Любов Михайлівна Панченко мала вплив на розвиток українського мистецтва другої половини XX століття і загинула навесні минулого року, не витримавши окупацію рідної Бучі російськими військами. 04 ГРУДНЯ Любов Панченко (1938—2022) належить до групи мисткинь-шістдесятниць. Вона переважно створювала моделі одягу, зараз її назвали б дизайнеркою. Панченко довгий час працювала у Республіканському будинку моделей. Там була колекція одягу, створена за її ескізами: з вишивкою та іншими виразними національними елементами. Колекцію демонстрували іноземним гостям: погляньте, мовляв, як у СРСР плекають національні традиції. Але у виробництво такий одяг не йшов. Про цей епізод розповіла на презентації у київській книгарні «Книжковий Лев» мистецтвознавиця, завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська. Саме в цьому музеї зберігається творчий спадок Любові Панченко. фотопортрет Любові Панченко,1965 рік (фото 1), Панченко поруч ескізу сукні з вишивкою, 1960-ті рр. (фото 2), ескіз костюма зроблений Любов'ю Панченко, зберігається у приватній колекції (фото 3). усі фото - The lost treasures project Перша персональна виставка мисткині пройшла лише 1988 року у редакції журналу Київ. До речі, про журнали. У 1970–90-х роках у «Радянській жінці», культовому журналі другої половини ХХ століття, друкували ескізи, моделі одягу, схеми для вишивок, розроблені Любов’ю Панченко. Любов Панченко «вплітала» українські мотиви у свою творчість, підтримувала традиції й у звичайному житті, побуті «Моя мама збирала схеми вишивок з «Радянської жінки» і часто вишивала, як і мільйони інших жінок, — розповідає Діана Клочко. — Панченко виконувала важливу місію: виховувала смаки у ті страшні радянські часи. Любов Панченко рівнозначна таким мисткиням, як Тетяна Яблонська та Алла Горська. Це гарна фігура, на прикладі якої можна змінити оптику, коли зараз структуруємо та осмислюємо українське мистецтво XX століття». фото 1: презентація книги «Любов Панченко: повернення» у київській книгарні «Книжковий Лев» 21 листопада 2023 року. Фото — Вікторія Сологуб фото 2: мистецтвознавиця Катерина Лебедєва демонструє схему вишивки рушника за проєктом Любові Панченко, що публікувалися в журналі «Радянська жінка». Це єдина публічна форма реалізації талантів мисткині. Фото — Дзвенислава Новаківська 24 лютого 2022 року 84-річна мисткиня зустріла у рідній хаті у Бучі. За пару тижнів до того Любов Крупник, фахівець Українського інституту національної памʼяті, яка ініціювала видання книги, показала художниці макет альбому: Любов Михайлівна була вражена тим, що велика частина її доробки збережена і подана у виданні. Під час окупації художниця голодувала; по деокупації перебувала в київській лікарні. У соцмережах почали збирати кошти на її реабілітацію, але 30 квітня Любов Михайлівна відійшла у засвіти. На зібрані кошти видали альбом, а також на Яблунському цвинтарі у Бучі встановили пам’ятник мисткині, з чорного і червоного граніту. Похована Панченко поряд зі своїм чоловіком Олексієм Олійником (1925–1993), теж художником. обкладинка та кілька сторінок альбому-книги "Любов Панченко: повернення" фото — Олександр Савчук Альбом «Любов Панченко: повернення» став першим релізом харківського видавця Олександра Савчука під час війни. Це видання українською та англійською мовою, зі статтями Олени Лодзинської, Василя Перевальського, Діани Клочко та великою кількістю ілюстрацій. Це вже другий наклад цього видання. Твори Любові Панченко надихають. Наприклад, в «Українському ДОМі» на Кіпрі українці малюють за ескізами мисткині та популяризують українську культуру (керівники проєкту Ірина Чайка та Вероніка Чернієнко). Софія Розуменко в межах проєкту «60. Втрачені скарби» створила інді-гру за мотивами творчості Любові Панченко. А на презентації в Києві німкеня Ханна похвалилася тим, що має татуювання за ескізом Любові Панченко. Крім того, дівчина вивчила українську мову! також читайте: ВИДАНО ПІД ЧАС ВІЙНИ — УКРАЇНСЬКІ КНИЖКОВІ НОВИНКИ ПРО МИСТЕЦТВО Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

3 грудня Херсонський художній музей втретє зазнав ворожого обстрілу. Про це сьогодні вранці інституція повідомила на своїй твіттер-сторінці. 04 ГРУДНЯ "Знов постраждала музейна будівля, посічений фасад. Багато плит OSB у вікнах повибивало. Міцні протиуламкові плити встояли, але розкололись. Уламки прошили стіни всередині", — йдеться у повідомленні. постраждала від ворожого обстрілу будівля музею фото — Херсонський художній музей Нагадаємо, що восени 2022 року, коли місто перебувало під окупацією Росії, Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка був розграбований. Частина викрадених творів згодом "засвітилася" у Криму, доля багатьох залишається невідомою. У листопаді 2022 у Херсонському художньому музеї оприлюднили перелік вкрадених робіт, які вдалося ідентифікувати по фото з сімферопольського музею. Серед них "Хати на заході сонця" П. Соколова, "Пейзаж Парижа" Михайла Андрієнка-Нечитайла, "Осіння пора" Георгія Курнакова, "Гладіолуси" Леоніда Чичкана, "Ланка" Гаврила Глюка. також читайте: ХУДОЖНИЦЯ-НАЇВІСТКА ОЛЕНА РИБАЛЬЧЕНКО ПЕРЕДАЛА В ДАР ХЕРСОНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЮ СВОЇ РОБОТИ Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com

Аукціонний дім Sotheby's провів аукціон "Мистецтво 20 століття: інший погляд" (20th Century Art: A Different Perspective), під час якого робота українського художника Івана Марчука "Тут спокій поселивсь" пішла з молотка за 76,200 Євро. Естімейт твору було встановлено на рівні 40,000-60,000 Євро. робота Івана Марчука "Тут спокій поселивсь", фото - Sotheby's Пейзаж "Тут спокій поселивсь" Іван Марчук написав 1982 року. Робота перебувала у приватній американській колекції, а її новий власник — невідомий, про це художник написав на своїй сторінці у Facebook. "Сподіваюся, що у моєї "дитини" — щаслива доля", — додав митець В межах аукціону "Мистецтво 20 століття: інший погляд" (20th Century Art: A Different Perspective), який відбувся 9 листопада у Кельні, на продаж було виставлено близько шістдесяти робіт митців-модерністів та твори сучасного мистецтва з центральної та східної Європи. робота Івана Марчука "Тут спокій поселивсь", фото - Sotheby's До слова, влітку 2022 року на аукціоні "ART CAN HELP" від аукціонного дому GOLDENS серед лотів була робота Івана Марчука "Сад спокуси", з його рідкісної серії натюрмортів. Тоді основною метою онлайн аукціону був збір коштів для підтримки Збройних Сил України у партнерстві з фондом компетентної допомоги армії "Повернись живим". Також ми писали про те, що на вернісажі виставки Івана Марчука у Кракові відбулася презентація нового українського вина під брендом BIG WINES та назвою "BIG ART limited edition. Ivan Marchuk", етикетки якого прикрасила робота художника "Пробудження". Вона, як і багато інших картин Марчука, створена в унікальній авторській техніці — "пльонтанізм". вино "BIG ART limited edition. Ivan Marchuk" Вино "BIG ART limited edition. Ivan Marchuk" зроблене з українського автохтонного сорту винограду Одеський чорний (Odesa Black) або Аліберне, врожаю 2020 року, дбайливо вирощеного на Одещині. Для виробництва обрано крафтову виноробню в Ясногородці, яка постраждала у лютому минулого року під час російської навали. також читайте: ЩЕ ОДНУ РОБОТУ АРХИПЕНКА ДОДАВ ДО ПОСТІЙНОЇ ЕКСПОЗИЦІЇ ШТУТГАРТСЬКИЙ STAATSGALERIE Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon чи Buy me a Coffee. Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Після 8 років ревіталізації, у стінах індустріальної будівлі, де раніше діяла фабрика, відкрився найбільший у Львові центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center. Тепер тут, у спеціально відновлених приміщеннях, проводитимуться виставки, театральні та музичні перформанси, освітні події. Jam Factory Art Center, вигляд бічного фасаду ревіталізованого простору, фото — Іван Станіславський ІСТОРІЯ Артпростір розташований у районі Підзамче, на північ від центру Львова, у колись успішній індустріальній околиці. Будівля з характерним парапетом та неоготичним фасадом має статус пам’ятки місцевого значення та була побудована на замовлення єврейського підприємця Йозефа Кроніка в 1872 році. До Другої світової війни у будівлі функціонувала фабрика алкогольних напоїв. Після війни завод імпортував вина з Молдови та інших частин СРСР, поки в 1970 році не був перетворений на фабрику з перероблення фруктів і овочів. Діяльність фабрики зупинили в 1990-х роках. З 2008 року будівлю використовували на тимчасовій основі для культурних ініціатив, наприклад, тут відбувався “Тиждень актуального мистецтва,” театральний фестиваль та інші мистецькі та громадські заходи. оновлений фасад будівлі, у просторах якої відкрився центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center (фото 1 — Іван Станіславський) збережений автентичний напис на фасаді будівлі нового артцентру; до Другої світової війни тут діяла лікеро-горілчана фабрика Йозефа Кроніка (фото 2 — Іван Станіславський, фото 3 — Назарій Пархомик/Jam Factory Art Center) СЬОГОДЕННЯ 2015 року Гаральд Біндер, філантроп, культурний підприємець та історик, викупив простір фабрики та вирішив заснувати там новий культурний центр. Jam Factory Art Center - не перший проєкт пана Біндера у Львові. У 2004 році він започаткував “Центр міської історії східної та центральної Європи у Львові”, незалежну дослідницьку установу, яка об’єднує істориків, соціологів, архітекторів, мистецтвознавців та діячів культури для документування багаторівневої історії регіону та підтримки освітніх ініціатив в Україні. Фінансова підтримка проєкту базується на приватному фонді. “Мій порив продовжити свою першу ініціативу, “Центр міської історії”, зміцнів після того, як я відчув, який потенціал криється в Україні та її людях. Так само, як і наука, мистецтво є важливим засобом глибоких роздумів для суспільства, особливо під час війни”, — каже Гаральд Біндер команда Jam Factory Art Center (зліва направо): Божена Пеленська, програмно-виконавча директорка; Гаральд Біндер, засновник; Тетяна Федорук, операційно-виконавча директорка фото — Іван Станіславський Згрупований навколо відкритого внутрішнього дворика та алеї, Jam Factory Art Center, задуманий як адаптивна локація для різних видів мистецтв. Простір нової артінституції складається з давнього відновленого комплексу (тут розмістили великий виставковий зал, історичну виставку, крамницю, Jam Bar і терасу) та нових об'єктів, зокрема "чорного куба", який слугує репетиційною залою, аудиторіуму, Jam Cafe, укриття й офісу. комплекс Jam Factory Art Center згрупований навколо відкритого внутрішнього дворика, фото — Іван Станіславський артпростір розташований у районі Підзамче, на північ від центру Львова, у колись успішній індустріальній околиці, фото — Іван Станіславський фрагмент інтер'єру відновленій будівлі Jam Factory Art Center, фото — Іван Станіславський фрагмент інтер'єру відновленій будівлі Jam Factory Art Center, фото — Богдан Ємець/ Jam Factory Art Center монтаж історичної виставки у відновленій будівлі Jam Factory Art Center, фото — Іван Станіславський фрагмент інтер'єру Jam Bar, фото — Іван Станіславський Навколо артцентру облаштована публічна зона для прогулянок і відпочинку. Вхід на територію комплексу буде вільним, за винятком окремих подій та виставок. ПЕРША ВИСТАВКА Історія мистецької інституції Jam Factory Art Center розпочинається виставкою “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” під кураторством Катерини Яковленко, Наталії Маценко та Бориса Філоненка. вхід на виставку “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, яка стала першим проєктом Jam Factory Art Center, фото — Іван Станіславський У виставці представлені роботи українських художниць і художників 2022-2023 років та з довшої хронології — від ХІХ століття по сьогодні. Виставка побудована за принципом новел та об'єднує твори на двох дистанціях — між сьогоденням і минулим та між персональними переживаннями й досвідами воєнного часу. "Коли ми втрьох (кураторська група Яковленко, Маценко, Філоненка - ред.) говорили про те, що таке "мистецтво під час війни", то задавилися питанням, звідки починати відлік? Визначити цей початок було досить важко. Ми постійно поверталися все далі й далі назад. І врешті-решт ми підважуємо концепцію короткого XX століття і говоримо про його незавершеність, з іншого боку у цій виставці ми розширюємо рамку до козацької доби, козацька зброя, представлена на виставці, — це наша найвіддаленіша у часі робота. У нашому виставковому просторі ці давні експонати зустрічаються з роботами, створеними цього і минулого року", — розповідає про концепцію виставки Борис Філоненко, співкуратор. у виставковому просторі давні експонати зустрічаються з роботами, створеними цього і минулого року Експозиційний простір артцентру розташований у лівому крилі будівлі. Для проєкту “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” суцільний об'єм розділили на кілька дрібніших залів. Експозиція виставки продовжується на "нульовому" поверсі, який також обладнаний під укриття. фрагмент експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на фото видно роботи: "Глядачі" (2016) Нікіти Кадана, "Небо" (2016) Андрія Сагайдаковського та світлину з серії "Відсутні-Присутні" (2019) Поліни Полікарпової фрагмент експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на першому плані фото робота "Небо" (2016) Андрія Сагайдаковського, на другому — "Фіранка" (2022) Анни Звягінцевої фрагмент експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на фото видно роботи "Приховане" (2023) Кристіни Мельник (зліва) і "Вівторок" (2023) Елени Субач (справа) фрагмент експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на фото видно роботу "Зализуючи рани війни" (2016-2022) Лії та Андрія Достлєвих всі фото — Іван Станіславський "У роботах, які ми обрали для виставки, — не лише твори присвячені темі війни, але й твори авторів, які або були у війську та захищали Україну, а дехто з них загинув, або просто зараз знаходяться у війську, захищаючи нас, але все одно залишаються артистами/артистками, художниками/художницями... Для нас важливим було надати їм голос, аби ми не лише пам'ятали про них та про їхню працю з захисту нас з вами, але також пам'ятали про них, як про частину мистецької спільноти. Серед наших учасників/учасниць є ті, хто наразі не має змоги, будучи у війську, продовжувати свою художню практику, а цим проєктом ми даємо їм голом, саме як художникам/художницям" — коментує Наталія Маценко, співкураторка виставки. серед учасників виставки є ті, хто наразі не має змоги, будучи у війську, продовжувати свою мистецьку практику. Цей виставковий проєкт дає їм голос, саме як художникам фрагмент експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на фото робота "Мир — світові" (2014-2015) Любомира Тимківа монтаж експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на фото інсталяція "Сльозогінний раз" (2014-2023) Олексія Сая та серія світлин "Забута картопля" (2022) Миколи Коломійця монтаж експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, художниця Алевтина Кахідзе біля своїх робіт монтаж експозиції “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”, на виставці представлена зброя доби козацтва з Українського музею приватних колекцій, історичної зброї та обладунків Євгенія Гредунова, всі фото — Іван Станіславський Виставка “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” триватиме до березня 2024 року та буде доповнена програмою з дискусій, зустрічей, кураторських екскурсій. також читайте: ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ МАРІУПОЛЬСЬКИХ ШЕДЕВРІВ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Фото: Іван Станіславський, Назарій Пархомик, Богдан Ємець Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon чи Buy me a Coffee. Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Нетривала, але плідна робота бригади Алли Горської посприяла появі у Маріуполі ще одного впізнаваного твору монументального мистецтва. Вкінці 1967 року недавні співавтори мозаїк «Дерево життя» та «Боривітер», які прикрасили інтер'єри ресторану «Україна», створюють іншу масштабну мозаїку на першому поверсі того ж самого будинку. Галина Зубченко разом з Григорієм Пришедьком виконують панно «Квітуча Україна» площею 60 квадратних метрів. мозаїчне панно «Квітуча Україна» в інтер'єрі маріупольського супермаркету (колись — гастроному «Київ»), 2021 р., фото — Іван Станіславський відносини Зубченко та Пришедька з бригадою Горської-Зарецького були непростими Вочевидь, відносини Зубченко та Пришедька з бригадою Горської-Зарецького були непростими. В архівах збереглася заява Віктора Зарецького на ім’я маріупольського художника Валентина Константінова, який в той час очолював худраду області. Цитуємо частину цього документа: «Практика робіт над об'єктом робіт ресторану «Україна» спільно з вищевказаними "товаришами" показала їхнє абсолютне творче безсилля. Тому ми, керівник спільно з членами бригади Горською і Плаксієм, зобов'язані відмовити в авторстві тов. Зубченко і Пришедьку, оскільки вважаємо, що стверджувати їхнє ім'я в мистецтві буде окозамилюванням по відношенню до громадськості». вирізка з газети "Приазовський робітник" про відкриття гастронома «Київ», 1967 р. Попри таку нищівну характеристику імена Галини Зубченко та Григорія Пришедька залишилися серед творців «Дерева Життя» та «Боривітра», а сама Горська навіть стала дотичною до творчого дебюту цих художників як самостійних монументалістів. В приватних і музейних колекціях залишилося кілька варіантів ескізу панно «Квітуча Україна» підписаних Горською. Людмила Огнєва, дослідниця творчості Горської, дійшла висновку, що образ України створювався нею для оформлення донецької школи №5. Над ним бригада працювала впродовж 1965-1966 років. Проте цей задум не був реалізований. варіанти ескізів панно «Квітуча Україна» Алли Горської (фото 2 - фінальний ескіз з архіву Валентина Константінова, надано Сашком Чернідісом) як сталося, що Зубченко та Пришедько використали у своїй роботі ескіз Горської залишається невідомим Можливо, Галина Зубченко брала рівноцінну участь у створенні цього образу, бо мисткині працювали разом на об’єктах у Донецьку. Але треба зазначити, що в жодному з каталогів власних робіт Зубченко та Пришедько не згадують співавторство Горської, також немає свідчень, що Горська мала щодо цього якісь претензії. Отже, хоча участь Алли Горської практично не викликає сумнівів, документально це ніде не зафіксоване, тому атрибуція цього твору може бути неостаточною. У 2021 році в архівах Валентина Константінова було знайдено фінальний ескіз мозаїки. Вірогідно, що влітку 1967 року, після завершення роботи над «Боривітром» й «Деревом Життя», Галина Зубченко та Григорій Пришедько залишилися у Маріуполі й одразу почали працювати над «Квітучою Україною». Панно було завершено у листопаді того ж року. Мозаїчна композиція прикрасила тильну стіну приміщення гастроному «Київ». У 1960-х роках магазин був влаштований таким чином, що відвідувач впирався поглядом у мозаїку з самого порогу. У новітній час приміщення зайняв супермаркет і зображення було частково перекрито стелажами та приладами освітлення. архівна світлина мозаїчного панно «Квітуча Україна» в інтер'єрі маріупольського гастронома «Київ», кін. 1960-х рр. мозаїчне панно «Квітуча Україна» в інтер'єрі маріупольського супермаркету, 2021 р., фото — Іван Станіславський У центрі полотна зображена жінка, вдягнена в національне вбрання, що символізує Україну. Митці використали емоційно потужний образ матері-батьківщини, яка щиро розкриває обійми кожній своїй дитині. В ногах її знаходиться квітка – символ родючості, а навколо зображені дари природи. Впадають в око непропорційно великі долоні, як нагадування, що всі блага землі даються тяжкою працею. Велика, яскрава постать надає роботі урочистий дещо патетичний тон. Панно вписане в прямокутну площину, проте візуально обмежене овалом рослинних орнаментів. Композиційні рішення фокусують глядача на центральній зоні, надають всьому зображенню цілісності та завершеності. Але при тому панно не виглядає статично. Завдяки асиметрії контурів фігури та розкритим догори концентричним дугам художникам вдалося закласти в зображення внутрішнє напруження та створити враження швидкоплинності моменту. фрагменти панно «Квітуча Україна» (фото 1-5), фото — Іван Станіславський Маріупольське панно «Квітуча Україна» стала дебютом творчого тандему Зубченко та Пришедько, який згодом отримає подальше визнання завдяки київським роботам «Ковалі сучасності», «Тріумф кібернетиків» та «Перемога». До початку повномасштабного вторгнення мозаїка «Квітуча Україна» зберігалася в гарному стані. У 2012-2013 роках панно частково ремонтували. Навесні 2022 року під час облоги Маріуполя російськими військами будівля гастроному зазнала ушкоджень, але розташоване на першому поверсі панно суттєво не постраждало. мозаїчне панно «Квітуча Україна» в інтер'єрі маріупольського супермаркету 2022 р. Стаття «Історія маріупольської «Квітучої України»» продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ГАЛИНА ЗУБЧЕНКО (1929 - 2000) Монументалістка, художниця Першим вчителем малювання у Галини був художник-бойчукіст Охрім Кравченко. Продовжила своє навчання у художній студії при Палаці дитячої творчості у Єлизавети Піскорської — учениці Федора Кричевського та Михайла Бойчука. Закінчила Київський художній інститут (1959) в О. Шовкуненка, М. Іванова, С. Отрощенко, Г. Синиці. Працювала в галузі монументального мистецтва, живопису, кераміки. У співавторстві з С. Отрощенко, А. Горською, В. Зарецьким, Г. Синицею, Г. Пришедько та ін. виконала численні панно у Києві, Донецьку, Маріуполі. Учасниця всеукраїнських виставок (з 1960 р.). Роботи зберігаються у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини, Маріупольському, Кіровоградському, Сімферопольському художніх музеях, Севастопольській картинній галереї, Музеї Івана Гончара, а також художніх галереях і приватних колекціях США, Канади, Аргентини, Японії, Австралії, Тайваню, Німеччини, Хорватії та ін. ГРИГОРІЙ ПРИШЕДЬКО (1927 - 1978) Живописець, монументаліст Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1951) у М. Паніна, Н. Погребняка, Т. Дроздової, Г. Невечеря. Жив і працював у Маріуполі (1952 - 1967), останні роки пройшли у Києві. Брав участь у виконанні ряду мозаїчних панно у Маріуполі: на Будинку зв'язку (1964), на школі № 54 (обидва у співавт. з В. Арнаутовим), в гастрономі «Україна» (1967, у співавт. з Г. Зубченко). З 1967 разом зі своєю дружиною Г.. Зубченко створив низку мозаїчних панно у Києві: на фасаді Палацу спорту АН УРСР (1968-1969), інституті ядерних досліджень АН УРСР (1972 - 1974), інституті кібернетики АН УРСР (1974 - 1976) та ін. Був ініціатором створення в Маріуполі картинної галереї ім. А. Куїнджі на громадських засадах (1962). Учасник республіканських (з 1960), обласних (з 1956) виставок. Персональні: 1959, 1970 - Маріуполь; 1987 - Київ (спільно з Г.А. Зубченко). Роботи зберігаються в Маріупольському художньому музеї, приватних збірках України та за кордоном. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

У ніч на 6 листопада росіяни завдали ракетного удару по центру Одеси. Одна з ракет влучила поруч Одеського національного художнього музею, в результаті чого у будівлі пошкоджені стіни, вибиті деякі вікна ти шибки, повідомив голова Одеської обласної військової адміністрації Олег Кіпер. виставкова зала Одеського національного художнього музею після ракетної атаки росіян, фото — Іван Страхов/Одеський художній музей У музеї підтвердили цю інформацію та оприлюднили світлини завданих руйнувань. "Увечері 5 листопада Одеський національний художній музей постраждав через ракетну атаку РФ. А вже сьогодні музейний день народження – 124 роки!", — написали музейники. Сьогодні, 6 листопада, музей зачинений для відвідувачів. Перенесено усі заплановані події. "Зараз у музеї триває процес оцінки пошкоджень, фіксація наслідків ураження та слідчі дії", — повідомили у музеї. виставкові зали Одеського національного художнього музею після ракетної атаки росіян, фото — Іван Страхов/Одеський художній музей Серед постраждалих виставок: «Сонце заходу / Sol occidens» Марґіт та Романа Сельських; «Квіти за відвалами» Бориса Айзенберга; «Black Sea» Стаса Жалобнюка; «Радість» Володимира Семківа; «Вівтар небесного війська» Альбіни Ялози; «Великі луги, рясні трави» Kinder Album. Постраждали також й художні твори постійної експозиції музею, зокрема роботи Олександра Грехова з його серії «Квантовий стрибок Шевченка». "Роботи то таке, добре, що люди цілі. Вже немає ніяких слів, щоб описати сусідню країну гній, — написав зранку на своїй сторінці у Facebook Грехов. — Так співпало, що сьогодні музею 124 роки, Одеський художній, тримайтеся, і ми всі будемо!". постраждалі роботи Олексанра Грехова з серії «Квантовий стрибок Шевченка», фото — Іван Страхов/Одеський художній музей Влітку 2021 року музей повністю оновив свою експозицію сучасного мистецтва на другому поверсі. Тоді, після понад піврічної реконструкції, для відвідувачів відкрили сім залів з роботами з музейної колекції, створеними за останні сто років. Загалом нова експозиція об'єднала понад 300 робіт у різних напрямках та техніках, чимало з яких десятиліттями зберігалися у фондах. Нагадаємо, що згідно з указом президента України №541/2021 Одеському художньому музею було надано статус національного. Також ми писали про те, що на початку 2023 року Одеський національний художній музей оцифрував свій науковий архів і виклав його на спеціальній мультимедійній онлайн-платформі українською та англійською мовами. Відтепер матеріали архіву стали доступними дослідникам, науковцям та всім зацікавленим особам. Зазначимо, що Росія під час ракетних обстрілів та дронових атак Одеси влітку цього року вже двічі руйнувала культурні об'єкти в історичному центрі міста, що знаходиться в охоронному переліку об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Верховна Рада України зверталася до ЮНЕСКО з закликом щодо необхідності позбавлення Росії членства в організації. Попри це 45-та сесія комітету світової спадщини ЮНЕСКО, яка відбувалася в Ер-Ріяді (Саудівська Аравія) з 10 до 25 вересня не лише не позбавила країну-агресора членства в організацій, а ще й прийняла рішення про поповнення свого списку об'єктів світової спадщини новою позицією — Астрономічними обсерваторіями Казанського університету. принт-скрін допису, який опублікувало Бюро ЮНЕСКО в Україні ДОПОВНЕНО: 6 листопада близько полудня Бюро ЮНЕСКО в Україні, що має офіс у Києві, на своїй сторінці у twitter (x) опублікувало світлини з руйнуваннями, яких зазнав Одеський національний художній музей внаслідок ракетної атаки. В дописі також йдеться про те, що ЮНЕСКО рішуче засуджує цю атаку. також читайте: ЮНЕСКО ГОТУЄ ФАХІВЦІВ ДЛЯ БОРОТЬБИ З "ЧОРНИМ" ТРАФІКОМ УКРАЇНСЬКИХ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Фото: Іван Страхов/Одеський національний художній музей Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon чи Buy me a Coffee. Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

6 листопада Одеському художньому музею (ОХМ) виповнюється 123 роки. Спеціально до цієї події інституція презентуватиме свій цифровий каталог. фрагмент експозиції «ХХ- XXI: від двадцятих до двадцятих» Одеського художнього музею, червень 2021. Фото — ОХМ "Цифровий каталог колекції музею — це справжній прорив для нас", — кажуть у музеї й пояснюють, що такий каталог дасть можливість усім охочим познайомитись з унікальною колекцією українського мистецтва зі збірки ОХМ, навіть тими предметами, які поки не вміщаються у виставкових залах. Цифровий каталог колекції музею — це справжній прорив До цифрового каталогу увійшло понад 1000 робіт: від декоративно-ужиткового мистецтва до живопису, від скульптури до графіки. Презентація відбудеться у неділю, 6 листопада, в онлайн форматі, то ж взяти участь у події можуть всі охочі. фрагмент експозиції «ХХ- XXI: від двадцятих до двадцятих» Одеського художнього музею, червень 2021. Фото — ОХМ Раніше ми писали про те, що влітку 2021 року ОХМ повністю оновив свою експозицію сучасного мистецтва на другому поверсі. Тоді, після понад піврічної реконструкції, для відвідувачів відкрили сім залів з роботами з музейної колекції, створеними за останні сто років. Загалом нова експозиція об'єднала понад 300 робіт у різних напрямках та техніках, чимало з яких десятиліттями зберігалися у фондах. Також читайте: НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ У ЛЬВОВІ СТВОРИВ NFT-КОЛЕКЦІЮ ТА ПРЕДСТАВИВ ЇЇ НА ВІРТУАЛЬНІЙ ВИСТАВЦІ Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Фото: Одеський художній музей Матеріал: Ія Степанюк

До початку повномасштабного російського вторгнення, в Маріуполі було одне з найбільших у країні зібрань мозаїчної монументалістики, що включало 26 значних авторських творів та кілька десятків робіт меншого масштабу. Серед них окреме місце займали мозаїки команди Алли Горської «Боривітер» та «Дерево життя», які лишалися одними з небагатьох робіт шістдесятниці, що перебували на територіях не окупованих Росією. мозаїка «Боривітер», фото — Іван Станіславський Історія створення цих панно почалася понад півстоліття тому. Тоді Віктор Зарецький та Алла Горська опинилися у Маріуполі, не вперше і не випадково. Починаючи з 1965 року митці багато працювали на Донбасі. Тільки за один (1965) рік вони виконали у Донецьку 8 мозаїк: «Космос», «Вогонь», «Земля», «Сонце», «Надра», «Вода», «Вітер» та «Життя». У серпні 1966 художники завершували панно «Прометеї» («Шахтарський Край»). Саме тоді, за спогадами Олексія Зарецького, його батьки — Віктор Зарецький та Алла Горська, вирішили завітати до Приазов’я. Однією з цілей цієї поїздки було знайомство з маріупольським монументалістом Віктором Арнаутовим. Біографія Арнаутова нагадує пригодницький роман: син священника, офіцер білої гвардії, емігрант, учень популярного монументаліста Дієго Рівери, професор Стенфордського університету і нарешті реемігрант. 1963 року Віктор Арнаутов повернувся з США на Батьківщину та став авторитетним художником-монументалістом у Маріуполі. Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Мені б хотілося детальніше розповісти про взаємини столичних митців та маріупольських художників. На щастя, ці свідчення збереглися в архівах Леля Кузьминкова і Валентина Константінова, та в усних розповідях про ті далекі події автору цих рядків. Про ці події також опубліковані спогади Галини Зубченко та сина Зарецького і Горської — Олександра. Ось що згадувала Галина Зубченко: «Вони нас дуже гостинно зустріли, на своїх машинах повезли до моря. Ми були такі стомлені (працювали над мозаїками в Донецьку - авт.)! А там купалися, ловили сіткою рибу. Тоді ще риба була. Зробили подвійну юшку, їли. Кавуни величезні були. Крім нас, приїжджали Анатолій Лимарєв з дружиною, маріупольські художники Юрій Злидень і греки Валентин Константінов та Лель Кузьминков. Хоч би де ми були, то пропагували розвиток сучасного мистецтва на основі народного. Греки, вважали ми, мають ґрунтуватися на місцевому, на грецькому мистецтві, щоб національний колорит був. Греки переймалися цією ідеєю. І наскільки я знаю, вони й досі намагаються робити своє». І справді, пізніше, тандем Кузьминков-Константінов закінчив свою першу смальтову мозаїку «Свято врожаю» в Урзуфі, де не без проблем цензурного характеру художники змогли використати яскраво виражені грецькі мотиви. У розповідях про Горську, Лель Миколайович із захопленням відзначав особливу жіночність і привабливість останньої. Це була волелюбна жінка, розмовляла доброю українською мовою, щоправда, могла й круте слівце застосувати. Кузьминкова вона називала — Лесь, а він зазначав, що так його звали в дитинстві. Коли вони були в Урзуфі, то запливали на човні далеко в море, де всі пірнали й кружляли навколо Алли як дельфіни. В Аллу був навіть закоханий один із маріупольських художників — розповідав мені по секрету Лель Миколайович. авторський склад бригади, що працювала над створенням «Боривітра» та «Дерева життя», підписаний на фрагментах мозаїк (фото 1-2), фото — Іван Станіславський МАРІУПОЛЬСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ ГОРСЬКОЇ ТА ЗАРЕЦЬКОГО Навесні 1967 року Віктор Зарецький та Алла Горська прибули до Маріуполя у творчу експедицію на чолі цілої бригади. До групи входили Борис Плаксій, Галина Зубченко, Василь Парахін, Надія Світлична та маріупольський художник Григорій Пришедько, що раніше працював з Віктором Арнаутовим. Команда авторів вже пройшла всі кола бюрократичного пекла з затвердження попередніх ескізів і мала на руках фінальні картони. Можна було починати. команда авторів пройшла всі кола бюрократичного пекла з затвердження попередніх ескізів панно «Дерево Життя» в інтер'єрі ресторану «Україна» (Маріуполь, кін. 1960-х - поч. 1970-х рр.) фото надане Л.Огнєвою Приміщення ресторану «Україна», яке потрібно було прикрасити монументальними роботами, складалося з двох об’ємів. У першій, більшій, залі художники мали зробити мозаїчне панно «Дерево життя» площею 35 квадратних метрів. Ліворуч, за рогом розташовувався окремий майданчик менших розмірів, там мав з’явитися «Боривітер» площею 18 квадратів. 23 травня 1967 року о 7:30 ранку Зарецький та Горська увійшли до ресторану «Україна», щоб розпочати роботи. З вікон останнього поверху відкривався гарний краєвид на море. У цю пору ранки у Маріуполі ще свіжі та бадьорі, літня спека тільки-но починає підбиратися зі степів у місто Кілька наступних днів вся бригада «до болю в хребті» підіймала матеріали на п’ятий поверх та проводила підготовчі роботи, а 27 травня вперше приміряли картони «Боривітра» на стіну. Виявилося, що «сам Птах занадто великий. Маленьке приміщення. Малюватимемо просто на стіні», — пише у своєму щоденнику Алла Горська. панно «Боривітер» (Маріуполь, 2019 р.) фото — Іван Станіславський «Боривітер» мав бути програмним соцреалістичним зображенням, але на свій страх і ризик митці змінили затверджений в інстанціях ескіз. Замість птиці-борця з'явилася легка, стрімка композиція. За задумом авторів, графічні й колірні рішення панно були покликані емоційно відбити сутність Приазов'я як місця, де степові вітри стикаються з водами Азовського моря. Місцева природа таки вплинула на художників. «Боривітер» мав бути програмним соцреалістичним зображенням, але на свій страх і ризик митці змінили затверджений в інстанціях ескіз Роботи над обома мозаїками йшли паралельно. Проте спершу почали викладати «Дерево життя». Цей образ символізує всесвітній лад, єдність світу. Корені дерева знаходяться під землею, гілки в космічному світі, а стовбур між землею і небом, в кроні дерева знаходиться гніздо. Автори мозаїки використовуючи архаїчні символи Світового дерева та птахів, метафорично переповіли головний міф предків про створення Всесвіту. панно «Дерево життя» (Маріуполь, 2019 р.) фото — Іван Станіславський панно «Дерево життя» мало чітко виражене українське обличчя і нападки на нього почалися ще під час створення 3 липня Горська пише у своєму щоденнику: «Був Іванченко з Києва. Нарада. Напади Іванченка на наше Дерево». З 27 червня по 8 липня бригада викладала смальтою «Боривітер». Потім маленькі поправочки, чистили, мили обидві роботи. 12 липня Алла Горська нотує: «Розбили шампанське. Випили шипучку. Закінчили». фрагмент панно «Дерево життя» фото — Іван Станіславський Менше ніж за два місяці бригада Горської-Зарецького оздобила інтер’єр ресторану «Україна» двома мозаїками, першими в Маріуполі застосувавши смальтовий набір і низку інших матеріалів та технік. Роботи мали експериментальний характер, оскільки митці широко використали нестандартні матеріали: шлакоситал та метал. В архітектурі «Дерева життя» особливе місце зайняв листовий алюміній, він надав роботі химерної прозорості та сяяння. «Боривітер» містить, навіть фрагменти нержавіючих ложок. Сміливі фактурні сполучення матеріалів, чергування рельєфів та контррельєфів надали зображенням ефект руху, який помічали сучасники. панно «Дерево життя» (Маріуполь, 2019 р.) фото — Іван Станіславський «Гілки «Дерева життя» наче гойдались», — пригадує Валентин Константінов За роботою митців спостерігав місцевий художник-монументаліст Валентин Константінов. У другій половині 1960-х років він був головою худради виробничих майстерень і курував створення усіх монументальних робіт у Маріуполі. У його спогадах, Алла виділялася між усіх, робота захоплювала її повністю. Кожен камінчик вона прискіпливо розглядала перед тим як визначити його місце. Результат був дивовижним: камінці одного кольору давали не тільки відблиски різних відтінків, а й змінювали їх залежно від кута освітлення. Це створювало ефект руху. «Гілки «Дерева життя» гойдались», — пригадує Константінов. На його думку, художня цінність творів бригади Алли Горської була надзвичайно висока. У ЗАСТІНКАХ Після загибелі Горської, через ідеологічні причини, «Дерево життя» замурували цеглою. Залишати у всіх на очах роботу відомої дисидентки із зображенням дерева, що символізує вічне життя було неприйнятно. У застінках панно пробуло майже сорок наступних років, поки завдяки ентузіазму дослідниці життя Алли Горської Людмилі Огнєвої не було визволено. стіна з дзеркалом в ресторані «Україна» за якою знаходилось панно «Дерево життя» (Маріуполь, 1970-х рр.) фото надане Л.Огнєвою залишати у всіх на очах роботу відомої дисидентки із зображенням дерева, що символізує вічне життя, було неприйнятно 22 липня 2008 року Людмила Огнєва разом з донецьким художником-монументалістом Михайлом Кушніром приїхала до Маріуполя на запрошення власника ресторану «Україна» Миколи Тимченка. Цьому візиту передувало кілька років роботи в архівах та розслідування на місці. Вже мало хто пам’ятав що в ресторані було дві мозаїки, але Огнєва сподівалася що «Дерево» не загинуло. На огляд були запрошені маріупольські монументалісти Валентин Константінов та Лель Кузьминков. У приміщенні ресторану вже почалися ремонтні роботи. Було демонтовано стелю і це давало можливість зазирнути зверху за стіну, яка закривала мозаїку. Так було доведено що «Дерево життя» ще існує. стіна за якою знаходилось панно «Дерево життя» під час обстеження у липні 2008 року фото надане Л.Огнєвою У неділю, 13 жовтня 2008 року, стіну, яка майже 40 років затуляла панно, прибрали. Проте, так склалося, що невдовзі ресторан припинив роботу, а приміщення на довгі роки опинилося під замком. Через це дуже небагатьом пощастило побачити роботи бригади Алли Горської на власні очі. Сюжетно позачасові, естетично досконалі та позбавлені будь-яких соцреалістичних концепцій, ці дві роботи бригади Алли Горської були невідомими перлинами маріупольського зібрання монументалістики. панно «Дерево життя» (Маріуполь, 2019 р.) фото — Іван Станіславський «ДЕРЕВО ЖИТТЯ» ТА «БОРИВІТЕР» — СЬОГОДЕННЯ Російське вторгнення завдало Україні безліч незворотних втрат, серед яких — тотальна руйнація матеріальних об’єктів культурно-історичної спадщини. Найболючішою з подібних втрат в Маріуполі, безперечно, є руйнування мозаїк виконаних бригадою на чолі з видатною мисткинею Аллою Горською. будівля, де були мозаїки, та панно «Дерево життя» у 2022 році «Дерево життя» та «Боривітер» зазнали ушкоджень під час штурму Маріуполя російськими окупантами в березні-квітні 2022 року. Роботи втратили приблизно 25-30% мозаїчного полотна; у площинах опорних конструкцій утворились наскрізні отвори та тріщини. Мозаїки були виконані прямим набором на цементну основу, тож пошкодження основи призведе до поступового руйнування панно під впливом атмосферних явищ. На жаль, майже увесь творчий доробок Горської-монументалістки наразі практично втрачено. Мисткиня працювала переважно на сході, більшість її робіт опинилися на окупованих територіях ще 2014 року. мозаїчне панно «Боривітер» у 2022 році На цей час відомо лише про дві мозаїки авторства Алли Горської, що збереглися на підконтрольній Україні території. Стаття «Життя та смерть маріупольських шедеврів Алли Горської» продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ АЛЛА ГОРСЬКА (1929-1970) Художниця, монументалістка, громадська діячка Закінчила Республіканську середню художню школу ім. Т. Шевченка (1948) у класі В. Бондаренка (золота медаль), та Київський художній інститут у М. Шаронова та С. Григор'єва (1954). Членкиня Спілки художників СРСР (1959), двічі була виключена зі спілки за участь у дисидентському русі (1960-ті рр.). Учасниця республіканських виставок. Виконала у співавторстві низку монументальних мозаїк у містах Київ, Донецьк, Маріуполь та Краснодон (1965–1970), позначених впливами Ганни Собачко-Шостак, українського бароко та мексиканського монументалізму. Розробила ескізи до вистав «Ніж у сонці» за однойменною поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха та ін. Одна з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959–64). Тема боротьби з тоталітаризмом та русифікацією України знайшла втілення у станкових творах, зокрема у вітражі «Т. Шевченко. Мати» (1964, співавт.), за що потрапила під переслідування. Вітраж, змонтований у головному корпусі Київського університету, був розібраний і знищений адміністрацією як «ідейно ворожий». Від 1965 виступала проти масових арештів української інтелігенції; підписала низку заяв і листів-протестів до керівництва КПРС і радянського уряду. Конфлікт з владою скінчився вбивством мисткині за нез’ясованих обставин. Твори художниці перебувають у Національному художньому музеї у Києві, Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва, Музеї шістдесятництва, одній з найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, Музеї Берлінської стіни Чекпоінт Чарлі. ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ (1925-1990) Живописець, графік, монументаліст, педагог Закінчив Київський художній інститут (1947—1953), викладав там до 1957 року. Навчався у К. Єлеви, М. Шаронова, С. Григор'єва. Був сталінським та репинським стипендіатом Київського художнього інституту. Член НСХУ (1956). Належав разом із дружиною, Аллою Горською, до відомих діячів руху шістдесятників. Після згортання ліберального курсу та посилення тиску влади заступив у 1963 році Леся Танюка на посаді голови Клубу творчої молоді "Сучасник". Цю ротацію було погоджено з Лесем Танюком. Як учасник війни, член компартії, член Спілки художників він видавався начальству компромісною постаттю. Перше монументальне панно «Індустріалізація» створює у 1958 р. У складі творчих груп, до яких входили Григорій Синиця, Галина Зубченко, Алла Горська, Борис Плаксій та інші художники й архітектори, працює над низкою монументальних проєктів. За один тільки 1967 рік було створено мозаїчні панно «Дерево життя» та «Боривітер» (Маріуполь, кафе «Україна»), «Вітер» (Київ, ресторан «Вітряк») та розписи в інтер’єрах київських ресторанів «Вітряк» і «Полтава» (згодом «Наталка»). Єдина за життя персональна виставка відбулась 1989 року. ГАЛИНА ЗУБЧЕНКО (1929 - 2000) Монументалістка, художниця Першим вчителем малювання у Галини був художник-бойчукіст Охрім Кравченко. Продовжила своє навчання у художній студії при Палаці дитячої творчості у Єлизавети Піскорської — учениці Федора Кричевського та Михайла Бойчука. Закінчила Київський художній інститут (1959) в О. Шовкуненка, М. Іванова, С. Отрощенко, Г. Синиці. Працювала в галузі монументального мистецтва, живопису, кераміки. У співавторстві з С. Отрощенко, А. Горською, В. Зарецьким, Г. Синицею, Г. Пришедько та ін. виконала численні панно у Києві, Донецьку, Маріуполі. Учасниця всеукраїнських виставок (з 1960 р.). Роботи зберігаються у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини, Маріупольському, Кіровоградському, Сімферопольському художніх музеях, Севастопольській картинній галереї, Музеї Івана Гончара, а також художніх галереях і приватних колекціях США, Канади, Аргентини, Японії, Австралії, Тайваню, Німеччини, Хорватії та ін. БОРИС ПЛАКСІЙ (1937-2012) живописець, графік, монументаліст, скульптор, філософ Заслужений художник України (2001), лауреат Шевченківської премії в галузі мистецтва (2007) Навчався у Дніпропетровському художньому училищі (1957-1960). Значний вплив на творче формування художника справив викладач Яків Калашник, представник прибалтійської мистецької школи. Закінчив Київський художній інститут у К. Трохименка (1960-1965). Створив більше тисячі робіт різних жанрів і в різному матеріалі, в т.ч. портретів багатьох талановитих, але гнаних системою, письменників, поетів, художників, інтелігентів. В союз художників його так і не прийняли. За антирадянську пропаганду переслідувався і був позбавлений багатьох можливостей творчого розвитку як художник. Персональні виставки: 1987 - Київ; 1991, 1996 - Торонто. Твори зберігаються у Музеї-майстерні І. Кавалерідзе, Чернігівському музеї-заповіднику М. Коцюбинського та інших музейних і приватних зібраннях. ГРИГОРІЙ ПРИШЕДЬКО (1927 - 1978) Живописець, монументаліст Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1951) у М. Паніна, Н. Погребняка, Т. Дроздової, Г. Невечеря. Жив і працював у Маріуполі (1952 - 1967), останні роки пройшли у Києві. Брав участь у виконанні ряду мозаїчних панно у Маріуполі: на Будинку зв'язку (1964), на школі № 54 (обидва у співавт. з В. Арнаутовим), в гастрономі «Україна» (1967, у співавт. з Г. Зубченко). З 1967 разом зі своєю дружиною Г.. Зубченко створив низку мозаїчних панно у Києві: на фасаді Палацу спорту АН УРСР (1968-1969), інституті ядерних досліджень АН УРСР (1972 - 1974), інституті кібернетики АН УРСР (1974 - 1976) та ін. Був ініціатором створення в Маріуполі картинної галереї ім. А. Куїнджі на громадських засадах (1962). Учасник республіканських (з 1960), обласних (з 1956) виставок. Персональні: 1959, 1970 - Маріуполь; 1987 - Київ (спільно з Г.А. Зубченко). Роботи зберігаються в Маріупольському художньому музеї, приватних збірках України та за кордоном. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Васильківський півень не випадково став одним з символів українського спротиву російській агресії. Українська кераміка має давні традиції: художні вироби з глини відомі з III—IV тисячоліття до нашої ери. На початку квітня, коли художниця Лєра Полянскова подарувала двох півнів президенту Володимиру Зеленському і прем’єр-міністру Великобританії Борису Джонсону, за цією фігуркою почали полювати ті, хто раніше і не чув про васильківську майоліку. По підбірці скріншотів з сайту онлайн-аукціону Violity, наприклад, можна прослідкувати стрімке зростання ціни на півника впродовж кількох місяців. Півень став “героєм” низки благодійних аукціонів, 7 травня його виставили на торги на Сhristie’s у лондонському Tate Modern. Зараз триває аукціон на васильківського півня від Бібліотеки Українського Мистецтва. Кошти підуть на забезпечення діяльності Бібліотеки та 20% буде перераховано на ЗСУ. вцілілий півник з Бородянки, який започаткував тренд Півень є виробом Васильківського майолікового заводу. Цей завод було засновано на Київщині у 1934 році, існував він до 2000-го року. Завод, як і інші подібні по всій Україні, випускав посуд і скульптуру малих форм. У 1960-х він став одним з провідних підприємств цього “жанру”, тут сформувалося коло оригінальних авторів. Зірковими авторами Васильківського майолікового заводу було і залишається подружжя Валерія (1924—1997) і Надії (1926—2005) Протор’євих. Вони працювали на заводі з 1950 року, і саме вони створили популярну серію “Добрі звірі”: химерні фігурки фантастичних істот. Саме за цими фігурками активно полюють колекціонери васильківської майоліки. ціни на півника впродовж кількох місяців різко злетіли Півень є, мабуть, найбільш розповсюдженим виробом легендарного заводу. Його випускали ще з кінця 1950-х років і до початку 1980-х. Тиражі - невідомі, адже архіви виробництва не збереглися у бурхливих 1990-х роках. Можна припустити, що як мінімум 10 тисяч півнів за цей час було випущено. Проте, кожен півень — унікальний. Це завдяки самій суті майоліки: різновиду кераміки, яка виготовляється з використанням глазурі. архівні світлини Васильківського майолікового заводу Одержати у майоліці точну копію предмета неможливо. При тиражуванні зразка-еталона лишається лише форма, а от колір у кожного виробу буде трохи інакшим. До речі, форми, з яких виготовляли півня, збереглися. Матеріал: Катерина Лебедєва

Виставка “Український фенікс. Васильківська майоліка” відкрилася у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві вчора і триватиме до кінця липня 2022 року. Автори проєкту мають на меті привернути увагу до васильківської майоліки зокрема та народного мистецтва в цілому. Перша з моменту повномасштабного вторгнення експозиція у Національному музеї народного декоративного мистецтва створена спільно з Національним музеєм Революції Гідності, який і надав зірковий експонат — півника-посудину, що вцілів на кухонній шафі у Бородянці після прильоту російської авіабомби. Півник, вкритий шаром пилу, експонується у скляному боксі. Поряд демонструється відео про те, як експонат знімали із майже зруйнованого будинку. Півник, який став символом стійкості українців у війні, є тиражним виробом Васильківського майолікового заводу. Гіпсова форма створена у 1960-х роках; півник вироблявся заводом як мінімум двадцять років. На виставці представлено кілька десятків інших творів цього заводу — ваз, тарілок, куманців, плесканців, химерних фігурок. Всього у музеї зберігається 1500 творів васильківської майоліки. Акцент зробили на творах із зображенням чи у формі птахів. У Музеї зазначають, що птахи є важливим візуальним елементом васильківської майоліки. Зокрема, легендарні автори Васильківського заводу Валерій і Надія Протор’єви часто давали творам відповідні назви: “Птах золотавий”, “Червоні птахи”, “Перепілки” тощо. На виставці представлені твори Протор’євих, створені в одному екземплярі. Окрему увагу відвідувачам варто приділити роботам майстра художньої кераміки Омеляна Железняка (1909–1963). Він працював не у Василькові, а у Майстерні архітектурно-художньої кераміки Академії архітектури та будівництва УРСР, так званій Софійській гончарні. Тут експериментували та працювали над майолікою для оздоблення Києва. Зокрема, саме у Софійській гончарні виготовлені кахлі, які прикрашають станцію метро “Хрещатик” у Києві. Для феєричних пташок Железняка, як і для цих кахлів, характерні яскраві поливи та глазурування. Квиток коштує 30 грн (дорослий) і 20 грн для дітей. До речі, на території Києво-Печерської Лаври, де знаходиться Музей декоративного мистецтва, не чутно повітряної сирени, тому варто слідкувати за сповіщеннями на своїх мобільних пристроях. також читайте: СВІЧНИКИ, КАХЛІ ТА ОБЛИЦЮВАЛЬНА ПЛИТКА. ВИРОБНИЦТВО КОСІВСЬКОЇ КЕРАМІКИ ВІДНОВИТЬСЯ Матеріал: Катерина Лебедєва Фото: Катерина Лебедєва, Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Вчора до Косівської регіональної організації Національної Спілки художників України доставлено довгоочікуване обладнання для їхнього керамічного цеху, повідомили у Міністерстві культури та інформаційної політики. Це дасть змогу відновити повноцінний технологічний процес виробництва місцевої кераміки. Через відсутні можливості переробки місцевої сировини майстри не могли виготовляти окремі вироби, зокрема кахлі та облицювальні плитки. У зв’язку з цим виробництво традиційних мальованих кахель припинилося. Заступниця Міністра культури та інформаційної політики Лариса Петасюк зазначає: «Співпраця Міністерства, Офісу з розвитку креативних індустрій, партнерів з розвитку дала змогу закупити необхідне обладнання й відновити виробничу спроможність косівської кераміки. Тішуся, що тепер українські майстри продовжать працювати та експортувати вироби. Адже креативні індустрії в часи війни — це не лише спосіб показати світу сміливість і оригінальність української культури, а й підтримка армії та економіки. Косівська мальована кераміка вкотре підтверджує свій статус елемента Репрезентативного переліку ЮНЕСКО, бо представляє всю Україну через поєднання винахідливості, історії, креативності та майстерності». Спільними зусиллями вдалося замкнути повний цикл виробництва кераміки, забезпечити більш як 100 робочих місць, зберегти нематеріальну культурну спадщину гуцульського регіону. також читайте: НА GOOGLE ARTS & CULTURE З'ЯВИТЬСЯ РОЗДІЛ ПРО КУЛЬТУРНУ СПАДЩИНУ УКРАЇНИ Фото: Міністерство культури та інформаційної політики

Провідним музеям світу передадуть 3D-копії знаменитого керамічного півня, який вцілів на шафці зруйнованого будинку в Бородянці. Такими творами цифрового мистецтва вже скоро поповняться колекції Centre Pompidou, Prado, MoMA, Whitney, Guggenheim, New Museum of Contemporary Art, повідомили в Міністерстві культури та інформаційної політики України. NFT-колекція «Неймовірний півник» (Incredible Rooster) символізує симбіоз культур і націй світу. Її створили у межах найбільшого благодійного NFT-проєкту України - META HISTORY museum, який збирає кошти на відновлення знакових культурних памʼяток України, які постраждали від війни. «Кожен музей отримає унікальний експонат – точну цифрову 3D модель знаменитого майолікового півника, який пережив окупацію в Бородянці», - кажуть у міністерстві. Презентація проєкту та перше вручення NFT відбулося напередодні у віртуальному просторі. Власниками нових експонатів стали Латвійський національний художній музей та Національний художній музей України. «Поверхня кожного півника розписана в стилі однієї з кращих картин, що зберігається в експозиції музею, якому NFT буде подарований. Таким чином, два твори мистецтва, поєднуючись в одному, символізують взаємозв'язок культур різних націй, з якими зараз співпрацює Україна», - пояснюють організатори проєкту. The Incredible Rooster відрізняється від інших колекцій Метамузею тим, що NFT з неї будуть не продані, а подаровані. Музеї приймають експонати на знак підтримки культурних ініціатив України, звернених до всього світу. «Ми покладаємось на поєднання NFT та мистецтва, як на спосіб, що дозволить отримати необхідну увагу і кошти благодійників. З допомогою світової уваги та відкритості музеїв до наших ініціатив культурна спадщина України обов’язково буде відновлена», – додав VK, засновник META HISTORY museum. Раніше ми розповідали, як васильківський півник став зіркою аукціонів та виставки “Український фенікс. Васильківська майоліка”, яка відбувалася влітку у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві. Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Фото: МКІП