Найвищою точкою в монументальному мистецтві для маріупольських художників Валентина Константінова та Леля Кузьминкова стала мозаїка «Люди Важмашу». У цьому монументальному творі авторам вдалося вирішити досить складне мистецьке завдання — 18-фігурна масштабна композиція площею 100 кв. м органічно інтегрована у замкнений простір фоє заводоуправління. Цей величезний твір митці присвятили союзу праці та науки.
фрагмент мозаїчного панно «Люди Важмашу» (1982) в інтер'єрі інженерного корпусу заводу в Маріуполі, автори — Валентин Константінов, Лель Кузьминков
фото — Іван Станіславський
Вирішена ніби у широкоекранному форматі, мозаїка «Люди Важмашу» зображає панораму праці робітників важкого машинобудування: зварювальників, верстатників, інженерів. У монументалізмі художники часто вдаються до спрощеності та узагальненості образів задля посилення емоційного впливу на глядача. Але митці Константінов та Кузьминков трактують середовище та самих «важмашівців» у дуже реалістичній манері.
Ескізні роботи художники проводили безпосередньо в цехах заводу, спостерігаючи за живими типажами та справжніми сюжетами щоденної праці машинобудівників
Завдяки цьому митцям вдалося виявити виразність та психологізм зображуваних образів. Акцентуючи певні риси, вони не вдаються до надлишкового натуралізму, знаходячи архетипічні людські характери, роблять їх зрозумілими глядачеві.
Валентин Константінов, Лель Кузьминков та невідомі особи позують як фігури для панно «Люди Важмашу»,
фото з архіву Сашка Чернідіса
ескізи до мозаїки «Люди Важмашу»
фото з архіву Сашка Чернідіса (фото 1-3)
процес створення мозаїки «Люди Важмашу»
фото з архіву Валентина Константінова
Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс:
Ідея прикрасити фоє будівлі інженерного корпусу мозаїкою належала директору заводу ВажМаш Володимиру Карпову. Він хотів, щоб твір символізував силу і міць одного з найбільших підприємств важкого машинобудування в країні. Адже монументальне мистецтво покликане увічнити свою епоху, воно звернене до великих мас людей, кличе їх до діяння та подвигу.
13 вересня 1977 року в щоденнику Леля Кузьминкова з'явилася перша згадка про мозаїку в інженерному корпусі ВажМашу. Він занотовує: «повторити принципи залізничного вокзалу (промені, єдина гама, переливи світла і відтінків)».
масштабна модель панно «Люди Важмашу» в майстерні Валентина Константінова
фото з архіву Валентина Константінова
Коли був представлений ескіз мозаїки в одному тоні, то, за свідченням відомого маріупольського краєзнавця Сергія Бурова, він уже справляв враження сильної, закінченої роботи. Недарма, Дієго Рівера, вважав монохромний малюнок найвірнішим і найкращим способом перевірити художні переваги композиції. На той час, коли в Києві було затверджено остаточний ескіз панно, генеральним директором заводу вже був Ігор Нагаєвський. Новий керівник не припинив співпрацю з художниками, а навіть став на їх захист. «Ви в цьому розбираєтеся не краще, ніж художники! Ескіз затверджено в Києві!» – чули з його вуст завзяті критики, які намагалися втрутитися у творчий процес.
Соковитий колорит, щільне моделювання, матеріальність і вагомість поєднується з тонким опрацюванням деталей. Ці якості твору досягалися різним за величиною модулем мозаїки. Для цього довелося колоти смальту на найдрібніший модуль, і це була єдина технологічна операція, для виконання якої були залучені підсобники. Весь інший технологічний ланцюжок художники виконували самі. Співавторів надихав приклад великого Мікеланджело, який обходився без помічників. До речі, їх надихнув ще один приклад.
Серед героїв панно Константінов та Кузьминков розмістили й свої автопортрети, як це робили художники Рафаель, Брюллов та інші
фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2020 р.
фото — Іван Станіславський
фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2020 р.
фото — Іван Станіславський
модуль мозаїчного панно «Люди Важмашу»
фото — Іван Станіславський
У лютому 1982 року республіканська художня рада затверджує фінальний ескіз, і митці беруться до роботи над картонами й викладкою смальти в натуральному розмірі. Масштабне за задумом та складне з погляду художніх рішень панно «Люди Важмашу» стає останньою спільною мозаїчною роботою тандему Константінов-Кузьминков та загалом позначає початок кінця епохи радянського монументалізму в Маріуполі. Роботи в цьому жанрі з’являлися й потім, але були здебільшого позбавлені мистецьких амбіцій та претензій на якусь новизну.
мозаїка «Люди Важмашу» вирішена у широкоекранному форматі фото — Іван Станіславський
мозаїка «Люди Важмашу» вирішена у широкоекранному форматі фото — Іван Станіславський
До початку повномасштабного вторгнення мозаїчне панно «Люди Важмашу» перебувало в гарному стані. Проте через занепад заводу «Азовмаш» адміністративні корпуси перестали використовуватися і мозаїка опинилася під замком. Тож серед усіх монументальних творів Маріуполя «Люди Важмашу» лишалися практично невідомими широкому загалу. На «монументальних екскурсіях», які я проводив восени 2020 року, була можливість ретельно оглянути твір. Мозаїка була покрита пилом та загалом забруднена, що негативно вплинуло на колористику. Але втрат чи пошкоджень мозаїчного полотна я не помітив.
Лель Кузьминков біля мозаїки «Люди Важмашу», 2007 р.
фото — Олексій Козлов (надано Сашком Чернідісом)
Під час облоги Маріуполя адміністративний корпус заводу «Азовмаш» зазнав суттєвих руйнувань. Проте частина будівлі, де знаходиться фоє з мозаїкою «Люди Важмашу», не постраждала.
Подальша доля мозаїки пов’язана з майбутнім усього корпусу. Беручи до уваги як окупанти знищили влітку 2023 мозаїку «Металурги» на залізничному вокзалі, сподіватися що «Люди Важмашу» переживуть реконструкцію не доводиться.
фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2022 р.
фрагмент мозаїки «Люди Важмашу», 2022 р.
Стаття «Кінець епохи. Розповідаємо про останню знакову мозаїку Маріуполя» завершує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк. Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву.
ПРО МИТЦІВ
ВАЛЕНТИН КОНСТАНТІНОВ (1923 - 2012)
Живописець, монументаліст, скульптор. Лауреат меморіалу ім. Архипа Куїнджі (1973)
Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1965). Працював в жанрі портрета, тематичної картини. Монументальні роботи в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної скульптури прикрашають громадські будівлі в Маріуполі, Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, в приазовських селах Мала Янісоль і Урзуф. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Автор пам'ятників поету Г. Костоправу (1992), митрополиту Ігнатію (1998) та ін. Монументальні роботи виконані в співавторстві з Лелем Кузьминковим. Учасник закордонних (1974, Сирія, Ліван, Єгипет, Франція, Італія), всесоюзних (1974, 1982, 1983, 1990, Москва), республіканських (з 1957) виставок. Персональні виставки відбувалися у 1973, 1995, 1999, 2008 роках у Маріуполі; 2000 року — у Донецькому художньому музеї. Член правління Спілки художників (1965-1978). Нагороджений грамотою Президії ВР УРСР (1990). Учасник 2-ї Світової війни. Член Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Роботи зберігаються в Харківському, Маріупольському, Ізмаїльському художніх музеях, Полтавській картинній галереї, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), в приватних зібраннях Англії, Голландії, Греції, Росії, України.
ЛЕЛЬ КУЗЬМИНКОВ (1925 - 2012)
Живописець, графік, монументаліст, скульптор, краєзнавець
Закінчив Харківське художнє училище (1947-1951) у Н.С. Сліпченко, Л. В. Фітільова. Член СХ СРСР (1959). Працював в жанрі портрета, пейзажу, тематичної картини. Автор численних монументальних робіт в Маріуполі (з 1963, все в співавт. З В.К. Константиновим), Слов'янську, Бахмуті, Бердянську, с. Урзуф (Донецька обл.), Пам'ятників поету Г. Костоправа (1992, с. Мала Янісоль, Донецької обл.), Митрополиту Ігнатію (1998, Маріуполь), «Воїну-визволителю» (Маріуполь) та ін. Працював в техніці мозаїки, енкаустики, вітража, декоративної та монументальної скульптури. Загальна площа мозаїк і розписів понад 2000 кв.м. Захоплювався графікою — ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря», в перекладах грецьких авторів, знаходяться в музеях: Т.Г. Шевченко (Київ), Російської Національної бібліотеці (Москва), Маріупольському КМ. Автор краєзнавчих книг, нарисів і статей з мистецтва. Член ради Маріупольського товариства греків (один з перших ініціаторів його створення). Учасник закордонних (1992, Париж), всесоюзних і всеукраїнських виставок. Персоналії: 1959 (спільно з Л.Н. Гаді), 2015 (посмертна), Маріуполь. Нагороджений Грамотою Президії правління СХ СРСР (1968). Роботи зберігалися у Донецькому та Маріупольському художніх музеях, Картинній галереї міста Красний Луч (Луганська обл.), є у приватних збірках в України та за кордоном.
Матеріал: Іван Станіславський
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
