.png){kind=logo}
УКРАЇНСЬКА МАПА 61-Ї ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ
61-ша Венеційська бієнале розпочала роботу у травні 2026 року. Цю подію люблять називати Олімпійськими іграми світу мистецтва, втім для багатьох гостей перші тижні бієнале, з усіма презентаціями, івентами паралельної програми, зустрічами, вечірками, а цього року ще й низкою гучних протестних акцій, перетворюються на справжній «Iron Man», коли до власне експозиційних залів з мистецтвом добираються лише найвитриваліші. Натомість усі наступні місяці (бієнале у Венеції триває до листопада) — програма вже більше схожа на «артмарафон», що дає відвідувачам змогу рухатися в розміреному й комфортному темпі, аби познайомитися з численними експонентами та роздивитися не одразу помітні наративи та сенси.
«Олень Оригамі» Жанни Кадирової та Дениса Рубана при вході до Джардіні. Венеція, травень 2026 фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
Цьогоріч українська присутність, як і під час минулої бієнале 2024 року, здебільшого сконцентрована на двох локаціях. Перша, звісно, — національний павільйон України в Арсенале, де експонується проєкт Жанни Кадирової «Гарантії безпеки». Також проєкт має ще одну, сателітну, попап-локацію в Джардіні. Друга точка української присутності на мапі Венеційської бієнале — Палаццо Контаріні Поліньяк (Palazzo Contarini Polignac), де свій проєкт у межах офіційної паралельної програми представили PinchukArtCentre та Фонд Віктора Пінчука. Крім цих двох майданчиків, мистецтво українських мисткинь та митців у травні можна було побачити й у кількох неочікуваних (імпровізованих) проєктах.
НЕВИДИМИЙ ПАВІЛЬЙОН
Павільйони Венеційської бієнале — не завжди про будівлі. Історія Міжнародної художньої виставки знала випадки, коли найсильніші (концептуально, емоційно, естетично) проєкти не потребували стін та даху, вони просто левітували в наелектризованому бієнальному полі і часом навіть іскрили.
На початку травня, у дні так званих передпоказів (для преси та експертів сфери мистецтва) довжелезний потік людей, який поволі стікався до головних локацій бієнале, проходив повз один такий павільйон — невидимий.
«Невидимий павільйон» — проєкт Асоціації українських організацій в Італії (NAU — Network Associazioni per Ucraina). Постери, розклеєні на Via Garibaldi (одному з головних маршрутів гостей та відвідувачів бієнале), виглядали як звичні афіші, якими тоді рясніло місто, — виставки, кінопокази, презентації книг, публічні обговорення. На постерах — імена художників та авторів, дати та адреси локацій, водночас на кожному був штамп «Cancelled because the author was killed by Russia»...
постер проєкту «Невидимий павільйон»: презентація книги Вікторії Амеліної «Looking at Women Looking at War», яка не відбудеться, бо авторка загинула через російсько-українську війну фото: Ія Степанюк / [есте́т] газета
Цей проєкт присвячено українським діячам культури, які загинули внаслідок війни Росії проти України. Їх уже майже 300 — художники, письменники, поети, режисери, музиканти… «Це альтернативна бієнальній програма, що складається з подій, які ніколи не відбудуться», — пояснюють організатори.
Постери розмістили у різних куточках міста, перетворивши всю Венецію на розсіяну інсталяцію. Невидимий павільйон, звісно, не має входу — натомість QR-код веде до цифрового архіву з історіями митців, їхніми роботами та проєктами.
програма подій «Невидимого павільйону», жодна з яких не відбудеться
бо автори загинули через російсько-українську війну
фото: Ія Степанюк / [есте́т] газета
ВЕНЕЦІЙСЬКЕ «ВІДЛУННЯ» РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
Українська мисткиня і кураторка Дар’я Кольцова організувала у Венеції серію мистецьких інтервенцій «Відлуння», які можна було спостерігати у різних куточках міста якраз тоді, коли бієнале набирала обертів.
Ідея мистецького проєкту народилася з контрасту між зовні спокійним життям і постійними нагадуваннями про війну в Україні, каже художниця. На мотузках для сушіння білизни в районах головних локацій бієнале висіла форма українських військових. Жодних експлікацій чи кураторських текстів у цих локаціях не було. Відчуття непевності щодо того, що саме бачить глядач, — артпроєкт чи побутовий епізод життя (українських) військових, — і було задумом авторки.
Дар’я Кольцова, «Відлуння». Мистецька інтервенція у Венеції, травень 2026 фото: Ія Степанюк / [есте́т] газета
також читайте: ВІЗИ БЕЗ ЧЕРГИ ТА "ОСОБЛИВІ ДОМОВЛЕНОСТІ": ЯК ВЕНЕЦІЙСЬКА БІЄНАЛЕ ДОПОМАГАЛА РОСІЯНАМ ОБІЙТИ САНКЦІЇ
CANICULA: РОМАН ХІМЕЙ І ЯРЕМА МАЛАЩУК
У районі Кастелло, трохи віддалік від головних бієнальних локацій, до 22 листопада триватиме груповий проєкт Canicula, в якому беруть участь митці Роман Хімей та Ярема Малащук. Виставка розгорнута у будівлі XVI століття, де колись була лікарня та притулок для нужденних (Complesso dell’Ospedaletto). Тут Хімей та Малащук показують свою п’ятиканальну відеоінсталяцію «Wishful Thinking». Події в ній розгортаються у вигаданому майбутньому після завершення війни. Російські солдати — відкрито чи завуальовано — обговорюють або ж воліють замовчувати власні ролі та обов’язки під час боїв в Україні.
частина відеоінсталяції «Wishful Thinking» Романа Хімея та Яреми Малащука, виставка Canicula фото: Ія Степанюк / [есте́т] газета
«Дрейфуючи між постановкою та свідченнями, колективною історією та особистою пам’яттю, те, що виникає з цієї ненадійної розповіді, є підвішеним полем… Полем, де можливість виправлення в майбутньому залишається невизначеною та відкладеною», — зазначає кураторка виставки Б’янка Стоппані.
ПАВІЛЬЙОН УКРАЇНИ: ОЛЕНЬ — В САДУ, «ГАРАНТІЇ БЕЗПЕКИ» — В АРСЕНАЛЕ
На 61-й Венеційській бієнале Україну представляє проєкт Жанни Кадирової «Гарантії безпеки», осердям якого стала бетонна скульптура «Олень Оригамі», створена художницею разом із митцем Денисом Рубаном.
2019 року цього «Оленя» встановили у парку «Ювілейний» у Покровську (Донецька область). З наближенням лінії фронту до міста, влітку 2024 року, скульптуру вивезли з зони бойових дій. У складі ініціативної евакуаційної групи тоді був історик Леонід Марущак. Він і став співкуратором цьогорічного проєкту нашого національного павільйону; друга учасниця кураторського дуо — Ксенія Малих, програмна директорка Promprylad Art Center, а до того — керівниця «Дослідницької платформи» PinchukArtCentre. Для Малих це вже не перше «бієнальне» кураторство, 2024 року вона співкурувала проєкт офіційної паралельної програми бієнале «З України: Сміливі мріяти», який представляв PinchukArtCentre, а 2019 року працювала над проєктом «Падаюча тінь „Мрії“ на сади Джардіні» для національного павільйону України на 58-й Венеційській бієнале.
Для мисткині Жанни Кадирової ця участь у бієнале теж далеко не дебютна. Її роботи були представлені у національному павільйоні України у 2013 і 2015 роках та ще багато разів у межах паралельної програми бієнале. Серії «Маркет» та «Секонд Хенд» експонувалися в межах основної кураторської виставки Ральфа Ругоффа «Щоб вам жити у цікаві часи» (May You Live In Interesting Times) на 58-й Венеційській бієнале (2019 року).
документальна частина проєкту «Гарантії безпеки» в павільйоні України на 61-й Венеційській бієнале,
Sale d’Armi, Арсенале
фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
«Олень Оригамі» дорогою до Венеції. Брюссель, березень 2026,
фрагмент багатоканального відео в павільйоні України на 61-й Венеційській бієнале, Sale d’Armi, Арсенале
фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
Перед тим як рушити до Венеції, скульптура (покровського) оленя відбула тур містами України. Восени 2025 року «Оленя» показали у Києві, селищі Ясіня (Закарпаття), Івано-Франківську та Львові. Зимував він у польському місті Білосток на персональній виставці Кадирової «Авульсія» в галереї «Арсенал». До свого венеційського дебюту скульптура зробила ще шість «європейських» зупинок — Варшава, Відень, Прага, Берлін, Брюссель та Париж. Кожну з цих зупинок фільмували Наталка Дяченко, Павел Стерец та Макс Масло. Відзнятий матеріал та документальну частину «Гарантій безпеки» представлено у (конвенційному) павільйоні, що розташований у просторі старої зброярні (Sale d’Armi) на території Арсенале.
Загалом же проєкт «Гарантії безпеки» розповідає історію про те, як свого часу «паперовий олень», фігура, зроблена в техніці оригамі, зайняв місце на постаменті, де до нього стояв радянський реактивний літак, що був носієм ядерної зброї, саме тої зброї, якої Україну змусили позбутися після підписання Будапештського меморандуму 1994 року. Цьогоріч також виповнюється 30 років з часу, як Україна позбулася статусу ядерної держави, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Натомість гарантії безпеки, які начебто мали нам надаватися, так і залишилися лише на папері.
За (злою) іронією долі, початково натхненний «гарантіями безпеки» (точніше їх відсутністю) 30-літньої давнини, зараз проєкт втілюється на тлі намагань України знову отримати (надійні) гарантії безпеки від партнерів у всьому світі, які б мали допомогти зупинити російсько-українську війну та убезпечити нас від збройної агресії східного сусіда у майбутньому.
експозиція «Гарантії безпеки»: історія шляху скульптури від Покровська до Венеції фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
Особливістю цьогорічного українського проєкту стало те, що йому вдалося «вирватися» за межі камерного залу, який зазвичай бієнале надає Україні для нашого павільйону, і впродовж семи місяців його частина, власне сама скульптура «Оленя», експонуватиметься у публічному просторі міста — при вході до Джардіні.
«Ми з самого початку, як почали перемовини з бієнале, намагалися отримати найкраще місце для скульптури, тому що вона колись була створена саме для публічного простору», — каже Ксенія Малих.
У лютому, під час презентації проєкту в Києві, на візуалізації вантажівка зі скульптурою була «припаркована» в іншій локації — на набережній біля зупинки вапорето «Arsenale». Втім, як каже Леонід Марущак, з дозволом на цю локацію оргкомітет бієнале тягнув, виставляв усе нові умови та часові обмеження для експонування. Проте ситуація кардинально змінилася десь на початку березня, коли з’явилася новина про повернення на цьогорічну Венеційську бієнале Росії. Ймовірно, аби згладити репутаційні втрати та хвилю негативу, яка ширилася у світових медіа через це рішення, оргкомітет пішов на безпрецедентний крок — дозволив Україні експонувати частину проєкту не просто у публічному просторі міста за межами національного павільйону, а виділив локацію у Джардіні, де, мовляв, згідно з регламентом бієнале, мають право експонуватися лише ті держави, які мають там свої стаціонарні павільйони.
«Підвішений стан „Оленя“ символізує його „переміщену“ долю. Зараз він — ніде, він залишив свій постамент у Покровську і тепер поневіряється світом. Венеція — просто чергова його зупинка», — Жанна Кадирова
«Олень Оригамі» Жанни Кадирової та Дениса Рубана при вході до Джардіні. Венеція, травень 2026 фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
Леонід Марущак каже, що йому хотілося, аби таке експозиційне рішення спонукало глядачів до роздумів, щоб вони ставили питання, наприклад: «Що саме тут відбувається?», «Чи це ще триває монтаж?», «Чи це „висіння“, воно так і має бути?», «Чому скульптура досі не в павільйоні?». Куратор зазначає, що це «зависання» насправді дуже символічне, адже доля скульптури досі не вирішена, невідомо, що буде з нею після бієнале.
Крім метафоричного, у цього експозиційного рішення є ще й технічне пояснення. На долю скульптури випало багато випробувань, зокрема й травматичний демонтаж. «Ми змушені були його (оленя) зрізати з постаменту. Цей процес, на жаль, мав негативні наслідки, тепер він не може міцно стояти на своїх ногах. Відтак перед нами постало завдання, як його експонувати... Потрібно було робити якісь конструкції, потрібно було шукати підходяще місце. І, можливо, рішення експонувати його у підвішеному стані — це від страху ставити його на ноги, бо ж ми достеменно не знаємо, наскільки він стійкий», — розповідає Леонід Марущак.
Тепер, після довгого шляху з Покровська до берегів венеційської лагуни, «Олень Оригамі» до кінця листопада (до 22.11) буде левітувати у затінку парку Джардіні.
«ТИХА РАДІСТЬ» PINCHUK ART CENTRE
Участь Пінчук Арт Центру (PinchukArtCentre, ПАЦ) та Фонду Віктора Пінчука у Венеційській бієнале вже можна назвати традиційною. Цього року ПАЦ привіз до Венеції «Тиху тривку радість» (Still Joy — From Ukraine Into the World) — проєкт, в якому українські й іноземні митці та мисткині розмірковують над поняттям радості як життєвої сили та сміливого прояву людяності.
Палаццо Контаріні Поліньяк (який у неофіційних комунікаціях називають просто Palazzo Pinchuk, бо він по суті є штаб-квартирою ПАЦ у Венеції вже понад 10 років) розташований у районі Дорсодуро, поруч із мостом Академії. Це трохи віддалік від Джардіні та Арсенале, епіцентрів «бієнальних» подій, втім не так багато учасників бієнале можуть похизуватися настільки просторим експозиційним майданчиком та ще й з прямим виходом на Гранд-канал, який має Палаццо Контаріні Поліньяк.
інсталяція Ашфіки Рахман на виставці «Тиха тривка радість», Палаццо Контаріні Поліньяк
фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
Виставка «Тиха тривка радість» розгорнулася на кількох поверхах палацу, як це було й під час минулої Венеційської бієнале 2024 року. Порівняно з тим-таки 2024 роком, на третину скоротилася кураторська група проєкту. У її складі залишилися Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк. Кураторське тріо перетворилося на дуо через відсутність Ксенії Малих, яка цьогоріч (спів)курує національний павільйон України разом з Леонідом Марущаком. У списку митців, чиї твори сформували «Тиху тривку радість», також бачимо багато експонентів з 2024 року, втім є й нові імена.
Відправною точкою проєкту стали свідчення, почуті й збережені Глібом Стрижком, морським піхотинцем, ветераном, що повернувся з російського полону. «Ці історії стають скульптурними елементами, завдяки яким фрагменти реальності знаходять своє місце в експозиції виставки», — ідеться в анонсі виставки.
відеоінсталяція на виставці «Тиха тривка радість», Ярема Малащук і Роман Хімей фото: Ія Степанюк / [есте́т] газета
«Тиха тривка радість» розпочиналася відеоінсталяцією Яреми Малащука і Романа Хімея, в якій митці фіксують сцени рейв-вечірок у Києві до початку та під час повномасштабної війни. Далі — ідилічний пейзаж Катерини Алійник, де дрібна фауна вібрує під м’яким сяйвом місяця, та відеоесе Пьотра Армяновського, що поєднує реалії війни та сни, які бачило українське місто Маріуполь.
Сайт-специфічна інсталяція нідерландської мисткині Сімоне Пост переосмислювала інтер’єр палацо як фантасмагоричну тимчасову архітектуру, витворену зі справжніх солодощів.
site-specific інсталяція Сімоне Пост зі справжніх солодощів на виставці «Тиха тривка радість» фото: Тетяна Буняк для [есте́т] газети
Далі виставка слідувала за окремими історіями — про втрачені спільноти, про любов, що знаходить нові форми. Ашфіка Рахман та Жанна Кадирова у своїх роботах розповідали про досвіди вимушеного переміщення: витривалість, турботу та відповідальність одне за одного. Мерехтлива інсталяція Рахман, створена з індуїстських храмових дзвіночків, підвішених на золотих шовкових нитках, вступала у діалог із рослинами, врятованими з розбомблених українських будівель — в інсталяції Кадирової, що формує особливий простір з лайтбоксів та живих рослин, які проходять свій шлях як «біженці», відновлюються та отримують піклування.
У новій відеоінсталяції Ґабріель Ґолаят (Ґолая), з її триваючого проєкту «Елегія», українські військові та цивільні особи з ЛГБТКІА+-спільноти діляться особистими свідченнями про переживання радості в умовах війни. Радість, як спогад і любов, присутня у 39-хвилинному плівковому фільмі Тасіти Дін «Якби я була в Адлоні» (2025), героями якого стали український художник Борис Михайлов та Віта Михайлова. У фільмі показано одне надвечір’я в однойменному берлінському готелі, оповитому шпигунськими легендами та інтригами часів холодної війни. Поруч експонувалася інсталяція Джанет Кардіфф та Джорджа Б’юреса Міллера «Розмови з моєю матір’ю» (2023), де телефони стають ниткою, що пов’язує живих із тими, хто відійшов у засвіти. У палацо також діяв тату-салон Алевтини Кахідзе, де відвідувачі могли залишити на собі спогад про радість і слід від відвідин виставки. Експозиція завершувалася монументальним малюнком Нікіти Кадана із зображенням історичної сцени «тихого рейву», де тіла перетворюються на ландшафт, що балансує між зародженням та втратою.
Проєкт «Тиха тривка радість» експонувався у Венеції з 9 травня до 1 серпня, а всі проєкти основної програми 61-ї Венеційської бієнале триватимуть до 22 листопада 2026 року.
також читайте: “АРТИСТІВ ПРИВЕЗТИ МОЖНА, А ТВІР МИСТЕЦТВА — НІ”: РОСІЙСЬКИЙ ПАВІЛЬЙОН НА ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ БУДЕ ЗАКРИТИЙ, АЛЕ Є ОДНЕ “АЛЕ”
Сподобався матеріал?
ваш донат — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа
Маєте новину, пропозиції співпраці чи зауваження щодо контенту? Пишіть на editor@esthetegazeta.com
