо брутальні форми, фігури з непомірно атлетично-розвиненими, масивними ногами та руками, тяжкою, завалистою поставою, спрощеною моделяцією. Все це було і у роботах Лятуринської, але без флеру надмірності. Скульптура Лятуринської, на тлі тогочасної чеської, вирізнялася делікатними формами, вродженим почуттям міри та маси. Тобто все, що було позитивного у напрямку чеських монументалістів, вона перейняла, але інтерпретувала це по-своєму. «Пастушок», Оксана Лятуринська, 1930-ті рр., постійна експозиція Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького Також критики відзначають, що скульптури Лятуринської (навіть її ранні праці) абсолютно позбавлені так званої фронтальності, їх можна оглядати з усіх боків, вони скомпоновані таким чином, що кожен ракурс — однаково вдалий, однаково добре передає характер, ідею й форми постаті. Під час навчання у Вищій Мистецько-Промисловій Школі Оксана Лятуринська одержує стипендію на подорож по Чехо-Словаччині та до Мюнхена, а три її скульптури («Китаянка», «Янгол» і бюст матері) купує чеська Академія Мистецтв і експонує у своєму музеї. Взагалі, у 1930-ті рр. її монументальні скульптури часто виставлялися у Празі, а менші (різьба та майоліки) — у Львові, Відні та Парижі. «Жінка з дзеркалом», Оксана Лятуринська, 1930-ті рр. постійна експозиція Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького Серед викладачів Лятуринської в Українській Художній Школі був проф. Стахівський — великий майстер зооморфних форм. Мисткиня глибоко пройнялася особливою любов’ю до цього жанру, який вона весь час практикувала та удосконалювала. Вона любила різьбити, ліпити та відливати фігурки тварин — зубрів, коней і, особливо, ведмедів та ведмежат, які успішно продавала або охоче роздаровувала друзям. «Ведмідь», Оксана Лятуринська, 1933-1934 рр., Прага Справжні визнання і, хоча й дуже нетривалий, комерційний успіх Лятуринській принесло погруддя Тараса Шевченка, яке скульпторці замовила Українська гімназія в Ржевницях біля Праги. Критики називали його одним з кращих погрудь Шевченка, які були доти створені. У протилежність до інших бюстів, що намагалися надати Шевченкові усі атрибути «селянського поета», Оксана Лятуринська створила зовсім інший, відмінний тип обличчя. Не було там ні традиційного кожуха, ні баранячої шапки, немає жодної шаблонності та штучного образу «козака», чого ніяк не могли позбутися попередники мисткині. Лятуринська створила тип поета-філософа, мислителя, що зажурений недолею свого народу. Оксана Лятуринська поруч своєї роботи — погруддя Тараса Шевченка, Прага, 1930-ті рр. Попри неймовірні складнощі, з якими зіштовхнулася Лятуринська, працюючи над цією скульптурою (перебої з фінансуванням, зміна кількох майстерень, і пов’язане з цим коштовне транспортування обладнання і матеріалів), глядачі захоплювалися результатом. Погруддя Шевченка почало гастролювати Чехією, бо його часто «замовляли» на різні урочистості українські емігрантські інституції, де такої імпозантної скульптури не було. 1939 р. Оксана Лятуринська створила надгробок на могилі полковника Євгена Коновальця у Роттердамі. погруддя Тараса Шевченка створене Оксаною Лятуринською у 1935-1936 рр., Прага Останні роки у Празі, перед виїздом до Німеччини, були несприятливими для скульптурної творчості Лятуринської. Монументальна скульптура вимагала просторого приміщення, інструментів та матеріалів, словом, усього того, на що просто не було коштів. Тому мисткиня переходить з масивних монументальних планів на дрібні різьби, майоліки та інші альтернативні формати, якими, поруч поезії та малярства, заповнює свій пізній Празький період та час у таборах біженців у Німеччині. З Праги скульпторка не могла нічого вивезти. Відомо, що чимало її праць залишилося у мистецьких музеях Праги та Львова, але доля багатьох з них — невідома. Дуже мало залишилося й фотографій її робіт. Дещо з дрібніших творів розкидано по приватних збірках в Україні, США та Канаді. У домі авторки, після її смерті, залишилося мало мистецьких предметів. Дещо з цього передано до Української Вільної Академії Наук, а кілька рисунків віддано до збірки Церковного музею в Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США). Починаючи з 1945 року Оксана Лятуринська зовсім перестала займатися скульптурою, хоча вважала її своїм головним фахом. «Занадто мені дорога скульптура, щоб партачити її будь-як», — писала в одному зі своїх листів Лятуринська. Діапазон її діяльності був напрочуд широким: монументальна скульптура, графіка, художня різьба, кераміка, поезія. І не зважаючи на те, що в 1920-1930 рр. духовне життя в Празі було дуже інтенсивне, бо туди з’їхалося багато талановитих людей, й виділитися там було нелегко, — ім’я Оксани Лятуринської в тому осередку, мало своє дзвінке звучання. ЕПІЛОГ Після понад 20 років у Празі, 1945 року Оксана Лятуринська виїздить спочатку до Німеччини, а потім, на початку 1950-х, — до США. Тут ще деякий час вона енергійно береться до кераміки, відтворюючи на взірцях посуду численні пам’ятки скитських і княжих часів. Одночасно малює і пише поезію. Щоб допомогти собі фінансово, починає займатися писанкарством та лялькарством. Продовжує студіювати українську міфологію та культуру княжої доби. На цю тему Оксана Лятуринська залишила чималий архів різнорідних записок та машинописів. Оксана Лятуринська тримає керамічну вазу зі своїм авторським розписом Ще у Празі вона почала втрачати слух. Мабуть, внаслідок хронічних не вилікуваних інфекцій. У Німеччині у неї вже були поважні недомагання, пов’язані з цим, а в Америці слух ще більше погіршився. Останніх п’ять-вісім років життя вона, навіть зі слуховим апаратом, була майже глухою. Оксана Лятуринська померла у лікарні міста Міннеаполіс, 13 червня 1970. За її бажанням, її покладено у труну у гаптованій сорочці, яку вона сама вишивала узором розсипаних зірок. Мисткиня казала, що ця сорочка була реплікою старовинного взірця вишивок «Ранньої зорі», що символізували ім’я Роксани та пізнішої Оксани. Після кремації, урна з попелом мисткині була перевезена до Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США) і похоронена на цвинтарі Української Православної Церкви. Могила її зразу ж навпроти могили її близького приятеля по літературі та по ідеях — Євгена Маланюка. Світ Оксани Лятуринської був особливий і все ж подібний на життя багатьох митців. Усіх тих, хто перебував у постійному творчому пошуку… також читайте: "ДЕРЕВО ЖИТТЯ ЗНАЙШЛИ!" ОПОВІДЬ ЛЮДМИЛИ ОГНЄВОЇ ПРО ПОШУКИ ТА ПОРЯТУНОК МОЗАЇКИ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Вчора у львівському офісі платформи "Mariupol Reborn" відкрився фотопроєкт "Обережно крихке!" журналіста й дослідника маріупольського монументального мистецтва Івана Станіславського. На виставці представлено детальні світлини шести знакових вітражів Маріуполя, які автор встиг зробити до того, як монументальні твори було безповоротно знищено. 12 ЛЮТОГО на відкритті проєкту Івана Станіславського "Обережно крихке!" фото — Естет Газета Виставку про вітражі рідного міста Іван Станіславський почав готувати давно й планував презентувати проєкт у Маріуполі 2022 року. "Якщо говорити про передісторію, то проєкт “Обережно крихке!” почався з дослідження маріупольського монументалізму в цілому, — каже дослідник. — Монументальне мистецтво має таку особливість, що твори часто працюють в ансамблях. Поруч з мозаїками митці робили барельєфи, розписи й, власне, вітражі. І, звісно, досліджуючи монументалізм Маріуполя я не міг працювати з одними творами й не звертати уваги на інші. В певний момент я був вражений і приємно здивований тим здобутком, який зробили маріупольські митці, що працювали у техніці вітража". Складність вітражної техніки та вразливість матеріалу потребували від митців неабиякого хисту, тож зі "склом" могли працювати далеко не всі художники. "Мабуть, через такі технологічні складнощі процесу, у Маріуполі було створено не так вже й багато вітражів, але всі вони вражали і масштабами, і виконанням", — каже Іван Станіславський й зазначає, що вітражів у місті було всього близько десятка, усі — в ансамблях громадських будівель. Іван Станіславський розповідає про втрачені вітражі Маріуполя під час відкриття авторського проєкту "Обережно крихке!", зліва — світлина вітража "Прометей" фото — Естет Газета "Коли я почав цікавитися вітражами, то зрозумів, що про них дуже мало відомо, на відміну від мозаїк. Мозаїки якось перехопили цю першість, не знаю чому так сталося. А от про вітражі мало знали навіть ті люди, які ходили повз них щодня впродовж років. Вітражі стали для маріупольців якоюсь декорацією, до якої всі звикли", — Іван Станіславський Дослідник розповідає, що ще до 2022 року існувала проблема позиціювання творів монументального мистецтва, зокрема вітражів та мозаїк, як пам'яток культури, що мають унікальну цінність. Часом аби зробити світлини монументальних творів, досліднику доводилося діставати собі будівельну каску, пригадувати методи надання невідкладної допомоги та подолати багато кілометрів між кабінетами та установами, розповідаючи, що все що йому потрібно – це сфотографувати "оте кольорове вікно". фрагмент експозиції "Обережно крихке!" фото — Естет Газета Усі вітражі, представлені на світлинах проєкту "Обережно крихке!", — ймовірно, безповоротно втрачені. Дослідження за одними тільки гугл-картами свідчить про те, що будівлі, де знаходилися вітражі, отримали дуже серйозні пошкодження. За таких умов скляні поверхні в десятки квадратних метрів не мали жодних шансів вижити. Наприклад, вітраж "Знаки зодіаку" був частиною інтер'єру будівлі, де весною 2022 розміщувався один з підрозділів маріупольської тероборони, тому споруду було розбомблено. Також є фотопідтвердження цілковитого знищення ансамблю вітражів у маріупольському Палаці культури моряків. світлини вітражів "Знаки зодіаку" фото — Естет Газета "Усі ці вітражі так чи інакше пов'язані з трагічною долею Маріуполя, — каже Іван Станіславський. — Євген Скорлупін, автор вітража "Берегиня" помер у Маріуполі під час блокади міста російськими військами. Він був людиною похилого віку і, ймовірно, помер від голоду чи від виснаження, чи загострення хвороби. До вітражів, що були в інтер'єрі Приазовського державного технічного університету мене привів один з викладачів цього навчального закладу. Він пізніше пішов на фронт і загинув якраз рівно рік тому". Іван Станіславський розповідає про втрачені вітражі Маріуполя під час відкриття авторського проєкту"Обережно крихке!", справа — світлина вітража "Берегиня" фото — Естет Газета Проєкт "Обережно крихке!" Іван Станіславський присвячує усім маріупольцям "життя яких розбилося наче ці вітражі й зараз перебуває у друзках, які вони намагаються скласти заново" Виставку "Обережно крихке!" можна оглянути в офісі платформи "Mariupol Reborn", що працює з понеділка по п'ятницю з 10:00 до 17:00. Організатори зазначають, що готові до зустрічі гостей й у вихідні, але про це просять домовитися з ними попередньо телефоном. світлина фрагмента вітража, що прикрашав хол маріупольської філармонії (ПК Маркохім) фото — Естет Газета Нагадаємо, що на сайті "Естет Газети" опубліковано серію матеріалів Івана Станіславського про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. також читайте: У ЛЬВОВІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ФОТОПУТІВНИК «МАРІУПОЛЬ МОНУМЕНТАЛЬНИЙ» Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Центр інтелектуального мистецтва Меркурій (ЦІММ) вчора розпочав свою виставкову діяльність "Ретроспективою інтелектуального мистецтва України". У залах, площею понад 1000 м2, зібрано близько 400 робіт українських художниць та художників, створених від початку XX століття й до сьогодні. 17 ЛЮТОГО фрагмент експозиції Центру інтелектуального мистецтва Меркурій (ЦІММ) фото — Галина Кучманич Кураторський задум проєкту, кажуть організатори, — показати глядачам процеси, що відбувалися в українському мистецтві впродовж багатьох десятиліть поспіль На пресконференції з нагоди початку роботи інституції розповіли, що у Центрі інтелектуального мистецтва Меркурій спочатку діятиме постійна експозиція, а згодом відбуватимуться ротації виставкових проєктів. Зараз на виставці представлено твори Якова Гніздовського, Марії Примаченко, Карла Звіринського, Євгена Лисика, Алли Горської, Федора Тетянича, Костянтина Зоркіна, Сергія Якуніна, Олекси Фурдіяка, Альфреда Максименка, Анатоля Степаненка, Алли Гончарук, Миколи Трегуба, Романа Жука, подружжя Ганни Куц й Віктора Довгалюка та багатьох інших. відвідувачка роздивляється роботу Федора Тетянича "Всевидяче око нескінченності" (1990) фото — Іван Станіславський фрагмент експозиції "Ретроспективи інтелектуального мистецтва України" в ЦІММ фото — Іван Станіславський фрагмент експозиції "Ретроспективи інтелектуального мистецтва України" в ЦІММ фото — Іван Станіславський твори Віктора Довгалюка та Ганни Куц в експозиції "Ретроспективи інтелектуального мистецтва України" фото — Іван Станіславський "У цій експозиції ми зібрали кількасот знакових зразків українського мистецтва, створеного за останні сто років. Наш прем’єрний проєкт “Ретроспектива інтелектуального мистецтва України” на прикладі малярства, скульптури та інсталяцій має на меті розкрити історію креативних зрушень у мисленні українців та, сподіваюся, зруйнувати багато стереотипів про українське мистецтво XX століття. Переконаний, що правдиве інтелектуальне мистецтво — це те мистецтво, яке здатне комунікувати й візуалізувати наш, український, світогляд", — зазначив Богдан Мисюга, артдиректор ЦІММу. Команда інституції каже, що новий артпростір створювався як осередок комунікації людей з мистецтвом та як місце взаємодії творчих особистостей В експозиційних залах працюють медіатори та медіаторки. Вони допомагають відвідувачам познайомитися з інтелектуальним мистецтвом й краще зрозуміти сенси, закладені у ньому. робота Петра Старуха в артпросторі ЦІММ фото — Іван Станіславський відвідувачі роздивляються ескіз (1977) Євгена Лисика до декорацій балету "Тіль Уленшпігель" фото — Іван Станіславський твір "Пробудження" Олекси Новаківського в експозиції "Ретроспективи інтелектуального мистецтва України" фото — Іван Станіславський твори Костянтина Зоркіна в експозиції "Ретроспективи інтелектуального мистецтва України" фото — Іван Станіславський відвідувачка роздивляється роботу Мирослава Ягоди фото — Іван Станіславський Першими гостями ЦІММу стали ветерани та військові ЗСУ – пацієнти Національного реабілітаційного центру "Незламні" (UNBROKEN). "Працюючи над проєктом Центру інтелектуального мистецтва та створюючи наш виставковий простір, ми завжди пам’ятали завдяки кому маємо можливість це робити, — кажуть у Центрі інтелектуального мистецтва Меркурій "Для нашої команди ця зустріч була важливою і дуже теплою. Ці відвідини — перший крок у співпраці наших інституцій", — зазначає команда ЦІММу. — Зараз UNBROKEN та ЦІММ запустили спільну благодійну ініціативу — частина коштів з кожного спеціального благодійного квитка буде перерахована на допомогу "незламним пацієнтам". першими гостями ЦІММу сталі пацієнти Національного реабілітаційного центру "Незламні" (UNBROKEN) фото — Іван Станіславський першими гостями ЦІММу стали пацієнти Національного реабілітаційного центру "Незламні" (UNBROKEN) фото — Іван Станіславський першими гостями ЦІММу стали пацієнти Національного реабілітаційного центру "Незламні" (UNBROKEN) фото — Іван Станіславський першими гостями ЦІММу стали пацієнти Національного реабілітаційного центру "Незламні" (UNBROKEN) фото — Іван Станіславський Нагадаємо, що у грудні 2023 року ми опублікували інтерв'ю з артдиректором ЦІММу Богданом Мисюгою. На сторінці ЦІММу у Facebook зазначено, що артпростір працюватиме з вівторка по суботу й пропонує різні типи квитків. Для пенсіонерів та людей з інвалідністю передбачена знижка 50%. Безплатний вхід для військових, ветеранів та дітей до 14 років. також читайте: РОБОТИ ФЕДОРА ТЕТЯНИЧА ТА ВАСИЛЯ ЧЕКРИГІНА ПОКАЖУТЬ НА ВИСТАВЦІ В АМСТЕРДАМСЬКОМУ МУЗЕЇ СТЕДЕЛЕК Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Колекцію одягу “Березіль”, натхненну режисерським творінням Леся Курбаса, нещодавно презентував український бренд byMe. 27 ЛЮТОГО сорочка з колекції “Березіль” з фрагментами ескізів Вадима Меллера до вистав "Газ" та "Мікадо" фото - byMe "Березіль" — модерний український театр-студія створений у Києві 1922 року. Згодом колектив переїхав до Харкова. "Березіль" зосередив творчі зусилля на експериментах з авангардизмом, конструктивізмом та необароковим символізмом напротивагу поширеному тоді у театрі реалізму. У багатьох учасників та засновників театру — трагічна доля. З ними жорстоко розправилася радянська влада під час сталінського “червоного” терору 1930-х років. Леся Курбаса та Миколу Куліша, основників театру, було арештовано та розстріляно у карельському урочищі Сандармох 1937 року. Створюючи колекцію, бренд надихався історіями й режисерськими новаціями Леся Курбаса, ескізами художника Вадима Меллера, режисерською роботою Зінаїди Пігулович та драматургією доби Миколи Куліша. лонгслів з колекції “Березіль” з фрагментами ескізів Вадима Меллера до вистав "Газ" та "Мікадо" фото - byMe "У byMe ми віримо, що суспільство сьогодні готове й свідоме почути справжню історію "Березолю". Побачити мистецтво розстріляного відродження, що його транслюємо крізь брендовий жіночий одяг із колекції "Березіль", — кажуть засновники бренду. Зокрема у колекції представлені сорочки з вишивкою, взятою із вишиванки Леся Курбаса, лонгсліви з орнаментом за ескізами Вадима Меллера, тематичні хустинки та інші аксесуари. Раніше ми також писали про лімітовану серію світшотів з малюнками художниці Марії Примаченко, яку створили мережа "Сільпо" спільно з проєктом Ukrainian Beasts. Метою ініціативи є популяризація та збереження творчості мисткині. також читайте: ВИДАНО ПІД ЧАС ВІЙНИ — УКРАЇНСЬКІ КНИЖКОВІ НОВИНКИ ПРО МИСТЕЦТВО Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com