Керівництво Метрополітен-опера прийняло рішення виставити на продаж два монументальні малярські панно Марка Шагала — “Джерела музики” та “Тріумф музики”, які прикрашають фоє театру з дня його відкриття у 1966 році. 16 КВІТНЯ, 12:35 фрагмент широкоформатного малярського панно Марка Шагала "Тріумф музики" в фоє Метрополітен-опера фото: Metropolitan Opera Archives Про це повідомляє агентство Bloomberg. Полотна, розміром приблизно 9 на 11 метрів кожне, можна побачити крізь скляні стіни будівлі, вони стали своєрідною візитівкою артінституції. За оцінками аукціонного дому Sotheby’s, ринкова вартість обох полотен може становити близько $55 млн. Директор Метрополітен-опера Пітер Гелб у коментарі The New York Times зазначив, що інституція може продати панно за умови, що покупець “погодиться залишити їх на місці, а опера, своєю чергою, повісить біля них табличку на честь нового власника з інформацією про пожертвування на благо інституції”. Продаж панно пов’язаний зі складним фінансовим становищем інституції. Поточні показники вказують на суттєвий розрив між їхніми видатками та доходами, йдеться у матеріалі ArtNet. Згідно зі звітами минулих років загальний річний бюджет Метрополітен-опера — приблизно $326 млн, а виторг від продажу квитків — в середньому лише $70 млн. Звісно, є ще пожертви донорів та інші джерела надходжень, але Пітер Гелб визнає, що зараз інституція переживає складну фінансову кризу. Для покриття дефіциту бюджету та забезпечення операційної діяльності театр змушений монетизувати частину своїх активів, серед яких і твори мистецтва. також читайте: МЕЛІСА ЧІУ ПРИЗНАЧЕНА ДИРЕКТОРОМ МУЗЕЮ ГУГГЕНХАЙМА В НЬЮ-ЙОРКУ фасад нью-йоркської Метрополітен-опера, крізь вікна справа видно панно Марка Шагала "Джерела музики", зліва - "Тріумф музики" фото: Mateusz Majewski / Unsplash панно Марка Шагала "Тріумф музики" і "Джерела музики" фото: Metropolitan Opera Archives Ключовою вимогою угоди є збереження робіт у їхньому поточному архітектурному середовищі. Покупець набуде право власності, проте панно мають залишаться на стінах Метрополітен-опера. Пітер Гелб вважає, що така умова в угоді не знизить вартість активів. За його словами, покупець і так, навряд чи буде мати можливість експонувати ці широкоформатні твори в приватному порядку, а, придбавши їх з таким застереженням, новий власник стане хранителем об'єктів, що мають високе культурне значення для міста, водночас роботи й надалі будуть доступні для огляду тисячам людей. Марк Шагал біля свого монументального малярського панно "Тріумф музики" в день відкриття Метрополітен-опера в Лінкольн центрі, Нью-Йорк (фото 1, 3); Марк Шагал за роботою над "Тріумфом музики" (фото 2) фото: Metropolitan Opera Archives До слова, “Джерела музики” та “Тріумф музики” Шагала рятують Метрополітен-оперу у її фінансовій скруті вже впродовж 15 років. Інституція регулярно вносить їх як заставу для забезпечення кредитів в американських банках. Перший такий прецедент стався 2009 року, коли Метрополітен-опера зазнала збитків у розмірі 71 мільйона доларів під час глобальної фінансової кризи. Останній кредит під заставу “оперних Шагалів” був наданий під час пандемії, 2021 року, і його термін спливає цьогоріч у жовтні. Ймовірно, складнощі з погашенням цього та інших фінансових зобов’язань й спонукали інституцію прийняти рішення про продаж широкоформатних малярських панно. також читайте: ПОЩАСТИЛО НА МІЛЬЙОН: ПАРИЗЬКИЙ ІНЖЕНЕР ВИГРАВ КАРТИНУ ПІКАССО, ПРИДБАВШИ ЛОТЕРЕЙНИЙ БІЛЕТ ЗА 100 ЄВРО Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Лотерейний білет, куплений в останній момент, зробив мешканця Франції щасливим власником полотна Пабло Пікассо вартістю в мільйон євро. Гроші від продажу усіх лотерейних білетів проєкту "Один Пікассо за 100 Євро" підуть на благодійність. 15 КВІТНЯ, 18:30 фрагмент роботи Пабло Пікассо "Голова жінки" (Tête de femme), яку цьогоріч надали для благодійної лотереї “Один Пікассо за 100 Євро” фото: 1picasso100euro У Парижі оголосили результати унікальної благодійної лотереї “Один Пікассо за 100 Євро”. Щасливим власником переможного білета №94715, а відтак і головного призу лотереї — полотна Пабло Пікассо, виявився 58-річний Арі Одара, місцевий інженер. Про перемогу він дізнався під час прямої трансляції з аукціонного дому Christie’s. Арі Одара зізнався, що його участь у розіграші була цілковитою випадковістю. Він почув про лотерею під час вечері в ресторані й вирішив випробувати долю, придбавши квиток в останній момент. Не покладаючи особливих надій на успіх, чоловік став власником картини "Голова жінки" (Tête de femme), написаної Пікассо 1941 року. На полотні зображена Дора Маар — муза та кохана митця. після оголошення результатів лотереї "Один Пікассо за 100 Євро", ведуча набрала переможця лотереї Арі Одара по відеозв'язку, щоб повідомити йому про виграш фото: France24 Експерти оцінили ринкову вартість наданої для лотереї картини у приблизно €1 млн. Попри порівняно високу ціну лота, новоспечений власник не поспішає її продавати. Він заявив, що наразі планує залишити картину у своїй колекції. Проєкт “Один Пікассо за 100 Євро” існує з 2013 року. Його ініціаторкою була журналістка Пері Кошен, а підтримку надали родина художника та Фонд Пікассо. Цьогорічний розіграш став рекордним: вперше було розпродано всі 120 000 квитків; у лотереї взяли участь люди з 52 країн; загальна виручка склала €12 млн. скріни з сайту благодійної лотереї “Один Пікассо за 100 Євро” За умовами акції, колишній власник полотна — галерея Opera Gallery — отримає €1 млн як компенсацію вартості картини. Решта суми, а саме €11 млн, буде спрямована до французького Фонду досліджень хвороби Альцгеймера. також читайте: ФОНД ПІДСАНКЦІЙНОГО БЛАВАТНІКА ПОДАРУВАВ £10 МЛН ГАЛЕРЕЇ КУРТО Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Новою директоркою нью-йоркського Музею Соломона Гуггенхайма стане Мелісса Чіу. Про це 09 квітня повідомив Фонд Соломона Гуггенхайма. 14 КВІТНЯ, 19:05 доктор Мелісса Чіу фото: Solomon Guggenheim Foundation Призначення доктора Мелісси Чіу на посаду очільниці нью-йоркського музею Гуггенхайма завершує реструктуризацію керівного складу музейних інституцій Фонду Соломона Гуггенхайма, що проводиться перед запуском філії в Абу-Дабі (анонсованої на 2026 рік). Досі нью-йоркським Музеєм Гуггенхайма керувала Марієт Вестерман, яка водночас є генеральною директоркою Фонду Соломона Гуггенхайма. Тепер Вестерман передасть частину своїх повноважень, зокрема керівництво нью-йоркським музеєм, Меліссі Чіу та зосередиться на нагляді за всіма філіями Фонду — в Більбао, Венеції, Абу-Дабі та Нью-Йорку. З 2014 року доктор Мелісса Чіу обіймала посаду директорки Музею Гіршгорна та Саду скульптур Смітсонівського інституту у Вашингтоні. За час керівництва Чіу, цим інституціям вдалося підвищити показники залучення донорських коштів на 75%, подвоїти відвідуваність, розширити експозиційні площі та примножити колекцію музею (Чіу вдалося забезпечити два подарунки на "багатомільйонну суму" — найбільші в історії музею Гіршгорна). Також Мелісса Чіу очолила проєкт трансформації території Музею Гіршгорна, зокрема зробила його терени інклюзивними, та по суті відродила Сад скульптур музею, відкриття якого заплановано на жовтень 2026 року. До "Гіршгорна" Чіу 13 років працювала в міжнародній організації "Азійське Товариство" (Asia Society), спочатку очолювала їхній музей, а потім стала віцепрезидентом з міжнародного співробітництва по мистецькій лінії. Мелісса Чіу розпочне роботу на посаді директорки нью-йоркського Музею Соломона Гуггенхайма 01 вересня 2026 року. також читайте: У МІНОРНИХ ТОНАХ ТА БЕЗ “ЗОЛОТИХ ЛЕВІВ” — ПРО МАЙБУТНЮ ВЕНЕЦІЙСЬКУ БІЄНАЛЕ Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Вдень 24 березня Львів і область зазнали масованої атаки російських безпілотників. Унаслідок ударів пошкоджено будівлі в історичному центрі, внесеному до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а також житлову багатоповерхівку в одному з віддалених районів міста. 25 БЕРЕЗНЯ, 11:00 25.03.2026 (16:22) доповнено інформацією про офіційну заяву ЮНЕСКО щодо атаки безпілотників по середмістю Львова 25.03.2026 (20:35) доповнено інформацією про руйнування комплексу Бернардинського монастиря зафіксовані після обстежень місця події 26.03.2026 (17:00) доповнено інформацією про руйнування у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" наслідки масованої атаки російських безпілотників 24 березня по центру Львова фото: Андрій Садовий / Facebook Значних пошкоджень зазнала памʼятка архітектури національного значення – Ансамбль Бернардинського монастиря. Він розташований на території історичного ареалу Львова, обʼєкта, який внесений до Міжнародного списку культурних цінностей та перебуває під посиленим захистом ЮНЕСКО. Про це повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький. наслідки масованої атаки російських безпілотників 24 березня по центру Львова фото: Андрій Садовий / Facebook Російський дрон влучив по житловому будинку біля Храму Святого Андрія, що є частиною Бернардинського монастирського комплексу XVII ст. на площі Соборній. Від удару постраждали 17 квартир, а також храм і сусідня дзвіниця, повідомив керуючий справами виконавчого комітету Львівської міської ради Євген Бойко. “Це місце — не просто забудова: житловий будинок є пам’яткою архітектури національного значення і частиною ансамблю Бернардинського монастиря. Вибухом пошкоджено дзвіницю храму святого Андрія, а примурні споруди комплексу загорілися. Зараз фіксуємо всі пошкодження”, — розповів Євген Бойко. Парафія Храму Святого Андрія повідомила, що від атаки російського дрона храм зазнав пошкоджень, але богослужіння і надалі відбуватимуться у звичному режимі. бічний фасад Храму Святого Андрія, вікна будівлі закриті захисними щитами, осінь 2025 фото: Тетяна Буняк / Facebook розбитий вітраж Храму Святого Андрія, який не був закритий захисними щитами фото: Роман Балук, Анастасія Смольєнко для Львівської міської ради Від значніших руйнувань споруду храму Святого Андрія, ймовірно, врятували захисні щити, які після початку повномасштабного вторгнення почали встановлювати у місті на архітектурних пам'ятках. "Щити, встановлені у березні 2022 року на вікна храмів, вчора врятували вітражі у церкві Святого Андрія. На жаль, вітражі у незахищених вікнах постраждали", — розповів Андрій Салюк, голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Він також зазначив, що потрібно детально проаналізувати цей випадок і докласти зусиль для захисту культурної спадщини там, де це досі необхідно. Також 2 роки тому, у березні 2024, після тривалої реставрації, на купол криниці львівського монастирського комплексу бернардинів повернули фігуру Яна з Дуклі. Роботи проводили фахівці польського Національного інституту “Полоніка”. Ян з Дуклі прикрашав монастирський колодязь ще з XVIII століття, Святого називають покровителем Львова. Житловий будинок, у який вчора поцілив російський дрон, є частиною монастирського комплексу і розташований одразу поруч цієї криниці. вигляд на внутрішній двір львівського Бернардинського монастирського комплексу XVII ст., у березні 2024 року на купол криниці встановили відреставровану скульптуру Яна з Дуклі;24 березня 2026 року у житлову будівлю поруч влучив російський безпілотник фото — Національний інститут “Полоніка” відреставрована фігура Святого Яна з Дуклі на куполі криниці Бернардинського монастирського комплексу, осінь 2025 фото: Тетяна Буняк / Facebook Від вчорашньої атаки також постраждали будівлі в інших районах міста. На вулиці Степана Бандери пошкоджено 4 будинки, повідомив міський голова Андрій Садовий. Там зокрема постраждала будівля костелу Святої Марії Магдалини XVII ст.. Крім церковної парафії, там зараз функціонує Львівський органний зал. “Ударною хвилею у залі вибило близько десяти вікон. Разом із командою ми швидко ліквідували наслідки, привели простір до ладу”, — повідомили у Львівському органному залі. Вже ввечері того ж дня у тут відбувся запланований концерт піаністки Меланії Макаревич. вибите скління костелу Святої Марії Магдалини XVII ст., у якому, крім парафії, зараз функціонує Львівський органний зал фото: Львівський органний зал / Facebook того ж дня ввечері, після ліквідації наслідків дронової атаки, у Львівському органному залі відбувся запланований концерт піаністки Меланії Макаревич фото: Львівський органний зал / Facebook У сусідній з костелом і Органним залом будівлі знаходиться Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", там постраждали дах та скління вікон. Фото руйнувань оприлюднив Володимир В’ятрович, історик, народний депутат України. “Вибито майже всі вікна — ті самі, що пам’ятали злочини Москви минулого століття”, — зазначив пан В’ятрович. У музеї повідомили, що 25 березня вони не працюватимуть “з технічних причин”. Будівлю, де сьогодні діє музей-меморіал "Тюрма на Лонцького", звели вкінці XIX ст., вона є пам’яткою архітектури місцевого значення. У різні періоди тут діяли австро-угорська жандармерія, нацистська та радянська тюрит і слідчий відділ НКВС. Свого часу тут утримували Степана Бандеру, Йосифа Сліпого, подружжя Калинців, В'ячеслава Чорновола, Миколу Хмільовського та багатьох інших борців за незалежність України. руйнування у приміщеннях музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" фото: Володимир В’ятрович / Facebook Приліт російського безпілотника по житловому будинку на площі Соборній відбувся за якихось кількасот метрів від Культурного хабу ЮНЕСКО, який відкрили торік у Львові. На презентацію інституції приїздила зокрема й тодішня очільниця ЮНЕСКО Одрі Азуле. Вчора Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга закликав генерального директора ЮНЕСКО Халеда аль-Анані (наступника пані Азуле) відреагувати на події, що відбулися у Львові. “Росія жорстоко вдарила по центральній частині Львова, міста виняткової культурної цінності та об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Було завдано шкоди об'єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Я закликаю Генерального директора ЮНЕСКО @UNESCO_DG негайно та рішуче відреагувати на цей злочин”, — написав Сибіга в Х. наслідки масованої атаки російських безпілотників 24 березня по центру Львова фото: Андрій Садовий / Facebook Пізно ввечері 24 березня пан Сибіга також повідомив, що Міністерство закордонних справ України уже домовилося з експертами ЮНЕСКО про візит до Львова для фіксації руйнувань та оцінки завданої шкоди. В іншому своєму дописі Сибіга опублікував фото палаючого житлового будинку у центрі Львова після прильоту дрона і звернувся до Венеційської Бієнале: "Не відвертайтеся. Ось це — потворне обличчя варварської Росії — зруйнований об'єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в охоронюваному центрі Львова. Це варварство ви хочете нормалізувати на Бієнале. Будьте реалістичними!". Від початку повномасштабного вторгнення Росія не брала участь у Венеційській бієнале у традиційному форматі національного павільйону. На початку березня видання ARTNews опублікувало коментар Михаіла Швидкого, спецпредставника президента РФ з питань культурного співробітництва та ексміністра культури РФ (2000-2004), в якому йшлося, зокрема про те, що зараз РФ готує проєкт для свого павільйону на 61-шу Венеційську бієнале, яка стартує 9 травня. Венеційська бієнале підтвердила цю інформацію, на їхньому сайті проєкт Росії значиться у списку національних учасників цьогорічної події. Рішення організаторів Венеційської бієнале допустити РФ до події отримало багато негативних реакцій від дієвців культури, політиків, митців та спровокувало активну міжнародну інформаційну кампанію, аби не допустити такої участі. скрін допису Андрія Сибіги в Х Тим часом Український інститут національної пам'яті (УІНП) закликав міжнародну спільноту підтримати звернення про виключення Росії зі складу ЮНЕСКО. Відповідну заяву інституція оприлюднила у соцмережах. “Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності. Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України”, — йдеться у зверненні. У листі інституція зазначає, що від початку повномасштабного вторгнення було пошкоджено або знищено понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Після збору підписів, УІНП планує передати листа до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів із вимогою виключення Росії з організації. ЮНЕСКО завила, що готова підтримати владу, зокрема допомогти з оцінкою завданої шкоди, надати засоби захисту та екстрену допомогу. Сьогодні ліквідація наслідків після вчорашньої масованої атаки російськими безпілотниками міста триває. ОНОВЛЕННЯ 25.03 16:22 ЮНЕСКО на своєму офіційному сайті оприлюднила заяву, в якій зокрема йдеться про "глибоку стурбованість ударами 24 березня, які вразили будівлю біля Бернардинського монастиря в межах історичного центру Львова, що є об'єктом Всесвітньої спадщини "Ансамбль історичного центру Львова"". У цій заяві організація також нагадує, що культурні цінності охороняються Гаазькою конвенцією 1954 року та Конвенцією про охорону всесвітньої спадщини 1972 року. У документі наголошується, що усі сторони повинні охороняти культурну спадщину та утримуватися від будь-яких дій, що завдають їй шкоди. Також нагадаємо, що у січні російський безпілотник поцілив у дитячий майданчик на вулиці Степана Бандери у Львові. Внаслідок удару у навколишніх житлових будинках, а також в одному з корпусів Львівської політехніки, школі та коледжі вибило вікна, а у пам'ятці архітектури — неоготичному храмі Святих Ольги та Єлизавети, постраждав художній вітраж авторства Валерія Шаленка та зовнішнє скління храму. ОНОВЛЕННЯ 25.03 20:35 Після завершення обстеження ансамблю Бернардинського монастиря виявлено пошкодження церковних вітражів, дзвіниці та будівлі архіву, найбільше постраждав житловий будинок, який також є частиною цього історичного архітектурного комплексу. Про це ввечері 25 березня повідомив керуючий справами виконавчого комітету Львівської міської ради Євген Бойко. ОНОВЛЕННЯ 26.03 17:00 У Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", після атаки Львова російськими безпілотниками, вибуховою хвилею вибито 23 подвійні дерев’яні вікна, також пошкоджене перекриття музею. У зв'язку з цим музей тимчасово не працюватиме. Про результати обстеження будівлі відповідною комісією повідомив керуючий справами виконавчого комітету Львівської міської ради Євген Бойко. Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

У Львові завершили обстеження ансамблю Бернардинського монастиря XVII століття, який постраждав після вчорашньої масованої атаки ворожих дронів. Пошкоджено церковні вітражі, дзвіницю та архів, найбільше постраждав житловий будинок, який також є частиною цього історичного архітектурного комплексу. Про це ввечері 25 березня повідомив керуючий справами виконавчого комітету Львівської міської ради Євген Бойко. 26 БЕРЕЗНЯ, 09:50 28.03.2026 (12:00) доповнено інформацією про встановлення захисних щитів на вітражах Храму св. Андрія, що є частиною ансамблю Бернардинського монастиря на території комплексу Бернардинського монастиря триває ліквідація наслідків після вчорашньої масованої атаки російських безпілотників на Львів фото: Тетяна Буняк / Facebook вибито 4 вітража Храму Святого Андрія зафіксовано руйнування дзвіниці XVIII ст. житловий будинок, що є частиною бернардинського монастирського комплексу, зазнав капітальних ушкоджень Вдень 24 березня Львів і область зазнали масованої атаки російських безпілотників. Значних пошкоджень зазнала памʼятка архітектури національного значення – Ансамбль Бернардинського монастиря. Він розташований на території історичного ареалу Львова, обʼєкта, який внесений до Міжнародного списку культурних цінностей та перебуває під посиленим захистом ЮНЕСКО. Ансамбль Бернардинського монастиря — памʼятка архітектури національного значення та обʼєкт, який внесений до Міжнародного списку культурних цінностей, він перебуває під посиленим захистом ЮНЕСКО. До цього ансамблю входять храм святого Андрія, келії, оборонні мури з бастеями та прилеглі будівлі. За словами Євгена Бойка, сама церква, на щастя, постраждала незначно: з 16 вітражних композицій вибито 4, ще одна має невелике пошкодження. Більшість з них врятував завчасно встановлений захист. розбитий вітраж Храму Святого Андрія, який не був закритий захисними щитами фото: Роман Балук, Анастасія Смольєнко для Львівської міської ради бічний фасад Храму Святого Андрія, вікна будівлі закриті захисними щитами, осінь 2025 фото: Тетяна Буняк / Facebook також читайте: ЛЬВІВ ПІСЛЯ МАСОВАНОЇ АТАКИ ВОРОЖИХ ДРОНІВ: ПОШКОДЖЕНО ІСТОРИЧНУ СПАДЩИНУ ЮНЕСКО, ЖИТЛО ТА КУЛЬТУРНІ ІНСТИТУЦІЇ (оновлюється) Пошкоджень зазнала також дзвіниця 1734 року, там зафіксовано руйнування. В будівлі, де знаходився архів, і яка теж входить до ансамблю, вибито вісім вікон. Найбільших втрат зазнав житловий будинок на території комплексу — саме туди було пряме влучання. "Руйнування колосальні. Будівля аварійна і непридатна для життя, частина конструкцій може руйнуватися далі", — сказав Євген Бойко і розповів, що знищено дах та перекриття, вигоріли дерев’яні конструкції, пошкоджені несучі стіни. Усередині — обвали, зруйновані сходові майданчики, втрачено частину історичних елементів, видно сліди сильної пожежі. наслідки масованої атаки російських безпілотників 24 березня по центру Львова фото: Андрій Садовий / Facebook наслідки масованої атаки російських безпілотників 24 березня по центру Львова фото: Андрій Садовий / Facebook Наразі на об’єкті проводять першочергові протиаварійні роботи: у церкві та дзвіниці закривають віконні отвори для захисту від подальших ушкоджень, а також демонтують пошкоджене вітражне скло. Паралельно Офіс охорони культурної спадщини залучає профільних експертів, які мають оцінити завдані збитки та підготувати план відновлення ансамблю. також читайте: ЧЕРЕЗ ПРИЛІТ ВОРОЖОГО ДРОНА ПОШКОДЖЕНО ВІТРАЖ У ЛЬВІВСЬКОМУ ХРАМІ СВЯТИХ ОЛЬГИ І ЄЛИЗАВЕТИ ЮНЕСКО вчора оприлюднила заяву, в якій зокрема йдеться про "глибоку стурбованість ударами 24 березня, які вразили будівлю біля Бернардинського монастиря в межах історичного центру Львова, що є об'єктом Всесвітньої спадщини "Ансамбль історичного центру Львова"". У цій заяві організація не називає хто саме завдав ударів по Львову, але нагадує, що культурні цінності охороняються Гаазькою конвенцією 1954 року та Конвенцією про охорону всесвітньої спадщини 1972 року. У документі наголошується, що усі сторони повинні охороняти культурну спадщину та утримуватися від будь-яких дій, що завдають їй шкоди. Також ЮНЕСКО завила, що готова підтримати владу, зокрема допомогти з оцінкою завданої шкоди, надати засоби захисту та екстрену допомогу. В іншому районі міста від масованої російської атаки безпілотниками 24 березня було пошкоджено костел Святої Марії Магдалини XVII ст. і сусідня з ним будівля, де функціонує музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького". встановлення захисних щитів на вітражі Храму Св. Андрія у Львові після того, як 4 вітражі постраждало внаслідок атаки російських безпілотників 24 березня фото: Офіс охорони культурної спадщини ОНОВЛЕННЯ 28.03.2026 (12:00) Офіс охорони культурної спадщини Львівської міської ради повідомив, що роботи із захисту об’єктів культурної спадщини, які постраждали внаслідок атаки російських безпілотників 24 березня, тривають. Зокрема встановлено захисні щити на ті вітражі Храму Св. Андрія, які були незакриті. Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

З 2009 року команда «KARP Restorer» займається збереженням культурної спадщини монументального характеру у Львові та регіоні. Вони працюють з об’єктами приватного, громадського або бізнес-сегменту, які несуть в собі різні декоративні чи прикладні елементи мистецтва. Говорячи простою мовою, команда витягає з-під столітніх нашарувань фарби, штукатурки, перепланувань автентичні деталі інтер’єрів й екстер’єрів та повертає їм історичний вигляд. Серед останніх робіт «KARP Restorer» – реставрація кам’яниці Еміновичів на вулиці Вірменській 17. Перенесені розписи з цього будинку стали експонатами для виставки «Моя квартира скинула шкіру», що відбувалася у Львові у березні цього року. Серед об’єктів, які мають культурно-історичне значення, реставратори називають роботу над збереженням розписів Йосипа Бокшая та реставрацію іконостаса 18-го століття в Ужгородському кафедральному соборі. Ми поговорили з засновником «KARP Restorer» Василем Карпівим про ставлення до культурної спадщини в Україні, про можливу стратегію порятунку об’єктів що постраждали від війни, та про те, що робити зі зруйнованими мозаїками Алли Горської у Маріуполі. Василь Карпів під час виставки перенесених стінописів «Моя квартира скинула шкіру», фото — Іван Станіславський Коли людина має жагу до мистецтва, то це скоріше історія про те, щоб щось створювати самому. А ти займаєшся збереженням того, що зробив хтось інший. Як ти прийшов до того, що маєш робити саме це? Я теж йшов творити спочатку. Хотів вступати в коледж Труша на метал (художня обробка металу), але виявилось що місць вже немає. Що робити? Мені сказали: «то підіть на реставрацію». А що це взагалі таке? Врешті я вирішив спробувати, мова йшла про станкове мистецтво. Вже десь наприкінці навчання я захотів займатися «стіною». Якось я переконав викладачів, щоб мені довірили дипломну роботу монументального характеру. Це при тому, що на той час, нічого що вивчає реставрацію монументального мистецтва не було. Потім Академія мистецтв, і знову про «монументалку» там нічого не було. Одного дня я дізнався, що інший курс їде на практику в Ужгород на реставрацію катедрального собору та робіт Йосипа Бокшая. Я побіг в Академію й кажу: «хочу з ними!». Хоча я був на рік старший і вже мав писати диплом, а не практикуватися, я таки поїхав до Ужгорода. Там доторкнувся до чогось відомого, серйозного, цікавого, і відтоді в мене виникло ось це сильне захоплення. Я зрозумів що хочу займатися реставрацією, але в мене не було впевненості що ми робимо це правильно, бо школи реставрації монументального мистецтва в Україні практично не було. Тому я поїхав до Краківської академії мистецтв. Що ти такого «привіз» з-за кордону, чого немає в Україні? Дуже багато чого. Навчання у Кракові стало для мене поштовхом для подальшого розвитку, дало можливість налагодити зв’язки з тими, хто цікавиться збереженням пам’яток на глобальнішому рівні. Це проявилося у технологіях, матеріалах, досвіді, літературі. Я там працював, мав практику. В той час в Україні таких знань здобути було неможливо. Наші підходи до реставрації застрягли між радянською системою і сучасним світом. Це така яма, яку зараз треба заповнювати чимось узятим ззовні В Кракові мені пощастило, бо я зустрівся з дуже крутою людиною. Це — професор Едвард Косаковски. Він мав величезну фірму яка робила багато реставраційних робіт по всій Польщі. Він возив своїх студентів по різних об’єктах. Косаковски став для мене дуже сильним авторитетом. Він показав як це робиться в цивілізованому світі, і що цей практичний досвід може бути перенесений. Я зрозумів, що така культура збереження спадщини може бути й у нас. Пам’ятаю, вертався в Україну з великими амбіціями. Тут їх мені, звісно, дуже швидко пообламували. Було важко перейти цей бар’єр, що я маю якісь знання та досвід, але це тут нікому не цікаво. Ніхто за це не буде платити гроші. І це — реальність. експонати виставки перенесених стінописів «Моя квартира скинула шкіру» та фрагмент експозиції, фото — Іван Станіславський Які можеш виділити відмінності у ставленні до культурної спадщини в Україні та Європі? Як на мене, в українському суспільстві не до кінця сформоване уявлення що культурна спадщина – це наша історія, це те, що нас створило, наш генетичний код. От з цим в нас виникли певні проблеми, бо історію ми вчили таку, яку для нас сфабрикували. І, власне, те, що за радянського часу проголосили «не нашою історією», воно стало спортзалом, складом або ще чимось іншим. І ми досі не можемо свою спадщину витягнути з тих складів та спортзалів. Ми не усвідомлюємо, яке культурне надбання маємо і як зробити так, щоб воно працювало нам на користь. Окрім всього, це – ще й бізнес, який приносить великі гроші. Їх знову можна вкладати в культуру, і так по колу. Туристи їдуть, бо хочуть бачити оригінальність, правдивість цієї історії, а не фотографію під склом чи розмальований позавчора костьол. Автентика – це автентика, її не можливо повторити. Я завжди питаю у замовника: «ви хочете мати круту оригінальну річ, яку ніхто і ніколи вже не створить, чи «новоділ», який може зробити будь-яка ремонтна бригада?». І що тобі частіше відповідають? Чи є розуміння різниці між «красиво» та «автентично»? Базове розуміння є. Але часто доводиться це розуміння допрацьовувати. Я розповідаю, які цінності я бачу в тому чи іншому об’єкті, та намагаюся дізнатися, які цінності бачить замовник. Коли я розумію, що в людині є за що зачепитися, є задатки того, про що ми кажемо, тоді я намагаюся максимально розвинути цю ідею. Часто такі бесіди тривають довго. А іноді людина каже: «мені б щось швиденько зробити, щоб встигнути до весілля сестри». Тоді я розумію що тут нічого не вийде. Попри не дуже сприятливу кон'юнктуру тобі таки вдалося перетворити захоплення на бізнес? Ми, як стала команда, сформувалися завдяки людям, які купували якісь об’єкти в історичному середовищі та облаштовували їх під бізнес чи під житло. При тому вони розуміли цінність своєї нерухомості в ширшому сенсі. Фактично ось це і тримало нас на плаву. Завдяки таким замовленням ми змогли втілювати свої принципи й головне робити їх публічними. Хтось приходив дивився на те що ми зробили та казав: «о, це як в Європі!». Я багато поїздив і побачив як історичне середовище співпрацює з бізнесом, наприклад, у Флоренції, у Відні, у Римі. Я показую це людям на прикладах і їм це подобається. Парадокс, але попри багате історичне надбання, у Львові такого майже не побачиш. Ми маємо великий потенціал, але він прихований зараз. приватне помешкання на вул. Підвальній у Львові, де зараз тривають роботи Консервація, реставрація, реконструкція. Як розібратися де що є? Термінологія – дуже актуальне і складне питання. Я зараз вивчаю його в межах дисертації, ходжу і задовбую людей. Чинне законодавство не дає чіткого визначення. Наприклад, реставрація — це щось про зберігання і все, завіса. От я йду по Львову і бачу вивіску з надписом «паспорт реставрації». Дивлюсь, а там ліпнина, фасади — все перетягується цементними розчинами, далі фарбується акрилом і потім всі кажуть: «ой, як гарно!». Але ж нічого спільного з реставрацією тут немає. Якщо говорити про консервацію та реставрацію, то їх основне завдання зберігати первинність об'єкта, його естетику та дух. Частіше ми маємо справу з банальним ремонтом. Коли я почав вивчати нормативи, то зрозумів, що багато чого залишилося нам у спадок з радянських часів і потребує змін. Іноді можна побачити конкретно безглузді речі. Якщо написано слово «реставрація», то фактично можна робити що завгодно, бо законодавство це не забороняє. Проте навіть того недосконалого законодавства що є, все одно ніхто не дотримується. Чому? Бо це створює проблеми людям, які без відповідного фаху займаються «реставрацією». На жаль, вони мають великі фірми та великий вплив, і саме вони «зберігають» наші міста, роблячи з історичного середовища декорації лялькового театру. Під всіма цими бюрократичними моментами насправді лежить питання філософське – власне, чого ми прагнемо коли беремось за об’єкт культурної спадщини? Ми його зберігаємо, приховуємо, знищуємо чи робимо з нього щось взагалі інше? Якщо ми не бачимо різниці між термінами реставрація, реконструкція, консервація, ревіталізація та ремонт – тоді виходить бутафорія Можеш навести приклад подібного у Львові? Наприклад, будинок Дністер на вулиці Руській – крутий об’єкт. Він виглядає естетично, одразу й не скажеш що він погано чи не правильно відреставрований. Але якщо дивитися фахово, то порушені практично усі правила консерваційних та реставраційних робіт. Не було проведено досліджень на виявлення первинного оздоблення декору та первинного пофарбування фасаду. Розчищення елементів рельєфного декору проводилось досить агресивним методом, що знівелювало первинну пластичність ліпнини. Після чого поверхню фасаду було покрито цементним розчином що спричинило зміни фактур та форм об'єкта, на додачу фасад пофарбовано приблизним чи вигаданим кольором. Також намальовано первинні написи історичного характеру. Завдання консервації та реставрації зберігати первинність та автентичність мистецького твору чи об’єкту. З цих причин даний об’єкт прикладом реставрації вважати не можна. Це скоріше ремонт в стилі «як можемо, так робимо». Поширена ситуація: йде людина по Львову, а їй падає на голову «давнина». Де баланс між автентичністю та функціональним станом? Тут про автентичність вже не йдеться. Якщо ми бачимо, що якісь пам’ятки розсипаються, то це значить що вони, на жаль, помирають. Щось розкрадається, руйнується та перебудовується – це все байдужість. Ця байдужість вбиває нашу культурну спадщину. У Львові багато об’єктів які б могли бути облаштовані під культурні осередки чи під бізнес. Такими об’єктами пишалися б німці, поляки чи австрійці, якби вони були в їхніх країнах. А в нас це часом перетворюється на руїни. Після того бачиш десь в інтер’єрі якийсь «новоділ», зроблений а-ля під бароко і помальований абсолютно жахливою перламутровою фарбою, і виникає внутрішній дисонанс – щось тут не те. Я ж розумію, що на те, аби зробити оце «гівняне бароко» грошей викинули стільки, що можна було б врятувати якийсь автентичний бароковий об’єкт. Пам’ятки мусять жити та працювати на культуру, вони не мають руйнуватися Василь Карпів у приватному помешканні на вул. Володимира Винниченка у Львові, де зараз тривають роботи Щоб пам’ятки працювали, в них треба інвестувати кошти. Під час війни це актуально? Звісно, критичні ситуації диктують певні пріоритети. Але якщо ми маємо зараз кошти, щоб знімати якісь проморолики, організовувати фестивалі, відкривати ресторани та будувати розважальні комплекси, чому ми не маємо виділяти гроші на збереження культурної спадщини? Тут питання свідомості. Що ми обираємо: пити пиво чи зберегти церкву 18 століття, яких в країні лишилося менше десятка. Твори мистецтва пошкоджені війною. Чи можливо, чи варто їх рятувати? І можливо, і варто. Як мінімум, потрібно вже зараз робити якісь фіксаційні, документаційні роботи, щоб розуміти стан речей, і щоб убезпечити їх від подальшої руйнації. Бувають випадки, коли люди наче хочуть зробити краще: десь щось підмалювали, підмазали, накрили плівкою, але цього не можна робити. Напевно, це брак комунікації, бо люди не завжди знають статус певного об'єкта. приватне помешкання на вул. Підвальній у Львові, де зараз тривають роботи На твій погляд, якою має бути стратегія роботи з пошкодженою війною культурною спадщиною? Мені здається, що в сьогоднішніх умовах потрібна спеціальна організація, яка функціонуватиме на постійній основі. Пошкоджених об’єктів культурної спадщини зараз дуже багато, тут важливий системний підхід до збереження. Наприклад, команда, назвемо їх «екстреною допомогою», заїжджає на об’єкт, фіксує втрати, максимально консервує всі процеси руйнації і їде на інший об’єкт. Потім, коли для цього будуть сприятливіші умови, можна робити наступні кроки з ревіталізації та реабілітації. Минулого року у Маріуполі були критично пошкоджені дві мозаїки Алли Горської. Зараз фактично весь монументальний спадок видатної мисткині вже знищений. Що робити з її маріупольськими роботами після деокупації? Перше що має бути — це експертиза архітекторів та реставраторів з описом та фотофіксацією. Потрібно об’єктивно дослідити технічний стан. Наступний крок у таких випадках — протиаварійні консерваційні роботи. Вони мали б зупинити процеси руйнації на тому етапі, на якому ми їх побачили. Щоб сказати що з мозаїками робити далі треба збирати фахівців, конструкторів, архітекторів, мистецтвознавців і з ними все погоджувати, виводити якусь певну програму збереження конкретного об'єкта. Потрібно буде відповісти на низку питань: «навіщо?», «для чого?», «щоб що?», а далі вже робити (або не робити) певні дії. мозаїки Алли Горської «Дерево життя» та «Боривітер», липень 2022 року Можна впевнено казати, що від чверті до третини панно «Боривітер» та «Дерево життя» вже втрачено. Які можуть бути варіанти майбутнього існування цих мозаїк Горської? Як мінімум, можна зробити консервацію й так їх і залишити. Це теж може бути рішенням. Такі приклади є. Фрески Мікеланджело в Сикстинській капелі — не ідеальні, мають втрати, бо в певний час їх теж довели до ручки, так би мовити, але зараз ніхто не лізе їх домальовувати. Ніхто не відбудовує Помпеї, вони лишаються в тому стані в якому їх відкопали та законсервували. Є отакий стан – це факт. Також можна зробити трансфер мозаїк. Перенести кудись, де їх доцільність буде вищою. Знову ж таки, такі дії треба серйозно обґрунтовувати. Ми маємо говорити про твори мистецтва, як про якусь правду. Іншого сенсу немає. Неможливо зробити тисячу «Мона Ліз», «Мона Ліза» – одна. Автентичність є дуже важливою Щодо консервації приблизно зрозуміло. Приклади трансферів фресок та стінописів теж є. А чи є в Україні хтось, хто робить трансфери мозаїк? І як це робиться? Чи робив хтось таке в Україні – не знаю. Тут постає питання цінності та запиту. Кому це треба: державі, приватній особі чи суспільству? Якщо знайдеться достатньо ресурсів та волі, то, впевнений, знайдеться й той, хто це зможе зробити. Якщо не ми, так хтось інший. Процес трансферу мозаїки є подібним на метод, яким ми переносимо фрески чи настінні розписи. Звичайно, тут буде інша специфіка, щоб забезпечити форму та цілісність смальти. Розкрити технологію не можу, бо кожен об’єкт потребує попередніх досліджень. Але одне можу сказати точно – методи, які ми застосовуємо, можуть забезпечити перенесення мозаїки у будь-яке середовище, де надалі буде можливість провести консерваційні та реставраційні заходи. Як ти вважаєш, чи змінить повномасштабне вторгнення ставлення суспільства до збереження об’єктів культурної спадщини? Я на це сподіваюся. Сподіваюся, що ми повернемося в бік Європи у цьому питанні й почнемо запозичувати та втілювати їхні підходи. Мені іноді здається, що далі деградувати вже нікуди, бо скоро буде ні з чим працювати. Втім якщо ми порівняємо сьогодення та, наприклад, 2012 рік, то ми маємо квантовий стрибок у ставленні до збереження культурної спадщини. Зараз є реставратори, які зрозуміли що їм недостатньо освіти та бази знань що існує, є публічні люди, які цінують мистецтво, вони хочуть змінювати ситуацію, що склалася. Час від часу народжуються цікаві проєкти. Але нам потрібно ще десять-двадцять таких стрибків, аби наздогнати Європу. Наш рівень зараз – це довести до руїн Невицький замок, потім збудувати дах і сказати, що отак виглядав замок в давнину. Коли я бачу, в якому стані є зараз в Україні архітектурно історичні пам’ятки, то це завжди для мене є відображенням стану нашої свідомості. Все валиться й сиплеться, і це — наша реальність, на жаль. також читайте: "ДЕРЕВО ЖИТТЯ ЗНАЙШЛИ!" ОПОВІДЬ ЛЮДМИЛИ ОГНЄВОЇ ПРО ПОШУКИ ТА ПОРЯТУНОК МОЗАЇКИ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал та світлини: Іван Станіславський

Ввечері другого червня в кельнському Музеї Людвіга було, без перебільшень, тіснувато. Вернісаж виставкового проєкту “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova” (“Тут і зараз у Музеї Людвіга. Модернізм в Україні 1900-1930-х років & Дарія Кольцова”) зібрав чималу міжнародну аудиторію. "Плаский торс" Олександра Архипенка (1914) та проєкти театральних костюмів Вадима Меллера (1919-1920 рр.) в експозиції виставки “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova”, фото - Rheinisches Bildarchiv Cologne/ Joschua Rohluff “HERE AND NOW” — не просто словосполучення у назві проєкту. Це — серія виставок, які об’єднані єдиною концепцією — вони кидають виклик конвенційним підходам музейних практик з огляду на сучасні обставини. Музей Людвіга презентує такі експозиції вже впродовж кількох років, а виставка про модернізм в Україні стала дев’ятою “серією” цього проєкту. “HERE AND NOW” — не просто словосполучення у назві проєкту. Це — серія виставок, які об’єднані єдиною концепцією — вони кидають виклик конвенційним підходам музейних практик Який же виклик було кинуто у виставкових залах Музею Людвіга цього разу? В інституції кажуть, що війна Росії проти України змінила їхній підхід до концепції “Російського авангарду”. Мовляв, так вже історично склалося, що багатьох митців, зокрема Олександру Екстер, Олександра Богомазова, Володимира Бурлюка та Василя Єрмилова (роботи яких є у колекції Музею Людвіга) об’єднали “парасольковим” терміном “російський авангард”. Але ж усі ці митці жили й працювали в Україні, відіграючи ключову роль у формуванні української культури початку 20 століття. Вони народилися або впродовж років творили у Києві, Одесі та Харкові, вправляючись тут в авангардних течіях кубофутуризму, супрематизму та конструктивізму. "Краєвид" (1909) та "Українська селянка" (1910-1911) Володимира Бурлюка (на передньому плані) в експозиції виставки “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova” , фото - Rheinisches Bildarchiv Cologne/ Joschua Rohluff гості вернісажу "HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova”, фото - Museum Ludwig Виставка “Modernism in Ukraine 1900-1930s” об’єднала близько 80 живописних і графічних творів. Чимало експонатів для цього проєкту надали Національний художній музей України та Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Вперше виставка була представлена під назвою “В епіцентрі бурі: Модернізм в Україні 1900-1930-х років” у Національному музеї Тіссен-Борнесіса у Мадриді в листопаді 2022 року. Кельнську експозицію доповнили твори з колекції Музею Людвіга та приватних збірок. “Ми радіємо з того, що вперше можемо показати український модернізм Європі завдяки цій виставці. Сповнені сили та краси художні твори з колекцій Національного художнього музею України та Музею театрального, музичного та кіномистецтва України були евакуйовані у розпал війни. Ми солідарні з нашими колегами та українським народом”, — каже Рита Керстинг, заступниця директора Музею Людвіга. “Ми радіємо з того, що вперше можемо показати український модернізм Європі завдяки цій виставці", — Рита Керстинг, заступниця директора Музею Людвіга "Портрет" (кін. 1920-х рр.) Костя Єлеви та "У тирі" (1932) Семена Йоффе в експозиції виставки “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova” , фото - Rheinisches Bildarchiv Cologne/ Joschua Rohluff фрагмент експозиції “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova” , фото - Rheinisches Bildarchiv Cologne/ Joschua Rohluff Багато представлених митців, зокрема, Олександр Богомазов, Анатоль Петрицький, Сара Шор, а також мистецькі групи, наприклад, бойчукісти та Культур-Ліга, — стали справжнім відкриттям для західної публіки. Концепція проєкту пропонує глядачам своєрідний екскурс історією розвитку модернізму в Україні. Модерністський рух тут розгортався на складному соціально-політичному тлі: руйнування Російської імперії, Перша світова війна, революції 1917 року, нетривала незалежність Української Народної Республіки (1917-1920), зрештою, створення Радянської України. Парадоксально, але попри цей політичний хаос, українське мистецтво, у всіх його видах та проявах, переживало справжній розквіт. парадоксально, але попри політичний хаос, українське мистецтво початку 20 століття, у всіх його видах та проявах, переживало справжній розквіт “Такі складні історичні умови призвели до багатогранного поєднання українських, польських, єврейських та російських елементів, а це створило виразний культурний профіль в Україні. Виставка відображає поліфонію мистецьких стилів та культурних ідентичностей, що існували в Україні на початку 20 століття,” — йдеться в анотації до проєкту. Куратори кельнського продовження “Модернізму в Україні 1900-1930-х років” не змінилися, це — науковці Костянтин Акінша, Катя Денисова та Олена Кашуба-Вольвач. проєкт пропонує глядачам своєрідний екскурс історією розвитку модернізму в Україні, зокрема експозиція доповнена інформативним таймлайном ключових подій мистецького життя України початку 20 ст., фото - Museum Ludwig Новий історико-мистецький погляд на цей період знайшов відображення у роботі сучасної мисткині Дарії Кольцової, яку до участі у проєкті запросила кураторка Музею Людвіга Юлія Бердіярова. “Ми раді, що ця виставка тут, але ми не раді, якою ціною, вона відбулася”, - співкураторка проєкту Юлія Бердіярова У своїй монументальній роботі, створеній спеціально для цього проєкту, Дарія Кольцова зображує знамениту конструктивістську будівлю Держпрому, зведену в її рідному місті Харкові 1928 року, як символ більшовицької влади в Україні. робота Дарії Кольцової в експозиції виставки “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova”, фото — Дарія Кольцова Тисячі вікон архітектурного гіганта віддзеркалюють 100 років української історії. Розквіт модерної культури, символом якого став і Держпром, закінчився великим терором 1936-38 років. Яскраву та об’ємну архітектуру Кольцова зводить до темного силуету, нагадуючи про репресії, що ховалися за цим фасадом. “Орнаменти, література та мова мають сьогодні екзистенційне значення, вони живі та потужні попри роки знецінення радянською владою. Це відображено також й у роботах модерністських митців з України, що “віддзеркалюються” у вітражі Дар’ї Кольцової,” - йдеться в анотації до проєкту. яскраву та об’ємну архітектуру Держпрому Дарія Кольцова зводить до темного силуету, нагадуючи про репресії, що ховалися за цим фасадом фрагмент експозиції “HERE AND NOW at Museum Ludwig. Modernism in Ukraine 1900-1930s & Daria Koltsova” , фото - Rheinisches Bildarchiv Cologne/ Joschua Rohluff Наприкінці формальної частини вернісажу кураторка Юлія Бердіярова звернулася до публіки зі словами: “Ми просимо вас не тільки “stand with us”, а також “rediscover and understand us”” “Тріумф справедливості” таким би міг бути підзаголовок цієї події. Дуже сподіваюся, що це не просто виставка художніх творів, а таки результат визнання і переосмислення українського мистецтва у світовому контексті. Проєкт триватиме у Музеї Людвіга (Кельн) до 24 вересня, а далі помандрує до Брюсселя, Відня та Лондона. також читайте: У ЛУВРІ ВІДКРИЛАСЯ ВИСТАВКА ІКОН З КОЛЕКЦІЇ МУЗЕЮ БОГДАНА І ВАРВАРИ ХАНЕНКІВ Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Анна Ветцлер-Манюк Всі фотоматеріали надано Музеєм Людвіга у Кельні (Das Museum für Moderne und Zeitgenössische Kunst in Köln)

До повномасштабного вторгнення у Маріуполі було зосереджене одне з найбільших в Україні зібрань мозаїчної монументалістики. Епоха монументального мистецтва у місті розпочалася 1963 року. Саме тоді місцеві художники Валентин Константінов та Лель Кузьминков створили першу у місті мозаїку — панно “Першокласники”. фрагмент мозаїчного панно “Першокласники” автори: Валентин Константінов, Лель Кузьминков, 1963 р.; матеріал: керамічна плитка; площа 40 кв. м. фото — Іван Станіславський Загалом у період з 1963 по 1987 роки в Маріуполі було створено 26 знакових авторських монументальних робіт загальною площею понад 2000 квадратних метрів. Над ними встигли попрацювати 19 митців з усієї країни. Серед них такі визнані майстри жанру як Алла Горська, Віктор Зарецький, Валерій Ламах, Ернест Котков, Галина Зубченко та Борис Плаксій. При тому, не менш вагомий внесок зробили й представники місцевої школи: Валентин Константінов, Лель Кузьминков, Віктор Арнаутов, Григорій Пришедько, Яків Райзін, Микола Тихонов, Олександр Кечеджи, Віктор Пономарьов, Петро Кот та інші. ПІОНЕРИ УКРАЇНСЬКОГО МОНУМЕНТАЛІЗМУ На початку шістдесятих монументалістика тільки-но починала набирати популярності. 1963 року при спілці художників України з’явилася монументальна секція, а відділення монументально декоративного мистецтва у київському художньому університеті виникло рік потому. Тож маріупольських митців, які почали працювати над монументальними проєктами вже вкінці 1950-х рр., можна сміло віднести до піонерів одного з найпрогресивніших на той час жанрів мистецтва. Валентин Константінов (зліва) та Лель Кузьминков (справа) в Харківському художньому училищі, 1948 р. Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: "Шлях до великого монументалізму для молодих Леля Кузьминкова та Валентина Константінова почався під керівництвом Олександра Коморного. Олександр Коморний на той час вже був відомим монументалістом та авторитетом серед місцевих митців. У 1930-х роках Коморний мав пряме відношення до групи художників, які гуртувалися навколо основоположника українського монументалізму Михайла Бойчука. Тепер же він був сполучною ланкою між “бойчукістами” та маріупольськими майстрами. вчитель Кузьминкова та Константінова, Олександр Коморний був сполучною ланкою між “бойчукістами” та маріупольськими майстрами 1937 року Олександр Коморний увійшов до бригади знаменитого Лева Крамаренка, яка розписувала щойно збудований Палац Піонерів у Маріуполі. У цьому Палаці відкрилася художня студія митця Григорія Бендрика, яку відвідували юні Лель Кузьминков та Валентин Константінов". світлина Палацу Піонерів у Маріуполі, 1941-1943 рр. "До слова, Григорій Бендрик у 1930-х роках навчався у того ж таки Михайла Бойчука, — пояснює історик. — Він, як і Коморний, також міг стати містком між “бойчукізмом” та маріупольською монументалістикою, проте принципи та філософію Михайла Львовича він не поділяв". Сашко Чернідіс розповідає: "1955 року Коморний взяв до своєї бригади, серед інших місцевих художників, й Леля Кузьминкова та Валентина Константінова. Команда вирушила до міста Сніжне (Донецька обл.), щоб прикрасити монументальними роботами нещодавно збудований Палац культури шахти №18. Це був один з перших масштабних проєктів, над яким працював творчий дует Кузьминкова-Константінова. Олександр Коморний значною мірою вплинув на становлення майбутнього тандему маріупольських монументалістів – Леля Кузьмінкова та Валентина Константинова, про це часто наголошував у своїх спогадах Лель Кузьмінков". МИТЕЦЬ ПОВИНЕН МРІЯТИ ВИЙТИ НА СТІНУ "Лель Кузьминков казав, що тяга до монументалізму була у нього, напевно, завжди, а поштовхом до дії стало перебування у Будинку творчості в Паланзі 1958 року", — говорить Сашко Чернідіс. — "Він казав, що прибалти тоді були більш просунуті у цьому жанрі. І згадував слова свого вчителя Григорія Бендрика: “Кожен митець повинен мріяти вийти на стіну”". вирізки з маріупольських часописів 1963 року про відкриття мозаїки "Першокласники", (фото 1 - журнал "Донбас", серпень 1963) одним з завдань художників монументалістів було пожвавити одноманіття "бетонних коробок" Вихід монументалістів “на стіни” був спричинений будівельним бумом. По всій країні тисячами будувалися так звані “хрущовки”. На відміну від архітектури сталінського періоду, новобудови 1960-х років не мали жодних декоративних елементів. Отже, одним з завдань художників монументалістів було пожвавити одноманіття "бетонних коробок". ПЕРША МОЗАЇКА В МАРІУПОЛІ Влітку 1963, напередодні нового навчального року, Валентин Константінов та Лель Кузьминков завершили мозаїку на фасаді школи №34. Панно площею 40 кв.м символізує зустріч різних поколінь учнів на шкільному порозі. В композиції домінують фігури випускників з рук яких злітають голуби, хлопець тримає в руці атестат. В нижній частині панно зображені менші фігури першокласників з квітами. Образи розташовані на фоні сонця та обернені в протилежні сторони – коли старші залишають школу назавжди, менші вперше переступають її поріг. світлина мозаїчного панно “Першокласники”, 1960-ті рр. Мозаїка виконана зі звичайної сантехнічної керамічної плитки. Задля збагачення палітри кольорів художники власноруч фарбували плитку в потрібні кольори та потім обпалювали. Для цієї роботи властиві прийоми плакатного живопису, що притаманні багатьом монументальним творам початку 60-х років. Використання великих колірних плям, спрощення просторових планів та трактування образів також можна віднести й до специфіки матеріалу. Крупномодульна плитка не дозволяла митцям досягти деталізованості образів та проробити нюанси. Але, пізніше, перехід на смальтовий набір суттєво збагатив художню виразність мозаїк. Панно на школі №34 має кілька технічних особливостей. Ця мозаїка виконана як одне ціле. Далі Константінов та Кузьминков ділили свої керамічні панно на рівновеликі прямокутні фрагменти – це значно полегшувало їхній монтаж на стіну. Також «Першокласники» лишилися єдиною великою роботою границею якої служать контури фігур та яка має окремі елементи (голуби, промені сонця). Всі інші мозаїчні композиції Маріуполя вписані в межі правильних геометричних фігур. фрагменти мозаїчного панно “Першокласники” автори: Валентин Константінов, Лель Кузьминков, 1963 р.; матеріал: керамічна плитка; площа 40 кв. м. фото — Іван Станіславський Фриз "Першокласники" став успішним стартом творчого тандему художників Леля Кузьминкова та Валентина Константінова, які згодом стали відомими монументалістами й тільки в Маріуполі виконали 11 робіт в цьому жанрі. ПЕРШОКЛАСНИКИ. 60 РОКІВ ПОТОМУ Робота на фасаді школи №34 збереглась в гарному стані. Під час облоги Маріуполя у 2022 році цей район оминули активні бойові дії, тому і сама мозаїка, і будівля школи не зазнали суттєвих пошкоджень. Восени 2023 року першій маріупольській мозаїці виповниться 60 років, але цей ювілей вона зустріне в окупації. під час облоги Маріуполя у 2022 році цей район оминули активні бойові дії, тому і сама мозаїка, і будівля школи не зазнали суттєвих пошкоджень мозаїчне панно “Першокласники”, 2022 рік Стаття ““Першокласники”: перша мозаїка в Маріуполі” розпочинає серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ВАЛЕНТИН КОНСТАНТІНОВ (1923 - 2012) Живописець, монументаліст, скульптор. Лауреат меморіалу ім. Архипа Куїнджі (1973). Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1965). Працював в жанрі портрета, тематичної картини. Монументальні роботи в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної скульптури прикрашають громадські будівлі в Маріуполі, Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, в приазовських селах Мала Янісоль і Урзуф. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Автор пам'ятників поету Г. Костоправу (1992), митрополиту Ігнатію (1998) та ін. Монументальні роботи виконані в співавторстві з Лелем Кузьминковим. Учасник закордонних (1974, Сирія, Ліван, Єгипет, Франція, Італія), всесоюзних (1974, 1982, 1983, 1990, Москва), республіканських (з 1957) виставок. Персональні виставки відбувалися у 1973, 1995, 1999, 2008 роках у Маріуполі; 2000 року — у Донецькому художньому музеї. Член правління Спілки художників (1965-1978). Нагороджений грамотою Президії ВР УРСР (1990). Учасник 2-ї Світової війни. Член Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Роботи зберігаються в Харківському, Маріупольському, Ізмаїльському художніх музеях, Полтавській картинній галереї, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), в приватних зібраннях Англії, Голландії, Греції, Росії, України. ЛЕЛЬ КУЗЬМИНКОВ (1925 - 2012) Живописець, графік, монументаліст, скульптор, краєзнавець. Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1959). Працював в жанрі портрета, пейзажу, тематичної картини. Автор численних монументальних робіт в Маріуполі (з 1963, все в співавт. З В.К. Константиновим), Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, с. Урзуф (Донецька обл.), Пам'ятників поету Г. Костоправа (1992, с. Мала Янісоль, Донецької обл.), Митрополиту Ігнатію (1998, Маріуполь), «Воїну-визволителю» (Маріуполь) та ін. Працював в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної та монументальної скульптури. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Захоплювався графікою — ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря», в перекладах грецьких авторів, знаходяться в музеях: Т.Г. Шевченко (Київ), Російської Національної бібліотеці (Москва), Маріупольському КМ. Автор краєзнавчих книг, нарисів і статей з мистецтва. Член ради Маріупольського товариства греків (один з перших ініціаторів його створення). Учасник закордонних (1992, Париж), всесоюзних і всеукраїнських виставок. Персоналії: 1959 (спільно з Л.Н. Гаді), 2015 (посмертна), Маріуполь. Нагороджений Грамотою Президії правління СХ СРСР (1968). Роботи зберігалися у Донецькому та Маріупольському художніх музеях, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), є у приватних збірках в України та за кордоном. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

1963 рік був знаменний для маріупольського монументального мистецтва не лише створенням першої мозаїки, але й приїздом у місто його колишнього мешканця, митця – Віктора Арнаутова. Після сорока років відсутності, він зіграє значну роль у розвитку маріупольського монументалізму, зокрема стане автором другої міської мозаїки, що з’явилась 1964 року. фрагмент мозаїчного панно “Підкорювачі Космосу” автор: Віктор Арнаутов (за участі Григорія Пришедька), 1964 р.. Керамічна плитка: площа 100 кв. м. фасад Головної Пошти (Будинку зв’язку), пр-т. Миру 85, Маріуполь. Фото — Іван Станіславський так цікаво склалася доля, що у Маріуполі почав працювати монументаліст зі світовим ім’ям — Віктор Арнаутов Творчий та життєвий шлях цього художника надзвичайно цікавий. Арнаутов виріс у Маріуполі, але під час громадянської війни 1917 року, що розгорнулася на теренах колишньої Російської імперії, емігрував з Росії до Китаю, там жив у місті Харбін. Згодом переїхав та осів у США. фото 1 - Віктор Арнаутов біля скульптури жінки (ймовірно, його авторства) у майстернях Каліфорнійської художньої школи, 1925 р.; фото 2 - Віктор Арнаутов верхи, на звороті світлини (фото 3) підпис, що вона зроблена у Харбіні (Китай) у 1920-х рр., Архіви Смітсонівського інституту За кордоном йому пощастило тісно співпрацювати з видатним митцем Дієго Ріверою, стати одним з засновників американського монументального мистецтва та обійняти посаду професора стенфордського університету. мурал "Життя у місті" (1933-1934) Віктора Арнаутова в інтер'єрі оглядової башти Coit, Сан-Франциско; фото - Mliu92, CC BY-SA 3.0 , Wikimedia Commons Віктор Арнаутов працює над муралом "Життя у місті" (1934) в інтер'єрі оглядової башти Coit, Сан-Франциско; фото - San Francisco History Center, San Francisco Public Library "АМЕРИКАНЕЦЬ" ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ 1963 року, після виходу на пенсію, Арнаутов повертається на батьківщину і приєднується до маріупольських колег по цеху. Художник майже одразу береться за улюблену справу. Арнаутову, разом з Григорієм Пришедьком, доручають зробити монументальне панно площею 100 кв.м на стіні нового Будинку зв’язку. Згодом воно стане, мабуть, найвпізнаванішим у місті. світлини мозаїчного панно “Підкорювачі Космосу”, 1960-ті рр. Панно було завершене у жовтні 1964 року після семи місяців роботи. Тематично митці прив’язувалися до призначення будівлі. Вертикально орієнтована композиція, що обрамлює віконні отвори, зображує працю зв’язківців та поєднує у собі поширену в 1960-х роках космічну тематику. Сюжет відрізняється простотою та стриманістю моменту, без надмірної патетики та пафосу, характерних для тогочасного соцреалізму. Однак робота в цілому лишається в межах радянського художнього методу. вирізка з газети "Приазовський робітник" про відкриття мозаїки "Підкорювачі космосу", 1964 р. Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: "Це була перша робота американського професора-викладача в Маріуполі й залишила вона в душі немолодого художника не тільки радість за виконану роботу, а й гіркий осад. По-перше, “американцю” були незрозумілі організаційні перешкоди у вигляді “вибивання” необхідних матеріалів для мозаїки, узгодження ескізів у Києві тощо. До того ж йому не доводилося працювати з керамічною плиткою. А по-друге, він не міг зрозуміти – чому його помічник (Григорій Пришедько) має вважатися його співавтором. Адже з Дієго Ріверою у Мексиці таких питань ніколи не виникало, хоча Арнаутов також багато допомагав йому в роботі. Віктор Арнаутов з художницею Естер Братон у Мексиці, 1 січня 1936 р., фото - San Francisco History Center, San Francisco Public Library Віктор Михайлович не зміг відразу перемкнутися на так званий соцреалізм. Персонажі у нього все одно виходили не радянські Про ці труднощі мені розповіла дочка головного будівельника Головпоштамту В.Б. Біндер перед своїм від'їздом до США: “Після творчих “мук” Арнаутов зупинив свій вибір натури на конкретних особах. Наприклад, чоловік унизу ліворуч – проєктувальник Марк Коган, який працював у Гіпрограді, потім переїхав до Харкова та працював у Харківпроєкті, потім емігрував до Ізраїлю”. ПІДКОРЮВАЧІ КОСМОСУ. ПІВСТОЛІТТЯ ПОТОМУ “Підкорювачі космосу” мають досконалішу деталізацію та світлотіньове нюансування, ніж “Першокласники” Константінова та Кузьминкова, хоча також зберігають окремі риси плакатного жанру. Мозаїка складена зі спеціальної керамічної плитки 15 різних кольорів. Звісно, це надало художникам більше можливостей в порівнянні з побутовою керамікою, але, як зазначав сам Арнаутов, матеріал був для нього незнайомим і вчитися працювати з ним довелося вже в процесі. Серед недоліків Арнаутов також зазначав труднощі співпраці з будівельниками та архітекторами, яким, своєю чергою, було незвично працювати разом з художниками. Можливо, ці обставини призвели до того, що твір почав руйнуватися ще за життя майстра. мозаїчне панно “Підкорювачі Космосу” почало руйнуватися ще за життя його творця Арнаутова усталена назва мозаїки “Підкорювачі космосу” з’явилася вже згодом й, вірогідно, не належить автору В мемуарах сам Арнаутов не наділяє цю роботу конкретним ім’ям. А в деяких публікаціях мозаїка називається “Зв’язківці”, що, безперечно, ближче до її тематики. Ще до повномасштабного вторгнення вся горішня частина мозаїки була майже втрачена. Зникли фрагменти зображення антени та поштових листів з надписами “Куди: Москва. Кому: Космонавтам. Відправники: Жданов, Металурги”. Також обсипався надпис азбукою Морзе, що йшов трьома паралельними лініями вздовж верхньої частини фризу та містив пропагандистське гасло. мозаїчне панно “Підкорювачі Космосу” (фото 1) та будівля Головної Пошти (колишній Будинок зв'язку), на торці якої знаходиться мозаїка (фото 2) станом на 2022 р. під час облоги Маріуполя в березні-квітні 2022 будівлю "Головпоштамту" було критично пошкоджено ударами авіабомб Торцева стіна з мозаїкою постраждала частково, проте мозаїчне панно обсипалося більш ніж наполовину і практично втрачено. ДРУГЕ ЗАМОВЛЕННЯ ТАНДЕМУ АРНАУТОВА-ПРИШЕДЬКА Майже одразу після закінчення “Підкорювачів космосу” творчий тандем Арнаутов – Пришедько отримав нове замовлення. Ще однією мозаїчною роботою треба було прикрасити стіну школи №54 в приморському районі Маріуполя. мозаїчне панно "Вчителька з групою дітей" автор: Віктор Арнаутов (за участі Григорія Пришедька), 1965 р.. Керамічна плитка; площа 50 кв. м. фасад школи №54, вул. Кронштадтська 11, Маріуполь. Фото — Іван Станіславський З осені 1964 до весни 1965 митці працювали над ескізами та затверджували новий проєкт в інстанціях. А вже восени 1965 завершили мозаїчний фриз “Вчителька з групою дітей” площею 50 кв.м. Віктор Арнаутов присвятив мозаїку школярам. Композиція умовно поділяється на дві групи: ліворуч — вчителька з двома дітьми, праворуч — хлопці з моделлю літака. На задньому плані — зображення монумента “Підкорювачам космосу” (скульптор А. Файдиш-Крандиевьский, 1964, Москва). Григорій Пришедько (зліва) та Віктор Арнаутов (справа) в біля мозаїки "Вчителька з групою дітей", Маріуполь 1960-ті рр. Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Цікаво, що і для наступної своєї мозаїчної композиції “Вчителька з групою дітей” (1965) Арнаутов як натурників залучив близьких йому людей. Для лівого піонера йому позував двоюрідний племінник Михайло Малюга, а піонер із планером – це пасинок художника Сергій Бетехтін (син Нонни Талепоровської – другої дружини Арнаутова). З першим я знайомий особисто, а з другим ми товаришуємо тільки у соцмережах. Обидва живі та здорові. Ленінградський мистецтвознавець Нонна Талепоровська 1966 року вийшла заміж за Віктора Арнаутова, який був старший за неї на 34 роки, тим самим круто змінивши не тільки свою долю, а й життя сина-школяра. Школу він таки закінчив у Ленінграді, а після її закінчення вступив до художнього училища. Після його закінчення Сергій мріяв лише про одне – емігрувати до США. І 1977 року це йому вдалося. Нині він живе у Нью-Йорку. У США він відомий блогер, байкер та художник. В Америці Сергій розшукав синів Арнаутова, йому було цікаво дізнатися, хто вони, чим займаються, як ставляться до еміграції батька? Віктор Арнаутов, 1940-ві рр. На окрему розмову заслуговує тема відносин Арнаутова з органами КДБ. Чи був Арнаутов агентом впливу КДБ, авторитет якого використовувався для просування комуністичної ідеології серед творчої інтелігенції? Швидше за все, ми ніколи не дізнаємось точної відповіді на це запитання. не доводиться сумніватися, що над колишнім "білоемігрантом", професором зі США, Арнаутовим було встановлено “батьківську опіку” відповідних органів На думку деяких художників-сучасників, обидва так званих співавтори Арнаутова (Григорій Пришедько та Віктор Павлюк) були членами КПРС та “смотрящими” від КДБ. Одного разу Валентин Константінов, колега та знайомий Арнаутова, поділився такою історією: “Віктору Михайловичу дуже часто влаштовували зустрічі зі студентами, школярами, з колективами підприємств міста. А приходили на них і ветерани ВВВ в галіфе, компартійні пенсіонери. Потім вони писали кляузи до органів, обурюючись тим, що цю “білогвардійську наволоч” так тепло приймають. Адже коли вони чули його інтелігентну мову, бачили перед собою елегантну людину з бездоганними манерами, вони сприймали її як класового ворога. Але що дивно – Арнаутову всі кляузи “доброзичливців” сходили з рук, КДБ його не чіпав. Очевидно, було щось таке, про що людям у галіфе знати не належало”. ВЧИТЕЛЬКА З ГРУПОЮ ДІТЕЙ — СЬОГОДЕННЯ З технічної та художньої точки зору нова робота Арнаутова та Пришедька дуже подібна до попередньої. Митці застосували ті ж самі матеріали й методи. Колірна гамма, стилістика та естетика образів майже не зазнали змін. Віктор Арнаутов в мемуарах зазначив що з другою його маріупольською роботою складностей було значно менше ніж з першою. До повномасштабного вторгнення фриз “Вчителька з групою дітей” зберігався в задовільному стані, були відсутні невеличкі фрагменти фону. під час облоги Маріуполя у березні-квітні 2022 будівля школи №54 отримала суттєві пошкодження, проте торцева стіна з мозаїкою вціліла мозаїчне панно “Вчителька з групою дітей” (фото 1) та будівля школи №54 (фото 2-3) на торцевій стіні спортзалу якої знаходиться мозаїка у 2022 р. Під час облоги Маріуполя в березні-квітні 2022 будівля школи №54 отримала суттєві пошкодження. Окремі частини будівлі школи зруйновані, проте приміщення спортзалу, на торцевій стіні якого розташована мозаїка, вочевидь, вціліло. Значних пошкоджень панно на цей час не виявлено. Стаття “Маріупольський дебют американського монументаліста Арнаутова” продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦЯ ВІКТОР АРНАУТОВ (1896-1979) Живописець, графік, ілюстратор, монументаліст, педагог Закінчив Олександрівську чоловічу гімназію у Маріуполі (1915, достроковий випуск). Там же отримав початкову художню освіту у В.П.Тарасова. В Єлисаветградському кавалерійському училищі пройшов прискорені курси з підготовки прапорщиків і був мобілізований на фронт. Учасник Першої світової війни, командир ескадрону (1917), нагороджений Георгіївським хрестом. На початку 1918 демобілізувався. Деякий час жив в Симбірську, потім воював на фронтах Громадянської війни на стороні А. В. Колчака на Уралі та в Сибіру. У 1920 емігрував до Китаю (Харбін), де продовжив художню освіту в студії “Лотос” у М.А. Кичигина та А.Бернардацці. У 1925 переїхав до США, де в Сан-Франциско закінчив Каліфорнійську художню школу (1925-1929), потім навчався у Дієго Рівери у Мексиці (1929-1931), допомагав йому розписувати стіни палацу в Куернавака, Національного палацу в Мехіко, будівлі Міністерства охорони здоров'я. Повернувшись в США (1931), створив фрески у школі Дж. Вашингтона у Сан-Франциско (1937), у клініці містечка Пало-Альто (1932), коледжу у Техасі (1938-1939) та інші. Викладав у Каліфорнійській художній школі (поч. 1930-х), потім на факультеті мистецтва й архітектури Стенфордського університету (1936-1961), професор. 1938 року вступив в комуністичну партію США. У 1941-1945 очолював Російсько-американську спілку з надання допомоги Червоній Армії. У 1963 році після виходу на пенсію і смерті дружини (1961) повернувся на батьківщину в Маріуполь, де створив мозаїчні панно на Будинку зв'язку (1964), в екстер'єрі школи №54 (1965, обидві у співавт. з Г.Д. Пришедько), у будівлі аеропорту (1970). Член Спілки художників СРСР (1964). Останні роки життя пройшли у селищі Вириця під Ленінградом (Санкт-Петербурзі). Був похований на Богословському кладовищі в Санкт-Петербурзі, перепохований в Маріуполі (1980). Учасник численних виставок в художніх музеях США: Толедо (1936), Нью-Йорк (1938), Сан-Франциско (1940); виставки у мистецькій асоціації Сан-Франциско (1937, 1938,1939, 1946) та у багатьох інших інституціях. В СРСР був учасником республіканських (1966, 1970.), обласних (1969) і міських виставок. Персональні виставки: 1933,1934,1935,1938 у Сан-Франциско (США); 1936 - Стоктон і Трентон (США); 1939 - Стенфорд (США); 1964 - Київ; 1965 - Маріуполь, Горлівка, Донецьк. Роботи зберігаються у Художньому музеї Сан-Франциско, Державному російському музеї (Санкт-Петербург), були у збірках Донецького художнього музею та Маріупольського художнього музею ім. Архипа Куїнджі (ймовірно, знищені або викрадені), є у приватних колекціях США та Росії. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

1965 року про себе заявила ще одна, третя, бригада маріупольських монументалістів. Яків Райзін, Микола Тихонов та Олександр Кечеджи дебютували у жанрі з мозаїкою “Тарас Григорович Шевченко”, що прикрасила фронтальний фасад нещодавно збудованого кінотеатру імені Тараса Шевченка. фрагмент мозаїчного панно “Тарас Григорович Шевченко”, створене 1965 р., автори: Яків Райзін, Микола Тихонов та Олександр Кечеджи. Керамічна плитка: площа 54 кв. м. фасад кінотеатру ім. Т. Шевченка, Маріуполь. Фото — Іван Станіславський Композицію з трьох фризів розмістили у спеціально зроблених нішах над центральним входом. Це наштовхує на думку, що проєкт кінотеатру передбачав художнє оздоблення, і рішення створити мозаїку не приймалося постфактум. Хоча між відкриттям кінотеатру та завершенням мозаїки пройшло 2 роки. На центральному, головному, панно зображено хрестоматійний портрет Кобзаря, поруч розташовані герої його поем — гайдамаки, селяни та народний співець. На бокових фризах розмістили схематичні зображення на індустріальну тематику, сюжетно вони не пов’язані з головним зображенням. Можливо, така тематична неузгодженість композиції є наслідком втручання партійних інстанцій. Директиви “зверху” з вимогами накшталт: “Робота має відображати індустріальну міць міста” були тоді звичною практикою. Але не відкидаймо й варіант, що митці намагалися “подружити” шевченківську поетику з прозаїчністю навколишніх пейзажів. будівля кінотеатру ім. Тараса Шевченка розташована неподалік головних прохідних заводу імені Ілліча, а трохи ліворуч були гігантські споруди доменних печей будівля кінотеатру ім. Тараса Шевченка у Маріуполі, 2020 р. фото — Іван Станіславський Панно площею 54 кв.м складено з керамічної плитки двох типів. Фігури здебільшого викладені звичайним побутовим кахлем, а фонова площина — мозаїчною плиткою подібною до тої, яку використовував Арнаутов у своїх мозаїках “Підкорювачі космосу” та “Вчителька з групою дітей”. Вочевидь, дефіцит спеціальних матеріалів був досить відчутним. Якщо Арнаутову, митцю зі світовим ім’ям, вдалося дістати спеціальну мозаїчну плитку, то монументалісти-дебютанти Райзін, Тихонов та Кечеджи були вимушені використовувати побутові кахлі. Розфарбовувати їх у потрібні кольори та обпалювати бригаді доводилось власноруч, так само як це робили до них Валентин Константінов та Лель Кузьминков при створенні “Першокласників”. композиція мозаїчного панно “Тарас Григорович Шевченко” на фасаді кінотеатру ім. Тараса Шевченка в Маріуполі на центральному панно мозаїки зображено портрет Кобзаря, поруч — герої його поем; на бокових фризах розмістили схематичні зображення на індустріальну тематику, які сюжетно ніяк не пов’язані з головним зображенням З точки зору художнього методу панно “Т.Г. Шевченко” — яскравий приклад використання плакатної графіки у мозаїках. І це — не дивно, бо Яків Райзін та його колеги багато працювали як плакатисти. Мозаїчна плитка рясно використана і в оздобленні інтер’єрів кінотеатру. Архітектурні елементи головного фоє декоровані візерунковими орнаментами, а на стіні праворуч від входу розмістилося панно за шевченківськими мотивами. Автори інтер’єрних робіт невідомі. мозаїчні орнаменти в оздобленні інтер’єрів кінотеатру (фото 1-3), 2020 р. автори інтер'єрних мозаїк маріупольського кінотеатру ім. Шевченка — невідомі фото — Іван Станіславський Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Кінотеатр ім. Т.Г. Шевченка відкрився 1963 року фільмом “Королева бензоколонки” з Надією Рум'янцевою у головній ролі. З того часу і до початку 2000-х, це був дуже популярний кінотеатр. Однак, 2004 року його приміщення почали займати фотоательє та офіси різних фірм. Незабаром і це все теж пішло у вічність, будівля кінотеатру спорожніла, в ній оселилися асоціальні типи, почалися грабунки та занепад. архівна світлина маріупольського кінотеатру ім. Тараса Шевченка 1960-х рр. У 2004 році в газеті “Іллічівець” з'явилася стаття Сергія Кутнякова “Чи буде майбутнє у кінотеатру імені Тараса Шевченка?”. Автор хотів привернути увагу громадськості та міської влади до долі не лише культурного об'єкта, а й до чудової мозаїки на його фасаді. Тут, щоправда, Кутняков припустився помилки, приписавши твір монументального мистецтва якомусь Мкрчяну. Хто це? Очевидно, це відомо лише авторові статті. На цьому загадки та сюрпризи не закінчилися. Коли в останні рік-два перед повномасштабним вторгненням міська влада спромоглася провести інвентаризацію монументальних робіт у Маріуполі, то всередині кінотеатру було виявлено ще одну мозаїчну роботу на тему шевченкіани – “Кобзар і пастушок”. Стіни були прикрашені орнаментальною мозаїкою, причому модуль керамічної плитки був такий самий дрібний, який був застосований на тлі “Т.Г. Шевченка”. Цікаво, що інтер'єрна мозаїка не отримала жодної згадки в місцевій пресі, на відміну від екстер'єрної “подружки”. І ось тут можна припустити, що автором інтер'єрної “халтурки”, як називали тоді подібні роботи митці, і був згаданий Кутняковим Мкрчян. цікаво, що інтер'єрна мозаїка не отримала жодної згадки в місцевій пресі, на відміну від екстер'єрної “подружки” виявлена всередині кінотеатру ім. Тараса Шевченка у 2000-х рр. мозаїчна робота "Кобзар і пастушок", фото — Іван Станіславський Бригаду Якова Райзіна можна назвати найбільш заангажованою командою маріупольських монументалістів. А якщо точніше, то серед місцевих митців тільки вони виконували відверто компліментарні радянському устрою монументальні роботи. У творах Арнаутова радянська символіка виглядає радше, як "необхідне зло". Не забуваймо, що митець так ніколи й не став “своїм” на батьківщині, до кінця життя за ним наглядало КДБ й він мав доводити свою лояльність. Чим саме керувалася бригада Райзіна — політичними принципами чи меркантильністю, ми вже не дізнаємося. Але те, що створення ідеологічно “правильних” робіт оплачувалося в рази краще, ніж умовно аполітичних — це факт. Пізніше Яків Райзін, Микола Тихонов та Олександр Кечеджи виконають панно “Жовтень” та мозаїчний барельєф “Союз”, але тотемних голів вождя в монументальному мистецтві Маріуполя так і не виникне. Після розпаду СРСР Яків Райзін переїхав до Ізраїлю, де працював у жанрі авангардної скульптури, від митця-соцреаліста майже не лишилося й сліду. будівля кінотеатру ім. Тараса Шевченка у Маріуполі, 2022 рік під час облоги Маріуполя окупанти щільно обстрілювали район меткомбінату імені Ілліча, під удар потрапила й будівля кінотеатру ім. Тараса Шевченка На супутникових знімках можна побачити понад п’ять влучань у дах будівлі кінотеатру, а також пошкодження західного кута головного фасаду. Враховуючи незадовільний стан споруди, а також те, що Тарас Шевченко є символом боротьби з московським поневоленням, не лишається сумніву, що мозаїку можуть знищити разом з будівлею. будівля кінотеатру ім. Тараса Шевченка у Маріуполі, 2022 рік Стаття “Маріупольський кобзар” продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ЯКІВ РАЙЗІН (1929 - 2015) Графік-плакатист, монументаліст У Маріуполі проживав з 1943 року. Спеціальної художньої освіти не отримав, професійною школою стали майстерні артілі “Червоний живопис”, а пізніше художньо-виробничого комбінату Маріуполя, де він працював з 1945 року. Навчався у своїх колег А. Кечеджи, Н. Тихонова, Л. Кузьминкова, А. Яніна. Член Спілки художників СРСР (1967). Працював у жанрі плаката (в співавт. з Н. Тихоновим) та монументально-декоративного мистецтва. У співавт. з різними художниками виконав цілу серію монументальних робіт в техніці мозаїки та рельєфу в інтер'єрах й екстер'єрах громадських будівель Маріуполя, Єнакієве, селища Куйбишеве (Запорізька обл.). Його плакати публікували у різних мистецьких виданнях: журнали “Мистецтво”, “Творчість”, “Образотворче мистецтво”, альбоми “Українська Ленініана” (Київ, 1970), “Мистецтво Радянської України” (Київ, 1977) та ін.. Багато робіт були видані масовим тиражем “Політіздат України” (1964 - 1972). Учасник всесоюзних (1967, 1973, 1977, 1979), республіканських (1958, 1961, 1963-1972, 1974-1978) виставок графіки, акварелі та плаката. Учасник 1-ої виставки монументального мистецтва (1970, Київ) і виставки “Монументальне мистецтво України за 60 років” (1978, Київ). На початку 2000-х років емігрував до Ізраїлю, де продовжував творчо працювати. МИКОЛА ТИХОНОВ (1917- 1989) Графік-плакатист, живописець, монументаліст Навчався у Ярославському художньому училищі у Ф. Шитова, В. Ганашкіна, А. Чюріна (1939). Призов до Червоної армії та участь у Радянсько-Фінській війні не дала змоги довчитися. Учасник 2-ї Світової війни. Член Спілки художників СРСР (1963). Працював у жанрі плаката і монументально-декоративного мистецтва. У ранній творчості віддавав перевагу живопису (пейзаж, портрет). У Маріуполі — з 1949 року. Автор численних монументальних робіт в техніці мозаїки та рельєфу у Маріуполі та в інших місцях (Єнакієве, селище Куйбишеве в Запорізькій обл.). Роботи публікувалися у різних мистецьких виданнях: 9-ти томник “Мистецтво народів СРСР”, 6-ти томник “Історія Українського мистецтва”, “Монументальне мистецтво СРСР”, “Українська Ленініана” (Київ, 1970), “Мистецтво Радянської України” (Київ, 1977), журналах “Мистецтво”, “Творчість”, “Образотворче мистецтво” та ін. 12 плакатів видали масовим тиражем “Політіздат України” (1964 - 1972). Учасник всесоюзних (1967), республіканських (1961, 1963 1964 1966 1967 1968 1969 1970, 1974, 1978) виставок графіки та плаката. Учасник 1-ої виставки монументального мистецтва (1970, Київ) і “Монументальне мистецтво України за 60 років” (1978, Київ). ОЛЕКСАНДР КЕЧЕДЖИ (1918 - 2006) Живописець, монументаліст Навчався в Одеському художньому училищі (1937-1941) в І. Буковецького, Д. Крайнєва. Учасник 2-ї Світової війни. Один з найстаріших художників, хто стояв біля витоків організації Маріупольського Товариства художників (1950). Член Спілки художників СРСР (1970). Працював у жанрі портрета і тематичної картини. Один з авторів мозаїчного панно на фасаді кінотеатру ім. Т.Г. Шевченко в Маріуполі (1965). Учасник республіканських (з 1960), обласних (з 1957) і міських виставок. Картини митця були у колекції Маріупольського художнього музею ім. А. Куїнджі та у приватних колекціях України та інших країн. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

1977 року вже добре знані у місті Маріуполь монументалісти Валентин Константінов та Лель Кузьминков вперше звернулися до техніки мозаїчного барельєфа. Це був час, коли місто швидко «рухалося» на захід, захоплюючи нові території мікрорайонами багатоповерхівок. Віссю цієї експансії був головний проспект Маріуполя. мозаїчний барельєф «Сім’я», 1977, на маріупольському проспекті Миру, 95 фото з архіву Валентина Константінова Щоб якось вписати висотну забудову у наявний міський ландшафт та зменшити відчуття монолітності, архітектори чергували будинки різної поверховості. До вже звичних для Маріуполя дев’ятиповерхівок вперше додалися будинки з 14 поверхами. Проте найближчу до проспекту лінію сформував одноповерховий комплекс Будинку побуту, де мали розташуватися бібліотека, кафе, дрібні магазини та хімчистка. одноповерховий комплекс Будинку побуту з барельєфами «Дівчина»,«Юнак», «Сім’я», Маріуполь, 1970-ті фото з архіву Валентина Константінова барельєф «Сім’я», 1970-ті на одноповерховому комплексі Будинку побуту у Маріуполі фото з архіву Валентина Константінова І знову художники взялися до роботи, щоб оздобити типовий мікрорайон унікальними мистецькими роботами. В інтер’єрі кафе «Морозиво» Яків Райзін створює серію з чотирьох мозаїчних рельєфів: «Північ», «Мороз», «Олені», «Білі ведмеді» (загальна площа панно 43,2 кв.м). Всі вони були знищені приблизно на початку 2000-х років. Шість екстер’єрних декоративних мозаїк виконали Петро Кот та Олег Ковальов (збереглися лише три). Людмила Пономарьова робить темперний розпис «Тридцять три богатирі» в інтер’єрі кафе «Молочне» (не зберігся). Але головним твором ансамблю став мозаїчний барельєф площею 57 кв.м авторства Валентина Константінова та Леля Кузьминкова «Дівчина», «Юнак» та «Сім’я». Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс: Архітектор проєкту Оскар Костянтинович Плесков запропонував Кузьминкову і Константінову зробити кольорові абстрактні мозаїчні вставки на тему родини на стінах будівлі. Досвід роботи з тандемом цих художників у Плескова вже був (залізничний вокзал, мозаїка «Металурги», 1974 р.). Але у Леля Кузьминкова виник інший задум. ескіз та пластиліновий макет барельєфу «Сім’я», фото з архіву Валентина Константінова митці робили пластилінові моделі барельєфів, фотографували їх і знову корегували, доки не досягли гармонії та цілісності, фото з архіву Валентина Константінова У грудні 1976 року Лель зробив перший ескіз майбутньої роботи в пластиліні. Його швидко затвердили й робота закипіла. майже весь 1977 рік художники Лель Кузьминков, Валентин Константінов та форматор Валентин Анділахай разом з підсобними робітниками виготовляли та монтували бетонні рельєфи на стіну Серед помічників були художники Олександр Бондаренко та Сергій Бараннік, які пізніше створюватимуть власні монументальні роботи. В архіві Кузьминкова вдалося виявити цікавий документ, що проливає світло на дату закінчення роботи. Це заява на адресу директора Донецького ХПК від 6 грудня 1977 року: «Прошу здійснити зі мною в 1977 р. повний розрахунок за рельєфами з мозаїкою для магазину «Квітковий» у м. Жданові... Усі роботи здано замовникові... Додаю дані про мою зарплату: 1975 р. - 218 руб.; 1976 р. - 328 руб.; 1977 р. - у разі повного розрахунку...». Лель Кузьминков вивантажує фрагмент барельєфа фото з архіву Валентина Константінова барельєфи «Дівчина» та «Юнак», 1970-ті фото з архіву Валентина Константінова барельєфи «Дівчина», «Юнак» та «Сім’я» повністю позбавлені ідеологічного підтексту За кількістю попередніх варіацій можна стверджувати, що ця робота далась художникам доволі непросто. Три прямокутні, витягнуті в довжину площини, розміщені вздовж лінії вулиці, потрапляють у поле зору перехожого під гострим кутом. Треба було вирішити барельєфи таким чином, аби вони легко сприймалися глядачем зі складного ракурсу. Митці раз за разом робили пластилінові моделі, фотографували їх і знову корегували, доки не досягли гармонії та цілісності. Триптих одразу потрапив у поле зору провідних мистецтвознавців УРСР та згадувався на сторінках фахових видань. У 1982 році робота експонувалася у Москві на 1-й виставці монументального мистецтва. барельєф «Сім’я», 2021 фото — Іван Станіславський у новітній час приміщення колишнього Будинку побуту розділилися на окремі заклади, й частини триптиха опинилися у різних господарів В якийсь період власники весільного салону варварськи розмалювали барельєф «Дівчина», у результаті чого вся мозаїчна група втратила композиційну єдність. У 2021 році під час обстеження монументальних творів спеціальною комісією, тодішній її голова і водночас начальник Відділу охорони культурної спадщини Маріуполя Микита Ковальов, схвально відгукнувся на псування монументального твору. Сказав щось типу: «Ну а чаво? Хорошо размалевали». Зараз Микита завідує сектором культурної інфраструктури окупаційної адміністрації міста. у новітній час частини триптиха опинилися у різних господарів фото — Іван Станіславський самовільно розмальований новими власниками барельєф «Дівчина» фото — Іван Станіславський під час облоги Маріуполя російськими загарбниками триптих отримав численні пошкодження Під час важких боїв за Маріуполь у рельєфах утворилися наскрізні отвори, помітними були й втрати мозаїчного полотна. Але, вочевидь, стан творів не був критичним, бетонні блоки основи лишилися на місцях. На жаль, справу довершили варвари без зброї. Влітку 2023 року барельєф «Дівчина» був зашитий облицювальними матеріалами. Ступінь пошкодження та теперішній стан триптиха «Дівчина», «Юнак», «Сім’я» встановити неможливо. побитий кулями барельєф «Дівчина», 2022 барельєф «Дівчина» зашивають облицювальними матеріалами, літо 2023 барельєф «Дівчина» зашивають облицювальними матеріалами, літо 2023 Стаття «Юнак, дівчина, сім’я: історія барельєфа на головному проспекті Маріуполя» продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ЛЕЛЬ КУЗЬМИНКОВ (1925 - 2012) Живописець, графік, монументаліст, скульптор, краєзнавець Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1959). Працював в жанрі портрета, пейзажу, тематичної картини. Автор численних монументальних робіт в Маріуполі (з 1963, все в співавт. З В.К. Константиновим), Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, с. Урзуф (Донецька обл.), Пам'ятників поету Г. Костоправа (1992, с. Мала Янісоль, Донецької обл.), Митрополиту Ігнатію (1998, Маріуполь), «Воїну-визволителю» (Маріуполь) та ін. Працював в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної та монументальної скульптури. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Захоплювався графікою — ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря», в перекладах грецьких авторів, знаходяться в музеях: Т.Г. Шевченко (Київ), Російської Національної бібліотеці (Москва), Маріупольському КМ. Автор краєзнавчих книг, нарисів і статей з мистецтва. Член ради Маріупольського товариства греків (один з перших ініціаторів його створення). Учасник закордонних (1992, Париж), всесоюзних і всеукраїнських виставок. Персоналії: 1959 (спільно з Л.Н. Гаді), 2015 (посмертна), Маріуполь. Нагороджений Грамотою Президії правління СХ СРСР (1968). Роботи зберігалися у Донецькому та Маріупольському художніх музеях, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), є у приватних збірках в України та за кордоном. ВАЛЕНТИН КОНСТАНТІНОВ (1923 - 2012) Живописець, монументаліст, скульптор. Лауреат меморіалу ім. Архипа Куїнджі (1973) Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1965). Працював в жанрі портрета, тематичної картини. Монументальні роботи в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної скульптури прикрашають громадські будівлі в Маріуполі, Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, в приазовських селах Мала Янісоль і Урзуф. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Автор пам'ятників поету Г. Костоправу (1992), митрополиту Ігнатію (1998) та ін. Монументальні роботи виконані в співавторстві з Лелем Кузьминковим. Учасник закордонних (1974, Сирія, Ліван, Єгипет, Франція, Італія), всесоюзних (1974, 1982, 1983, 1990, Москва), республіканських (з 1957) виставок. Персональні виставки відбувалися у 1973, 1995, 1999, 2008 роках у Маріуполі; 2000 року — у Донецькому художньому музеї. Член правління Спілки художників (1965-1978). Нагороджений грамотою Президії ВР УРСР (1990). Учасник 2-ї Світової війни. Член Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Роботи зберігаються в Харківському, Маріупольському, Ізмаїльському художніх музеях, Полтавській картинній галереї, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), в приватних зібраннях Англії, Голландії, Греції, Росії, України. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

У квітні у Києві потрібно встигнути на "бойчукісток", подивитися Франсіско Гою і отримати свою порцію (арт)"радості", у Львові показують художній модернізм початку XX століття і сучасний український мілітарний пейзаж, "нова українська хвиля" дісталася Луцька, а у Черкасах розквіт "повоєнний сад". Підготували нову добірку виставок, які радимо відвідати цього місяця. 01 КВІТНЯ, 16:00 фрагмент роботи "Солодкі спогади" (2025) Сімоне Пост, зараз робота експонується на виставці "Радість" у PinchukArtCentre фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio / PinchukArtCentre РАДІСТЬ PinchukArtCentre (Київ) з 27 березня до 30 серпня Виставка "Радість" постала з бажання почати розмову про те, що підтримує українців і українок сьогодні, й наскільки різноманітною може бути ця радість в умовах війни, йдеться в анонсі проєкту. В експозиції "радість" стає рушійною силою, яка об’єднує, допомагає боротися, не втрачати особистість та жагу до життя. Відправною точкою проєкту стали текстові свідчення, які зібрав український ветеран, морський піхотинець Гліб Стрижко. Він провів серію інтерв’ю з військовими, ветеранами та ветеранками ЗСУ, щоб дізнатися, що приносить їм радість зараз та як вони її відчувають. Архітекторка та художниця Богдана Косміна перетворила ці тексти на просторові об’єкти, які мають в експозиції не меншу вагу, ніж роботи запрошених митців та мисткинь. Ашфіка Рахман "Than Para- немає землі без нас" (2025 - дотепер), фрагмент експозиції виставки "РАДІСТЬ" у PinchukArtCentre фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio / PinchukArtCentre Виставка запрошує у подорож артцентром, спонукає ставити запитання та показує різні види радості. Наприклад, інсталяція нідерландської художниці Сімоне Пост, створена з цукерок та маршмелоу, у багатьох відвідувачів, ймовірно, викличе грайливе та щире захоплення, натомість в роботах Катерини Лисовенко, Катерини Алійник та Ірини Лоскот можна побачити чутливу, щемку радість українського сьогодення. Алевтина Кахідзе створила тут імпровізований тату-салон, де пропонує можливість буквально "поселити радість під шкіру" (охочі матимуть змогу зробити татуювання за ескізами Кахідзе). Художниці та художники, чиї роботи представлені у межах проєкту: Катерина Алійник, Леся Васильченко, Раян Ґандер, Таcіта Дін, Анна Звягінцева, Алевтина Кахідзе, Павло Ковач, Катя Лесів, Катерина Лисовенко, Ірина Лоскот, Сімоне Пост, Ашфіка Рахман, Деніел Тернер, Тамара Турлюн, Альваро Урбано, Роман Хімей та Ярема Малащук, Жуліан Шар’єр. Куратори: Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк. Раян Ґандер "Хіба щось може тривати вічно?" (2026), фрагмент експозиції виставки "РАДІСТЬ" у PinchukArtCentre фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio / PinchukArtCentre До слова, у Pinchuk Art Center (PAC) зазначили, що саме ця виставка, з певними змінами, поїде цього року на Венеційську бієнале. PAC, вже традиційно, бере участь у паралельній офіційній програмі Венеційської бієнале. Цьогоріч у Палаццо Контаріні Поліньяк PAC представлятиме проєкт "Still Joy" ("Тиха тривка радість"). також читайте: ПОМІТНА І НЕОЧЕВИДНА, УКРАЇНСЬКА ПРИСУТНІСТЬ НА 60-Й ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ ВЕСНА. ЖІНОЧІ ІМЕНА БОЙЧУКІЗМУ Національний центр “Український Дім” (Київ) з 5 березня до 12 квітня У центрі уваги "весняного" виставкового проєкту в "Українському Домі" – мисткині-бойчукістки, чий внесок сприяв формуванню нової візуальної мови епохи. Виставка вперше об’єднала мистецькі практики 15 художниць-бойчукісток у спільному виставковому просторі. Серед експоненток – Софія Нелепинська-Бойчук, Оксана Павленко, Антоніна Іванова, Марія Котляревська, Ярослава Музика та багато інших. Оксана Павленко "Хай живе 8 березня" (1930-31, фрагмент роботи), з колекції НXМУ, зараз робота експонується на виставці "Весна. Жіночі імена бойчукізму" світлина надана Національним центром "Український Дім" Після масових розстрілів митців школи в період радянського терору бойчукізм було оголошено ворожим, а твори — приреченими на знищення. Архіви нищилися, розписи зафарбовувалися, імена зникали з публічного простору. "Стерті" двічі, як мисткині-модерністки та як жінки, ці мисткині опинилися на периферії історії мистецтва. На виставці "Весна. Жіночі імена бойчукізму" бойчукістки представлені у всій своїй складності та самостійності. “Виставка розповідає про відсутність, яка утворює порожнечі, і про присутність, без якої історія українського модернізму залишається незавершеною”, — кажуть організатори проєкту. Антоніна Іванова "Прачки" (1963), робота експонується на виставці "Весна. Жіночі імена бойчукізму" світлина надана Національним центром "Український Дім" ТУТ УКРАЇНА: ЧОРНЕ МОРЕ. СТАС ЖАЛОБНЮК Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького з 27 лютого до 12 квітня Проєкт художника та військовослужбовця Стаса Жалобнюка — про гібридну війну, яка змінює наше сприйняття простору та ідентичність. "У XXI столітті лінія фронту проходить через свідомість. Війна точиться за пам’ять, за наративи, за право визначати майбутнє", — йдеться в анотації виставки. робота Стаса Жалобнюка, представлена на виставці "Тут Україна: Чорне море" фото: Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького Митець фіксує цю зміну оптики у своїх роботах. Пейзаж у роботах Жалобнюка більше не нейтральний – він набуває виміру екзистенційної небезпеки й перетворюється на метафору фронту. Так постає новий мілітарний український пейзаж, де Чорне море — стратегічний простір і ресурс, а не, як було звично колись, курортний ландшафт. В експозиції багато чорного. Для художника це — не знак скорботи, а інструмент категоричності його художньої практики. "Є лише чорне і біле. Там, де сіре, – триває війна", — читаємо в анотації до виставки. Жалобнюк зображає війну крізь сенси, близькі йому і його побратимам-воїнам, яким довелося пережити травматичні досвіди війни. Куратором проєкту став Мирослав Откович, який зараз також перебуває у лавах ЗСУ. фрагмент експозиції виставки "Тут Україна: Чорне море" Стаса Жалобнюка у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького фото: Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького КИЇВСЬКИЙ ОСТРІВ Музей Сучасного українського мистецтва Корсаків (Луцьк) з 3 квітня до 12 липня "Сквот на Олегівській" — об’єднання художників, що виникло на початку 1990-х років і стало важливою частиною так званої "нової української хвилі". Саме цьому "артколлективу" й присвятили виставку "Київський острів". Виставка — про середовище, яке стало територією свободи; про художників, які зуміли зберегти живопис як простір сили, гри, парадоксу й внутрішньої незалежності; про мистецтво, що пережило час, мовчання і повернулося з новою енергією. У виставковому проєкті представлені роботи Анатолія Варварова, Володимира Єршихіна, Ігора Коновалова, Сергія Корнієвського, Руслана Кутняка, Еда Потапенкова, Володимира Падуна, Людмили Роздобудько-Падун, Костянтина Мілітинського, Володимира Заїченка, В’ячеслава Машницького. "Він не чужий! Він інший". Руслан Кутняк, робота експонувалась на виставці "Інший поруч" фото: [естéт] газета також читайте: "НЕ ПРОСТО ДИВИТИСЯ, А БАЧИТИ". ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО SLOW ART DAY ДИСПАРАТЕС Музей Ханенків (Київ) з 3 квітня до 26 липня Приурочена до 280-ої річниці іспанського гравера і живописця Франсіско Гої, виставка знайомить із його шедеврами у найскладніших графічних техніках, зі сміливими композиційними рішеннями та експериментами "Диспаратес" складається з трьох взаємопов’язаних частин: власне творів Франсіско Гої, 23-метрового розпису від харківської дитячої артстудії Aza Nizi Maza і текстових рефлексій сучасних авторок, створених у межах відкритого open call. Кураторки виставки — Анфіса Дорошенко та Ольга Гончаренко. Франсіско Гоя "Весела вигадка", робота експонується на виставці "Диспаратес" фото: Музей Ханенків Твори Гої надихнули (дуже) молодих художників і художниць артстудії “Aza Nizi Maza” на створення широкоформатного панно "18 нісенітниць, або сновидіння Франциски Талан". Над кожним епізодом-сном працювала окрема команда митців: одні утримували образи, інші переводили їх у малюнок, працювали зі світлом, кольором і тінню. "Франциска Талан народжується як узагальнений образ, створений студійним суголоссям. Вона сплетена з наших розмов, досвіду й страхів — так само, як спільною дією зіткана композиція полотна: зі шматочків образів, спогадів і вмінь багатьох рук. У кожному з нас є частка Франциски", — ділиться команда Aza Nizi Maza. "Сновидіння про маковий квіт серед нетрів" "Сновидіння про танок пустопорожніх над кістками" "Сновидіння про спосіб польоту та вибіркове бачення кольорів" (студія Aza Nizi Maza) фото: Музей Ханенків ДИВЛЯЧИСЬ У РОЗРИВИ Jam Factory Art Center (Львів) з 21 лютого до 17 травня Четверту ітерацію кураторського проєкту Нікіти Кадана “Дивлячись у розриви IV” (попередні частини показували у Києві, Дніпрі та Токіо). “Розриви” у цьому проєкті — це прогалини (“ланки ланцюга, яких бракує”) в історії та сучасності українського мистецтва. Проєкт зібрав мисткинь і митців, про чиї мистецькі практики нині говорити складно, бо вони не вписуються у новий “гранд-наратив” історії українського мистецтва, каже куратор. Крім головної теми цього проєкту, теми війни, Jam Factory Art Center, вже звично, став майданчиком для дослідження досвідів людей, які відчувають свою інакшість у суспільстві, квір-спільнот, колонізованих/деколонізованих культур, мисткинь/митців-самоуків та інших упосліджених соціальних груп. фрагмент експозиції виставки “Дивлячись у розриви IV” в Jam Factory Art Center фото: [естéт] газета У “львівському” розділі чільною також стає тема самотності та взаємин, що формуються досвідом війни. Кураторська палітра експонентів — дуже широка (хронологічно, типажно і медійно): від робіт Марії Примаченко, художників “нової української хвилі”, “Паркомуни”, “Львівської школи графіки”, ультра-контемпорарі мисткинь і митців до творів Майї Ніколаєвої, 90-річної сусідки куратора. Жанна Кадирова "Ресурс", експонується на виставці "Дивлячись у розриви" Фото: Jam Factory Art Center Художниці та художники, чиї роботи представлені у межах проєкту: Олег Голосій, Мирослав Ягода, Андрій Сагайдаковський, Федір Тетянич, Юрій Іздрик, Жанна Кадирова, Міхаїл Французов, Станіслав Туріна, Богдана Косміна, покійні Маргарита Половінко та Давід Чічкан, Ярослав Футимський, Павло Маков та багато інших. також читайте: JAM FACTORY ART CENTER. ЯК ВИГЛЯДАЄ НОВИЙ ЦЕНТР СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА У ЛЬВОВІ СОНЦЕСХІД. АНАТОЛІЙ ЛИМАРЄВ Національний художній музей України (Київ) з 27 березня до 21 червня Присвячена творчості українського художника-нонконформіста Анатолія Лимарєва, виставка оголює стрижневі у творчості Лимарєва теми: від пейзажів степових ландашафтів Донеччини аж до циклу, в якому образ Тараса Шевченка постає як альтер его художника. Експозиція об’єднала близько 100 творів живопису та графіки, а також архівні фотографії, зроблені самим художником і його дружиною Світланою Даценко. Спеціально для виставки художник Вітя Кравець та композитор Олексій Шмурак створили мультимедійну інсталяцію. фрагмент експозиції виставки "Сонцесхід" фото: НАМУ ПРОЄКТ 365 "ЧАС НЕ ПОТРІБЕН" Музей Ханенків (Київ), з 21 березня до 17 травня Новий цикл художника Гамлета Зіньківського, який працює з графікою, колажем, фотографією і стрітартом, представляє річну серію, в якій митець щодня створював один малюнок. У планах художника – створити десять таких серій. “Я дуже хочу дожити до моменту, коли побачу ці десять проєктів в одному просторі — як одну велику виставку” – коментує Гамлет. Проєкт постає як своєрідний щоденник часу, відкритий для повільного перегляду та особистої інтерпретації. фрагмент експозиції виставки "Проєкт 365. Час не потрібен" фото: Музей Ханенків В ЕПІЦЕНТРІ БУРІ. МОДЕРНІЗМ В УКРАЇНІ 1900–1930 Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького з 22 лютого до 10 травня До Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького проєкт “В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900 – 1930” приїхав після гастролей у Кельні, Брюсселі, Відні, Лондоні, Братиславі, Варшаві та Лодзі. “Львівська” зупинка проєкту представила відвідувачам понад п'ятдесят знакових робіт нашого мистецтва першої половини XX століття з українських музейних збірок (зокрема у списку експонентів — Малевич, Екстер, Бурлюк, Новаківський, Труш, Кульчицька та багато інших добре знаних імен). учасники кураторської екскурсії виставкою “В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х” у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького роздивляються роботу Олександри Екстер "Міст. Севр" з колекції НХМУ фото: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького також читайте: "ЛЬВІВ В ЕПІЦЕНТРІ БУРІ".ПРОЄКТ ПРО МОДЕРНІЗМ В УКРАЇНІ 1900-1930 РОКІВ, ЯКИЙ З 2022 ГАСТРОЛЮЄ ЄВРОПОЮ, ПОКАЖУТЬ НА БАТЬКІВЩИНІ ПОВЕРНЕННЯ ІЄВИ Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького з 6 березня до 26 квітня Персональна виставка латвійської мисткині Ієви Царук, однієї з помітних фігур в культурному процесі Львова 1980-х років, зібрала в експозиції її великоформатне малярство, художню кераміку та арт-текстиль. Частина виставки – це своєрідний діалог творів мисткині 1980-х років з роботами її неформальних наставників, подружжя Лободів та Володимира Патика. Авторка вказує і на біблійний підтекст назви своєї виставки — “Повернення Ієви”, мовляв, вона повертається до Львова, як до “раю”, — міста своєї весни (молодості). фрагмент виставки "Повернення Ієви" фото: Львівська національна галерея ім. Бориса Возницького ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА. З КОЛЕКЦІЇ ЕРАСТА БІНЯШЕВСЬКОГО Національний музей декоративного мистецтва України (Київ) з 12 березня до 26 квітня Національний музей декоративного мистецтва України представив другу едицію виставки писанок з унікальної колекції Ераста Біняшевського, які відтворила знана майстриня писанкарства Зоя Сташук. Вперше писанки з колекції Біняшевського в музеї демонструвалися весною 2023 року. Близько року пані Сташук відписувала понад 700 писанок з колекції Ераста Біняшевського. Нині ж Національний музей українського народного декоративного мистецтва запрошує переглянути невелику частину грандіозної роботи, яку виконала майстриня. фрагмент експозиції виставки "Великодня писанка. З колекції Ераста Біняшевського" фото: Національний музей декоративного мистецтва України Ераст Біняшевський (1928–1996) належав до покоління шістдесятників. В 1960-70-х роках минулого століття він дуже активно збирав колекцію писанок карпатських регіонів. І не тільки збирав, але й відмальовував зібрані зразки писанок. 1968 року Ераст Біняшевський уклав й видав чи не єдиний на той час альбом "Українські писанки" (тираж розійшовся миттєво, а нині фоліант є раритетом). У музеї пояснюють, що реалізація такого проєкту є надважливою для збереження української культурної спадщини, адже відписані на яєчних шкаралупках писанки тепер можуть зберігатися ще понад сто років і слугуватимуть майбутнім поколінням матеріалом для дослідження. альбом Ераста Біняшевського "Українські писанки" колаж — Надія Ярощук для [есте́т] газети також читайте: "СИМВОЛИ ВИШУКАНОСТІ НАШИХ ДУШ". ПРО УНІКАЛЬНЕ ВИДАННЯ "УКРАЇНСЬКІ ПИСАНКИ" ЕРАСТА БІНЯШЕВСЬКОГО ГРИГОРІЙ ДЯДЧЕНКО З КЕРЕЛІВКИ Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького з 5 березня до 3 травня На виставці представлені ліричні композиції, квіткові студії й пейзажі художника-реаліста Григорія Дядченка. Пристрасть мистця, який був родом з Керелівки (нині — це селище Шевченкове у Черкаській області), — витончена краса природи, яку він умів майстерно зображати. фрагменти виставки "Григорій Дядченко з Керелівки" фото: Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького В експозиції для відвідувачів представлено кілька десятків найкращих “дядченківських” акварелей — настурції, лілії, кульбаби, змальовані в різних ракурсах та на різних стадіях цвітіння чи формування, мрійливі пейзажі. “Феєричний дощ яблуневих, вишневих та ромашкових квітів” — писав про роботи Дядченка його біограф та колега-художник, Юхим Михайлів. ПОВОЄННИЙ САД Артгалерея Склад №5 (Черкаси) з 21 березня до 11 квітня Виставка робіт графіка, живописця, учасника творчої програми "Нацпром" Миколи Маценка презентує його новий персональний проєкт “Повоєнний сад”. Серед художніх інтенцій автора — створення симетричних впорядкованих структур у нестабільному крихкому порядку. Світ невблаганно змінюється до невпізнаваності, а мрія художника залишається незмінною — утримати свій “садок вишневий”, у якому можливе умиротворення і добробут. фрагмент виставки "Повоєнний сад" фото: Склад № 5 також читайте: “НАЦПРОМ — ЦЕ, КОЛИ МИ ЩОСЬ РОБИМО РАЗОМ”. ПРО ВИСТАВКУ ТВОРЧОГО ТАНДЕМА МИКОЛИ МАЦЕНКА ТА ОЛЕГА ТІСТОЛА “НАЦПРОМ. ПІДГІРЦІ” Підписуйтеся на наші сторінки у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram Сподобався матеріал? ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа